ПОМСТА ДРУЖИНИ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.41 € 32.34

ПОМСТА ДРУЖИНИ

"Батько з матір’ю часом вішають замок, самі залазять у хату через вікно й удвох там увесь день п’ють горілку..."

ПІД ЗАМКОМ ЗА ВЛАСНИМ БАЖАННЯМ
Ніна з чоловіком та дитиною на другий день Пасхи приїхала в гості до батьків у село Білосток Луцького району. На дверях висів замок. Незважаючи на це, дочка почала стукати. Ніхто не відповідав.
— У хаті нікого немає,— сказав чоловік.
— Ти не все знаєш... Батько з матір’ю часом вішають замок, самі залазять у хату через вікно й удвох там увесь день п’ють горілку,— пояснила Ніна.
— А замок навіщо вішають?
— Щоб ніхто їх не бачив і не турбував... Правда, сусіди вже про це також знають.
Ніна ще кілька разів постукала у двері та вікно. Знову тиша.
— Поїхали додому,— порадив чоловік. — Можливо, й справді нікого немає...
Подружжя Прокіп та Валентина Зуб у хаті були. Чули, як хтось стукав у двері та вікно, але мовчали. Коли все затихло, знову повсідалися за столом й продовжували святкувати. Скільки вже випили спиртного, ніхто не рахував. Але горілка та закуска ще лишалися. Мусили допити.
Згодом стомлене подружжя, як завжди після пиятики, пересварилось й вирішило відпочити. Полягали в одній кімнаті, але на різних ліжках. Спиртне одразу їх заколихало.
Прокіп прокинувся першим близько шостої години вечора. Надворі сутеніло.
— Вставай, готуй вечерю,— шарпнув дружину за плечі.
Валентина слухняно піднялася й пішла на кухню, сіла на лавці й почала чистити картоплю.
Через кілька хвилин туди зайшов Прокіп.
— Уже начистила?— запитав.
— Я ножем чищу, а не кухонним комбайном. Встигну ще... Тобі також нікуди поспішати.
— Скоро люди спати повкладаються, а в нас ні краплі горілки немає. Сходи до когось, принеси,— наказав чоловік.
— Невже ти мало сьогодні випив?— здивувалась дружина.
— Не говори багато, біжи за горілкою!
— Нікуди я не піду. На сьогодні вистачить.
— А, може, мені мало...
— Збігай сам та й принеси.
— Хіба не знаєш, що в мене ноги хворі? Доки я дійду до когось, ранок буде.
У чоловіка давно вже на ногах були незагойні рани й він ледве пересувався по хаті.
— То не підеш?— знову запитав Прокіп.
— Не піду...
Обличчя Прокопа одразу стало злим. Він схопив залізну кочергу, що стояла біля плити, й двічі боляче вдарив дружину по спині.
Валентина зойкнула, проте одразу ж піднялася з лавки, підійшла до стола, взяла великого ножа, яким завжди чистила буряки, й несподівано всадила його в живіт чоловіку.
Прокіп був дуже п’яний, можливо, тому не відчув болю, мовчки пішов у кімнату й сів за стіл.
— Давай їсти!— гукнув до дружини.
— Зачекай, зараз зварю картоплі.
— Давай, що є готове!
Валентина принесла два варених яйця, хліб. Чоловік все з’їв, випив кварту води й ліг на ліжко. Одразу заснув.
Валентина картоплю вже не варила. Сховала закривавленого ножа в шухляду й також лягла спати...
Валентина Зуб прокинулася, коли у вікна вже заглядав ранок. Підійшла до ліжка, де спав чоловік, аби подивитися, що з ним. Той чомусь лежав не на ліжку, а на підлозі.
— Прокопе, вставай!— гукнула.
Чоловік навіть не поворухнувся. Схилилася над ним й зрозуміла, що він не дихає. З переляку не знала, що робити. Коли оговталася, побігла до сусідки, почала від неї телефонувати у міліцію.
— Що сталося?— запитала сусідка.
— Чоловік біля ліжка лежить мертвий!...
— А що з ним сталося?
— Не знаю... Вчора ні на що не скаржився.
Сусідка зайшла до Валентини, також побачила мертвого Прокопа, почала підмітати й мити підлогу.
— Навіщо ти це робиш?— запитала Зуб.
— Та у тебе ж скрізь повно пилюки, а прийдуть люди, що подумають.
— Може, ти й правду кажеш...
ОКО — ЗА ОКО, ЗУБ — ЗА ЗУБ
Через півгодини після телефонного дзвінка приїхали в Білосток працівники Луцького райвідділу міліції. Зупинилися біля одноповерхового дерев’яного будиночка. На подвір’ї вже стояло чимало односельчан й розмірковували, чому так раптово помер пенсіонер. Ще ж був не старий — лише шістдесят минуло. Валентина нікому не говорила, що вдарила чоловіка кухонним ножем під час сварки.
Труп лежав на підлозі. Вдягнутий був у піджак, светр, сорочку та спортивні штани.
— Чоловік ліг спати, не роздягаючись?— поцікавився працівник міліції у господині.
— Так і ліг, як бачите, був напідпитку.
— Чому? Хіба в хаті було холодно?
— Ні, так, як завжди,— тремтів голос пенсіонерки.
Коли відхилили краї піджака, побачили, що светр і сорочка дуже закривавлені. Потім помітили на животі й різану рану.
— Хто вашого чоловіка вдарив ножем?— почали розпитувати міліціонери.
Жінка спочатку мовчала, але потім мусила сказати правду:
— Я вдарила його ножем під час сварки, хотіла налякати, аби не чіплявся. Вбивати не мала наміру.
— Чому ж про це одразу не повідомили?
— Боялася...
— Де той ніж, яким вдарили чоловіка?
— Лежить у шухляді,— кинула очима в бік стола.
Ніж справді лежав там, мав тоненьке і довге лезо. Воно було в засохлій крові. Жінка, певне, з переляку його навіть не помила.
— Ходімо до автомашини, поїдемо до Луцька. Там про все детально розповісте,— сказав один з працівників міліції...
Прокіп і Валентина прожили разом майже три десятиліття. Спочатку сім’я була, як сім’я. Ростили дітей, працювали, дружина — дояркою в колгоспі, чоловік — підвожчиком кормів. Завели й власне господарство, обробляли город. А потім все життя пішло під укіс. Чоловік почав пити. Пляшка стала для нього милішою, ніж дружина. Спочатку пив не часто, потім — щодня, чи й кілька разів у день. А де горілка, там сварка та бійки.
Прокопа Зуба кілька разів звільняли за пияцтво з роботи. Це не допомогло, продовжував дружити з пляшкою. П’яний ледве не щодня прискіпувався до дружини. За що, певне, й сам не знав. Знущався з неї. Одного разу під час сварки вхопив із стола ножа і вдарив її в руку. Кров ледве зупинили. Нерідко господиня тікала з хати й ночувала у клуні.
Три роки тому Валентина Зуб пішла на пенсію. Під впливом чоловіка також потяглася до пляшки. Тепер уже пили в хаті разом. Була спільна пляшка, але не було спільної мови. Сварилися та билися, як і раніш. Одного дня дружина розбила чоловіку голову. Ніна дізналася про це, приїхала в Білосток і забрала батька до себе. Тиждень там лікувала. Тоді ж п’яна мати пообіцяла дочці:
— Пам’ятай, я його колись заб’ю на смерть, а тоді і собі щось заподію...
Валентина слова дотримала. Удар ножем у живіт виявився смертельним. За висновком лікарів, Прокіп помер внаслідок великої втрати крові. Жінка помстилася за багаторічні знущання. А знущань навіть собака не терпить. Рано чи пізно вкусить. Людина тим більше озлоблюється й терпить до певного часу.
Луцький міськрайонний суд засудив Валентину Зуб на п’ять років позбавлення волі. Проте врахувавши вік жінки, те, що потерпілий перший почав бійку, позитивну характеристику з місця проживання, її щире каяття та прохання дочки суворо не карати матір, суд звільнив засуджену від призначеного покарання з умовою, що вона протягом трьох років іспитового строку не вчинить нового злочину.
Звичайно, якби Валентина Зуб того вечора була твереза, такого, напевне, не сталося б. Горілка штовхнула її на злочин. Адже два дні підряд, замкнувшись, подружжя пиячило. Це підтвердила під час суду вона сама.
— Протягом двох святкових днів я виходила з хати лише до хліва, щоб погодувати птицю...
Леонід МІЛІЩУК,
Володимир КАЛИТЕНКО.