“Леся Українка — то моя любов на все життя”,— зізналася перед волинянами київський літературознавець, член Національної Спілки письменників України Алла Диба, яка 25 років працювала у столичному музеї геніальної поетеси.
“Леся Українка — то моя любов на все життя”,— зізналася перед волинянами київський літературознавець, член Національної Спілки письменників України Алла Диба, яка 25 років працювала у столичному музеї геніальної поетеси. І взагалі у виступі Алли Георгіївни під час відкриття в Колодяжненському літературно-меморіальному музеї Лесі Українки виставки, укомплектованої з її особистих архівів і названої “Країна Радосинь”, було багато по-жіночому сповідального, відвертого, щирого. Такого, що одразу бере за душу й засвідчує: йдеться про особистість по-справжньому одержиму. Надто рано їй, випускниці Київського держуніверситету, довелося спізнати гірке слово: вдова. Невиліковна хвороба забрала коханого чоловіка у 28 років, залишивши їй терпкі спогади, двійко дітей і, здавалося б, невиліковний відчай. Рятувалася роботою, спілкуванням із людьми. Люди ж були незвичайні: нащадки родини Косачів і ті, хто зустрічався, щось знав, пам’ятав про цю родину та її оточення. Займаючись пошуково-дослідницькою роботою, Алла Диба написала сотні листів у всі куточки колишнього Союзу й далеко поза його межі, адже родина Лесі Українки опинилася за кордоном. Завдяки їй музей поетеси в Києві збагатився новими неоціненними експонатами, а особистий архів Алли Диби — цікавими документами, спогадами. Після кожної вагомої знахідки поспішала поділитися інформацією з іншими. Тому в експозиції виставки — десятки публікацій у часописах, наукових збірниках. Зокрема, чимало невідомих матеріалів зібрала до біографії сестри Лесі Українки Ізидори Косач-Борисової, гідну відсіч дала у пресі й “українським бузинам”, які на свій копил намагалися переробити біографії наших світочів. Давня і щира дружба єднає літературознавця Аллу Дибу і з Волинню, зокрема — Колодяжненським літературно-меморіальним музеєм Лесі Українки, з яким вона також ділилася своїми надбаннями, брала участь у багатьох науково-практичних конференціях, які тут проводилися. Либонь, символічно, що її виставка відкрилася саме в день, коли музей після воєнної руйнації та спустошення відновив свою роботу. А сталося це 10 липня 1949 року: у “Білому будиночку” почала експонуватися невелика фотодокументальна виставка, упорядкована за допомогою Київського інституту літератури, де нині працює Алла Диба. Того дня тут, у Колодяжному, відбулася ще одна знакова у її житті подія — презентація першої поетичної збірки “Заметіль яблунева”, яку авторка присвятила пам’яті свого першого чоловіка Павла Диби. А художнє оформлення книжки, яка побачила світ у київському видавництві “Задруга”, здійснив Леонід Мазур, чоловік, з яким ця мужня жінка долає нинішні нелегкі життєві сходинки. Із відкриттям виставки та презентацією поетичної збірки Аллу Дибу привітали завідувачка Колодяжненським літературно-меморіальним музеєм Лесі Українки, заслужений працівник культури України Віра Комзюк, директор Волинського краєзнавчого музею Анатолій Силюк, волинські поетеси Ніна Горик, Надія Гуменюк, музейні працівники, представники влади, друзі, серед них — і київська письменниця Тетяна Лакиза. А озвучила святкове дійство піснями, написаними на слова Лесі Українки, талановитий музикант і учасниця відомого ковельського вокального тріо “Райдуга” Оксана Мулярчук. І насамкінець залишається пояснити, що легендарна “Країна Радосинь” Алли Диби має не міфічне, а цілком реальне підгрунтя. За княжих часів Радосинню називалося одне із передмість Києва, нині урочище в районі Троєщини. А ще таку назву носить літературне об’єднання при Національній Спілці письменників України, яким керує відомий письменник, перекладач Дмитро Чередниченко і членом якого є Алла Диба. Валентина ШТИНЬКО.
