ЧОМУ ВАСИЛІЯ ВЕЛИКИМ НАРЕКЛИ
Завтра православна церква відзначає велике свято — Обрізання Господнє і пам’ять святителя Василія Великого...
Завтра православна церква відзначає велике свято — Обрізання Господнє і пам’ять святителя Василія Великого.
А значить — завітав до нас Новий рік за старим стилем.
Празник Обрізання церква латинського обряду називала Господньою Октавою. Восьмий день по Різдві, означений двома важливими подіями — Христовим Обрізанням (за єврейським обрядом) і наданням імені Ісус, що значить — Спаситель. “Ісус назвався сьогодні іменем достойним Бога” — співається в одній із пісень канона святкової утрені. Перед вознесінням на небо Ісус Христос сказав своїм учням: “Ім’ям моїм виганятимуть бісів, говоритимуть мовами новими; гадюк руками братимуть, і хоч би що смертоносне випили, не пошкодить їм”... Тож нашим повсякчасним обов’язком є, навчають отці церкви,— святе Христове ім’я славити, йому честь віддавати, його з почестю мати на вустах, як мали його Божа Мати й святий Йосип, тисячі мучеників, що з цим іменем йшли на муки й смерть.
14 січня церква вшановує день пам’яті одного із найбільших учителів віри і законодавців монашества, святого Василія Великого, архієпископа Кесарії Каппадокійської в Малій Азії (329—379). Французький автор о. Жан Рівієр у своїй книзі “Святий Василій — єпископ Кесарії” писав: “Святий Василій — це одна із найсвітліших і найславніших постатей старовинної грецької церкви. Вже його сучасники дали йому ім’я Великий... Він аскет з покликання і людина чину зі своєї природи... Його правила стали кодексом монашого життя на Сході, як правила святого Венедикта на Заході... Він аскет, єпископ, бесідник, учитель-богослов і вчений. Він, без найменшого сумніву, є найдосконалішим представником церкви свого часу. Його наука — це ніщо інше, як відбиток його життя”.
Із останнім днем життя святого пов’язане чудо, про яке переповідають перекази. Василій мав слабке здоров’я і його відвідав лікар, єврей Іосиф, який згоден був прийняти хрещення, якщо його пацієнт доживе до ранку. Василій почав молитися і Господь дарував йому кілька годин життя, щоб врятувати душу невіруючого. Василій сам охрестив Іосифа, після чого помер на 50-ому році життя.
У народному побуті цей день має назву Василевого дня, якому передує день Меланки або Щедрого вечора. Церква вшановує пам’ять преподобної Меланії Римлянки, яка своє життя присвятила Богові, багатство віддала на спорудження церков та монастирів.
А наші предки пов’язували з цим днем багато зворушливих звичаїв та обрядодій, які своїми коренями сягають у часи язичництва. Так у багатьох колядках і щедрівках зустрічаємо мотиви весняних господарських робіт, що є свідченням того, що в дохристиянські часи Новий рік святкувався навесні. Цікаво, що елементи колядування на Подніпров’ї відомі історикам, археологам ще з ІІІ тисячоліття до нашої ери.
Що ж означає слово коляда? В українців це і сам обряд, і різдвяна пісня, і винагорода за колядування. Як стверджували давні автори Інокентій Гізель, Дмитро Туптало, Микола Карамзін, Коляда — один із язичницьких богів, що символізував початок року. Можливо, від коляди походить і слово календар (рік). У древніх римлян ідентичним Коляді був бог Янус, а від нього — назва першого місяця року “януаріс”, що трансформувалося у російське “январь”. Показово, що слово “коляда” є у всіх слов’янських народів із тим же значенням, що й в українців. На думку сучасного дослідника Олександра Знойка коляда — це річне “Коло Лада”, знову ж таки, із дохристиянських часів.
Християнська церква, як відомо, з перших років свого існування переслідувала язичницькі вірування і свята. Тим більше, що першими єпископами Руси-України були греки. У 1274 році Київський митрополит Кирило ІІІ наклав прокляття на народні пісні, щедрівки, колядки, “бо вони бісівські, поганські”. Але корені народних традицій виявилися надто сильними, щоб їх знищити заборонами. З часом вони почали підпорядковуватися християнському календарю.
Так поступово у колядках і щедрівках з’явилися образи Матері Божої, Ісуса Христа, а в народній драмі-вертепі — образи Ангела, Чорта, Ірода. Цікавим прикладом такої асиміляції є щедрівка, записана відомим етнографом Олексою Воропаєм на Херсонщині:
А в полі, полі сам Господь ходив,
Сам Господь ходив, зерно розносив.
Діва Марія Бога просила:
“Уроди, Боже, жито, пшеницю,
Жито, пшеницю, усяку пашницю”...
Нині навіть важко собі уявити, скільки варіантів колядок і щедрівок прозвучить у ці свята. Адже досить часто, прослухавши колядку, ми подумки, а то й вголос кажемо: “А у нас співають не так”... То вже особливості народної творчості, яка ніколи не вщухає, ніколи не припиняється, доповнює давні традиції новішими елементами.
І все ж, як і споконвіку, на Новий рік, на Василя, ми трепетно будемо чекати в своїй оселі першого посівальника, котрий має бути і першим “полазником” — тим, хто приносить щастя. А чи будете ви його садовити на порозі — “щоб квочка сиділа і курчат гляділа” — то вже справа вашої особистої віри й фантазії. Як і звичай “лякати” дерева в саду, щоб добре родили, обкурювати їх сміттям, що зібралося від Свят-вечора до Нового року (бо його не годилося виносити з хати, аби ненароком і долі своєї не винести), згодовувати курям зерно, яке “засіяли” посівальники, “щоб птиця добре росла” і багато іншого, про що знали й пам’ятали старі газди, але вже так мало знає нинішня молодь.
Новорічна ніч, як і різдвяна, вважалася здавна в народі чарівною, магічною. Наші предки вірили, що в цю ніч “відкривається небо” і в Бога можна просити милості, він обов’язково почує палкі молитви. Тож скористаймося нагодою і попросімо гуртом у Всевишнього щастя-долі в кожну оселю й для всієї нашої України, яка у ці дні стоїть на своєму доленосному перепутті й чекає від кожного з нас синівської вірності й любові, святешного щедрування, а ще більше — невсипущої повсякденної праці задля її процвітання та вистражданого щасливого майбутнього.
Валентина ШТИНЬКО.
А значить — завітав до нас Новий рік за старим стилем.
Празник Обрізання церква латинського обряду називала Господньою Октавою. Восьмий день по Різдві, означений двома важливими подіями — Христовим Обрізанням (за єврейським обрядом) і наданням імені Ісус, що значить — Спаситель. “Ісус назвався сьогодні іменем достойним Бога” — співається в одній із пісень канона святкової утрені. Перед вознесінням на небо Ісус Христос сказав своїм учням: “Ім’ям моїм виганятимуть бісів, говоритимуть мовами новими; гадюк руками братимуть, і хоч би що смертоносне випили, не пошкодить їм”... Тож нашим повсякчасним обов’язком є, навчають отці церкви,— святе Христове ім’я славити, йому честь віддавати, його з почестю мати на вустах, як мали його Божа Мати й святий Йосип, тисячі мучеників, що з цим іменем йшли на муки й смерть.
14 січня церква вшановує день пам’яті одного із найбільших учителів віри і законодавців монашества, святого Василія Великого, архієпископа Кесарії Каппадокійської в Малій Азії (329—379). Французький автор о. Жан Рівієр у своїй книзі “Святий Василій — єпископ Кесарії” писав: “Святий Василій — це одна із найсвітліших і найславніших постатей старовинної грецької церкви. Вже його сучасники дали йому ім’я Великий... Він аскет з покликання і людина чину зі своєї природи... Його правила стали кодексом монашого життя на Сході, як правила святого Венедикта на Заході... Він аскет, єпископ, бесідник, учитель-богослов і вчений. Він, без найменшого сумніву, є найдосконалішим представником церкви свого часу. Його наука — це ніщо інше, як відбиток його життя”.
Із останнім днем життя святого пов’язане чудо, про яке переповідають перекази. Василій мав слабке здоров’я і його відвідав лікар, єврей Іосиф, який згоден був прийняти хрещення, якщо його пацієнт доживе до ранку. Василій почав молитися і Господь дарував йому кілька годин життя, щоб врятувати душу невіруючого. Василій сам охрестив Іосифа, після чого помер на 50-ому році життя.
У народному побуті цей день має назву Василевого дня, якому передує день Меланки або Щедрого вечора. Церква вшановує пам’ять преподобної Меланії Римлянки, яка своє життя присвятила Богові, багатство віддала на спорудження церков та монастирів.
А наші предки пов’язували з цим днем багато зворушливих звичаїв та обрядодій, які своїми коренями сягають у часи язичництва. Так у багатьох колядках і щедрівках зустрічаємо мотиви весняних господарських робіт, що є свідченням того, що в дохристиянські часи Новий рік святкувався навесні. Цікаво, що елементи колядування на Подніпров’ї відомі історикам, археологам ще з ІІІ тисячоліття до нашої ери.
Що ж означає слово коляда? В українців це і сам обряд, і різдвяна пісня, і винагорода за колядування. Як стверджували давні автори Інокентій Гізель, Дмитро Туптало, Микола Карамзін, Коляда — один із язичницьких богів, що символізував початок року. Можливо, від коляди походить і слово календар (рік). У древніх римлян ідентичним Коляді був бог Янус, а від нього — назва першого місяця року “януаріс”, що трансформувалося у російське “январь”. Показово, що слово “коляда” є у всіх слов’янських народів із тим же значенням, що й в українців. На думку сучасного дослідника Олександра Знойка коляда — це річне “Коло Лада”, знову ж таки, із дохристиянських часів.
Християнська церква, як відомо, з перших років свого існування переслідувала язичницькі вірування і свята. Тим більше, що першими єпископами Руси-України були греки. У 1274 році Київський митрополит Кирило ІІІ наклав прокляття на народні пісні, щедрівки, колядки, “бо вони бісівські, поганські”. Але корені народних традицій виявилися надто сильними, щоб їх знищити заборонами. З часом вони почали підпорядковуватися християнському календарю.
Так поступово у колядках і щедрівках з’явилися образи Матері Божої, Ісуса Христа, а в народній драмі-вертепі — образи Ангела, Чорта, Ірода. Цікавим прикладом такої асиміляції є щедрівка, записана відомим етнографом Олексою Воропаєм на Херсонщині:
А в полі, полі сам Господь ходив,
Сам Господь ходив, зерно розносив.
Діва Марія Бога просила:
“Уроди, Боже, жито, пшеницю,
Жито, пшеницю, усяку пашницю”...
Нині навіть важко собі уявити, скільки варіантів колядок і щедрівок прозвучить у ці свята. Адже досить часто, прослухавши колядку, ми подумки, а то й вголос кажемо: “А у нас співають не так”... То вже особливості народної творчості, яка ніколи не вщухає, ніколи не припиняється, доповнює давні традиції новішими елементами.
І все ж, як і споконвіку, на Новий рік, на Василя, ми трепетно будемо чекати в своїй оселі першого посівальника, котрий має бути і першим “полазником” — тим, хто приносить щастя. А чи будете ви його садовити на порозі — “щоб квочка сиділа і курчат гляділа” — то вже справа вашої особистої віри й фантазії. Як і звичай “лякати” дерева в саду, щоб добре родили, обкурювати їх сміттям, що зібралося від Свят-вечора до Нового року (бо його не годилося виносити з хати, аби ненароком і долі своєї не винести), згодовувати курям зерно, яке “засіяли” посівальники, “щоб птиця добре росла” і багато іншого, про що знали й пам’ятали старі газди, але вже так мало знає нинішня молодь.
Новорічна ніч, як і різдвяна, вважалася здавна в народі чарівною, магічною. Наші предки вірили, що в цю ніч “відкривається небо” і в Бога можна просити милості, він обов’язково почує палкі молитви. Тож скористаймося нагодою і попросімо гуртом у Всевишнього щастя-долі в кожну оселю й для всієї нашої України, яка у ці дні стоїть на своєму доленосному перепутті й чекає від кожного з нас синівської вірності й любові, святешного щедрування, а ще більше — невсипущої повсякденної праці задля її процвітання та вистражданого щасливого майбутнього.
Валентина ШТИНЬКО.