КОМЕТА МАЧГОЛЬЦА

ЇЇ спостерігав у небі над волинським селом Згорани журналіст “Волині”

Ми вже навіть звикли якось до постійних зальотів у довколаземний простір грізних небесних гостей . Про можливість зіткнень з черговим астероїдом — великою підступною каменюкою, яка десь там з шаленою швидкістю мчиться назустріч нашій старенькій зелено-голубій планеті — регулярно попереджають турботливі астрономи. Але до тих зіткнень, якщо вони тільки будуть, десь там у 2029 чи 2054 році, ще дожити треба. А от інших гостей — комет — величезних льодяно-кам’яних брил з газовим хвостом — можна було не раз спостерігати і, як прийнято мовити, неозброєним оком.
Ще на пам’яті черговий візит, який вона здійснює з регулярною 76-річною ввічливістю, комети Галлея у 1986 році. Навіть кажуть, що вона принесла на своєму довгому хвості горбачовську перебудову. Цілих три місяці висіла вона над земним обрієм, вже нікого не лякаючи, як бувало в попередні століття. Взимку 1998-ого земляни милувалися повільним рухом комети Хейла-Боппа, яка прилітає до нас значно рідше — раз на 1002 роки.
І ось наприкінці минулого, 2004-ого, американський астролог Дональд Мачгольц відкрив ще одну комету, яка з’явилася в полі зору землян. На жаль, вона не така виразна і яскрава, як комета Галлея чи Хейла-Боппа, та й пролітає біля Землі на відстані не 51 тисячі, а 51 мільйона кілометрів. Добре видивитися на хвостату гостю найліпше в потужний телескоп. Але, як виявилося, можна побачити й простим смертним, тим же неозброєним оком. Щоправда, попередили астрономи, лише в безхмарну і безмісячну ніч, у непідсвіченому просторі. І то протягом 10—12 днів після Нового року, доки комета-зальотниця не зникла з небесних обріїв.
Звісно, в Луцьку розгледіти комету Мачгольца не пощастило. Але, опинившись на Різдвяні свята в рідному селі Згорани, я вирішив, що гріх було б упустити такий шанс. Тому в суботу, 8 січня, десь близько опівночі вирушив на спостереження і “кометні лови”. Мій інтерес підігрів молодший брат Василь, який заявив, що вже спостерігав комету і навіть вказав, у якій ділянці небесної сфери її можна побачити.
Спочатку я зайняв “пункт спостереження” неподалік від батьківського будинку, на городі. Але скільки не вдивлявся у небо на сході, нічого, окрім мерехтіння знайомих зірок і сузір’їв, не побачив. Можливо, заважало світло з вікон нашої та сусідських хат. Тоді вирішив заглибитися далі, в поле. Нарешті я спинився біля маленької річечки, яку в нас чомусь називають Бригадєровою річкою. Почекав, доки зникне вогник збоку, де звіддалік по шосе рухалася від Любомля якась пізня автомашина. І став знову вдивлятися в небо на сході.
Довкола ж панувала густа, справді безмісячна, хоч і густозірна ніч, до темряви якої ніяк не могли призвичаїтись мої очі. Свистів, хай і не вельми холодний, зимовий вітер. Я раптом відчув, як мурашки страху почали бігати спиною. Захотілося озирнутися. А тут, як на те, наш пес Байкал, який досі весело трюхикав поруч, коли я спинився і застовбичився на місці, втратив до моїх спостережень інтерес і кудись подався. А за річкою темнів неподалік, немовби велика брила, ліс і теж якось дивно і погрозливо гув.
Признаюся відверто, в ту хвилину мені захотілося покинути це опівнічне вдивляння і повертатися до затишної оселі. Та я пересилив це бажання, бо розумів, що потім шкодуватиму все життя, що упустив такий шанс. Навіть покепкував з себе, що до наступного прильоту цієї комети — десь так за 350—400 років — навряд чи доживу. Тож продовжував вдивлятися далі.
І я її таки побачив. То була маленька, біла, з ледь помітним жовтуватим відтінком, схожа на дрібне голубине яєчко, зірочка. Від своїх небесних сусідок вона відрізнялася тим, що довкола неї, точніше з одного боку, виднілося невелике, також білувате, півколо, яке переростало далі у малесенький, але продовгуватий хвостик. Наче білий вельон на голові у нареченої, за яким тягнеться прозорий довгий шлейф. Ця “наречена”-гостя, здавалося, гордо висіла серед безмежного простору, хоч я знав, що вона насправді рухається далеким космічним шляхом з шаленою швидкістю, а її шлейф простягається на багато тисяч кілометрів. У ті миті я відчув, яка маленька незахищена істота — людина — серед безміру Космосу. І водночас, що я, як і всі ми, земляни, частинка того, що називаємо Всесвітом.
Далі спостерігати почали заважати хмари, які стали стрімко наповзати на небо із західного боку. Наче промовляли, що негоже так довго вдивлятися у космічні таємниці. Вже перед тим, як повертатися до домівки, я звернув увагу на світло, що пробивалося з-під хмар із південного заходу від села. Подумав, що, може, то Місяць сходить. Та коли розповів братові, він засміявся і сказав, що те світло часто видно і в хмарну ніч. То світяться вогні Ягодинської митниці. До українсько-польського кордону від Згоран десь так 14—18 кілометрів, а до Ягодина по прямій — до трьох десятків набереться. Ось яка, виявляється, в нас потужна митниця. Цікаво, подумалося, може її вогні бачить хтось із Космосу? Про це я вже подумав за порогом хати, де мене зустріла мама, хати, біля якої також пропливала таємнича комета Мачгольца.
Володимир ЛИС.