КРИШТАЛЕВА ЧАША

ПЛАТА ЗА ЛЮБОВ
Потинявшись без діла вулицями Луцька, Михайло Гаврилюк вирішив завітати до своєї знайомої Ірини, котра проживала на вулиці Кармелюка. Та привітно зустріла несподіваного гостя. У квартирі була ще одна жінка.
— Знайомся... Це моя подруга Валентина,— повідомила господиня. — Ти вчасно прийшов. Ми саме збиралися обідати.
— Мені завжди щастить. Куди не зайду, як не обідають, то вечеряють,— посміхнувся Гаврилюк. — А хоч пляшку ти маєш?
— Знайдемо...
Ірина витягла з шафи пляшку горілки, поставила на стіл, принесла закуску. Випили по чарці—другій. Михайло помітив, що жінки вже під хмелем.
“Певне, до мого приходу вже встигли хильнути”,– здогадався Гаврилюк.
Коли допили пляшку, Михайло піднявся з стільця.
— Я, мабуть, уже піду додому чи погуляю містом,— сказав гість.
— Сам будеш гуляти?— поцікавилась Валентина. — Може, мене візьмеш із собою? Вдвох буде веселіше.
— Ходімо...
Михайло й Валентина вийшли на свіже повітря.
— І куди ж ми помандруємо? — запитав Гаврилюк. — Сьогодні я уже півміста обійшов.
— То, може, ходімо до мене. Я зараз одна. Мати хвора в лікарні,— запропонувала Валентина.
— Далеко живеш?
— Сядемо на маршрутку й за кілька хвилин будемо в мене.
— Згода... Поїхали...
Біля одного з будинків Валентина попросила водія зупинитись. Вийшли з маршрутки.
— Ось там я живу,— кивнула жінка кудись вбік. Пішли.
— Зачекай,— зупинив її Гаврилюк. — Давай ще зайдемо в гастроном.
— Чого? Пляшка горілки у мене знайдеться.
— Я також повинен щось купити,— сказав Михайло й попрямував до гастроному, що був неподалік.
Валентина пішла за ним.
Гаврилюк купив пляшку шампанського й шоколадку.
— Тепер можна й у гості до тебе йти,— сказав...
У квартирі Валентини справді нікого не було. Господиня поставила на стіл пляшку горілки, Михайло — шампанське. Знайшлася і якась закуска. Проте їли без апетиту, бо не були голодні. Але горілки у пляшці все меншало. Коли вона цілком спорожніла, взялися за шампанське.
— Стели, Валю, постіль, будемо відпочивати,— порадив Михайло, ставлячи порожню пляшку під стіл.
— Я вже й сама про це думала,— важко повертаючи язиком, видавила господиня.
Через кілька хвилин обоє пірнули в ліжко...
Гаврилюк прокинувся, коли вечірні сутінки вже зазирали у вікна. Валентина спала.
— Прокидайся!— шарпнув жінку за плече, але та навіть не ворухнулась.
Михайло піднявся з ліжка. Оглянув квартиру. Зазирнув у шафу. Витяг звідти кришталеву чашу, поклав у свою сумку. Туди ж кинув і радіоприймач. Грошей не знайшов, хоча оглянув усі місця, де вони могли бути. Тихо вислизнув з квартири...
Валентина ще довго спала. Коли прокинулась, Михайла не було. Шафа чомусь була відчинена, на підлозі валялось різне шмаття. Виявила, що зник радіоприймач та кришталева чаша.
— Ось такі вони сучасні коханці-пияки!— сплюнула зі злості на підлогу.
«ВАШІ ГРОШІ БУДУТЬ НАШИМИ…»
Михайло Гаврилюк любив ходити в гості до знайомих. В одному місці хтось міг запропонувати розпити пляшку, в іншому можна було непомітно потягнути цінну річ, а потім її продати на ринку. Хоча за крадіжки та пограбування він уже декілька разів сидів на лаві підсудних, але не каявся. Вважав, що чесно заробити грошей уже не здатний, хоча й мав спеціальність лісника. Ліс його не приваблював, бо для цього треба любити природу, бути в певній мірі людиною емоційною і поетичною. Гаврилюка приваблювали квартири знайомих, а ще більше — чужі.
Того недільного дня Гаврилюк зайшов до знайомої Марії на вулицю Данила Галицького. В кишенях було порожньо, але відчував, що там його пригостять спиртним. Як у воду дивився.
У квартирі Марії був незнайомий чоловік. Обоє чаркували за столом.
— Приєднуйся до нас,— запросила господиня. — Ми лише по чарці встигли перехилити.
Михайло не любив, щоб його умовляли. Одразу сів. Пляшка, котра стояла на столі, швидко спорожніла.
— Може, ще одну розіп’ємо?— запитав Гаврилюк й зробив вигляд, що тягнеться до кишені за грошима.
— Другу пляшку купую я!— заявив незнайомець.
Він витяг з кишені конверт, розкрив його й дав Марії гроші.
— Перебіжи в магазин, а ми тим часом з твоїм знайомим поговоримо,— попросив.
Марія вдягнулася й пішла.
— Куриш?— простягнув незнайомець цигарку Михайлу. — Давай вийдемо на свіже повітря.
— Я не курю,— збрехав Гаврилюк. — А ти можеш і тут пару разів затягнутися. Марія звикла до диму. Та й чого виходити? Господиня зараз повернеться.
— Може, ти й правду кажеш,— погодився той.
Після хвилини роздумів Михайло запитав:
— Не розумію, чому ти гроші носиш в конверті? Невже гаманця не маєш? У мене гаманець є, але порожній. Переклади свої гроші у мій гаманець.
Незнайомець здивовано зиркнув на Гаврилюка.
— Чого чекаєш, клади? Чи хочеш, щоб я сам це зробив?— очі Михайла хижо зблиснули. — Клади, бо зараз тебе приб’ю або приріжу! І тоді тобі гроші вже не будуть потрібні. А тюрми я не боюсь, кілька разів там побував і, бачиш, живу.
Незнайомець подивився на високого міцного чоловіка. Мовчки витяг конверт, де було триста гривень й віддав Гаврилюку.
Коли Марія повернулася з магазину із пляшкою горілки, Михайла уже й слід прохолонув...
ПТАХИ ЛЕДВЕ НЕ ПРОВАЛИЛИ «ОПЕРАЦІЮ»
Триста гривень спливли, мов вода. Треба було знову десь шукати грошей. Гаврилюк, як завжди, ходив містом, видивлявся, де й що погано лежить. Пізно ввечері йшов вулицею Вересневою. Всюди вже було тихо. Лучани вкладалися спати. Зупинився біля одного будиночка. У вікнах не світилося.
“Сплять”,— вирішив злодій.
Гаврилюк тихо відчинив хвіртку, зайшов на подвір’я. Постояв кілька хвилин, прислухаючись, чи не вибіжить звідкись собака. Певне, собаки не було. Помітив, що двері хліва напіввідчинені. Зайшов усередину. Прихилені до стіни стояли два велосипеди. Вивів їх на подвір’я.
Знову зайшов у хлів, бо помітив там сонних курей та качок. Запхав у велику торбу чотири качки та дві курки. Птахи, було, подали голос, але він придавив їх й спокійно вийшов з хліва.
Наступного дня злодій продав незнайомим людям і велосипеди й птахів.
Гаврилюк нерідко залазив у чужі квартири, зламавши замки. Проте досить часто дверима йому служили вікна, особливо ті, де кватирка була відчинена. Того дня він довго блукав містом. На вулиці Рівненській зайшов на подвір’я, вмостився на лавочці. Сидів і спостерігав за вікнами. Одне на першому поверсі було відчинене. Його прикривав кущ, що ріс поряд. Вирішив цим скористатися. Зрозумів, що коли лізтиме у вікно, кущ і його надійно прикриє.
Злодій підійшов до вікна, легко видерся на підвіконня. Посидів, прислухаючись. У квартирі було тихо. Заліз всередину. На кухні особливо цінного нічого не знайшов. Але побачив багато алюмінієвого посуду. Навантажив велику торбу, котру завжди мав із собою.
Через кілька днів Гаврилюк заліз у відчинене вікно уже на вулиці Захарова. Це також була кухня. Господиня з чоловіком, певне, ремонтували одну з кімнат. Це злодій побачив, трішки відхиливши двері. З холодильника набрав продуктів, прихопив і магнітофон, що стояв поряд.
Відчинених вікон у порожніх квартирах лучан було досить. Безпечні люди самі допомагали злодієві їх обікрасти. І він використовував такі можливості. А один бізнесмен на лавочці своєї дачі на вулиці Лазо залишив навіть барсетку з грошима. Гаврилюк, котрий блукав у той час поблизу, охоче скористався таким “подарунком”.
Як і слід було чекати, злодій, врешті-решт, впіймався, і вп’яте опинився на лаві підсудних. Луцький міськрайонний суд засудив Михайла Гаврилюка на п’ять років позбавлення волі. З нього буде стягнуто на користь потерпілих суму збитків. Проте злодія, здається, це не дуже пригнічує, бо до “казенного дому” він уже звик як до свого власного...
Леонід МІЛІЩУК,
Володимир КАЛИТЕНКО.