ЧОМУ ТАК БАГАТО РОЗЛУЧЕНЬ?

Коли чоловік і жінка стають справжньою парою? Чому щасливо складається шлюб у чоловіка голівудівської зовнішності та жінки, про яку кажуть “сіра мишка”? І навпаки, як так, що подружжя, яке, на думку багатьох, просто ідеальне, розлучається? Це, мабуть, залишиться загадкою на всі віки.
Так було, є і буде, що ми обираємо (нас обирають), незалежно від кольору очей, довжини ніг і міцності біцепсів. Ось тільки одним щастить зустріти раз і назавжди ту одну-єдину, одного-єдиного... А іншим доводиться пройти через страждання, розчарування.
Над цими проблемами роздумує і наша читачка в листі на адресу ведучої рубрики “Любить! Не любить” 23-річна Алла, як вона назвалась. “Я маю улюблену, хоч і не високооплачувану роботу, — пише дівчина, — багато друзів і хорошого, доброго хлопця, який всі вуха мені прогудів з пропозицією виходити за нього заміж. Ось таким “симпатичним”, вдалим бачать люди моє життя. Та ніхто не вникає в те, що друзі у мене такі, які можуть в будь-який момент зрадити, а хлопця свого я дуже поважаю, проте зовсім не люблю. А та людина, яку я кохаю, напевно, байдужа до мене. Ось така, стара, як світ, правда. Юра, так звати хлопця, який хоче, щоб я була його дружиною, знає, що я його не люблю. Проте радіє, що я з ним і сподівається, що з часом любов прийде. А я не впевнена в цьому. Тому і не хочу йти за нього заміж. Бо не знаю, що робитиму, коли одного разу ввечері задзвонить телефон, і я почую наймиліший голос того хлопця, якого люблю. Почую слова: “Я хочу з тобою зустрітись...”
Лист Алли закінчується запитанням, з яким вона звертається до читачів “Волині”: “Порадьте, що мені робити?”. Звичайно, хтось відгукнеться на хвилюючу сповідь дівчини. Хтось на прикладі своєї долі проілюструє, як воно буває в житті, коли в якийсь момент зрадиш сам собі, своїм почуттям. Чи, навпаки, підеш за цими почуттями, а, як виявиться, — за ілюзією. А наразі відповіддю на запитання і сумніви Алли нехай буде лист прихильниці, як висловилась сама читачка, добірки “Любить! Не любить” Валентини Гордіївни з Любомльського району.
“Я прожила важке життя — поховала двох чоловіків, виховала трьох дітей. Перший раз вийшла заміж з примусу, бо була півсиротою, а в сім’ї росло ще менших четверо дітей. Та не про це я хочу застерегти дівчат. Хочу сказати, щоб вони не боялись кохати, не соромились підійти до коханого на людях. Справжня любов — це чисте почуття, яке треба оберігати, а не стидатися його. І, головне, не дозволяти нікому втручатись у ваше життя. А то станеться, як зі мною...”
А сталось, що Валентина Гордіївна в юності розлучилась із своєю любов’ю. Але, як кажуть, світ тісний. І якось, вже будучи заміжньою, вона випадково зустріла на вулиці цю свою любов. І так само випадково дізналась, коли вже чужий чоловік покликав свою маленьку доньку, що названа дівчинка на її честь. Вона ж свого сина теж нарекла ім’ям коханого, з яким не судилось бути в парі. І зрозуміла, що ніяка гордість не спалила її любові, час виявився також безсилим — кохання жило і в ньому, і в ній.
“Я вирішила, — пише Валентина Гордіївна, — що навчу свого сина прощати помилки, кохати, не потребуючи нічого взамін, і ніколи не слухати наговорів збоку, які розлучають молодих людей. Моє кохання не поверне вже ніхто і ніколи, але хай хоч інші будуть щасливі, і серце їх не розривається від болю...”
Тільки самому Богу відомо, що єднає людей. Хтось схиляється до незаперечної думки, що чоловік і дружина — це дві половинки одної істоти, які знайшли одна одну. Комусь до душі інше: шлюб — це сума не половинок, а двох цілісних особистостей (бо інакше до шлюбу вони були неповноцінні?). І тільки саме життя з його неповторними варіантами цього єднання не перестає дивувати.
З цього приводу хочеться звернутись ще до одного листа, надісланого паном Михайлом з Луцька. Він також, по суті, зачепив ту ж саму тему: що ж є запорукою, коли двоє людей стають справді парою, коли сімейне життя складається щасливо. “Мені уже за шістдесят, — пише пан Микола, — але я з цікавістю завжди читаю добірку “Любить! Не любить”. То що ж головне в житті: любов чи повага? Про це можна говорити багато. Я скажу відверто одне: головне, щоб дружина любила і поважала тебе, і не обов’язково вона має бути красунею. В сімейному житті важливо мати поряд добру людину. Коли я женився,то мені вже було під сорок, і я не відчував великої любові до жінки , яку брав за дружину. Але ми прожили понад двадцять років і жодного разу не посварились. А мій сусід має жінку-красуню, та життя в них — в постійних скандалах та ревнощах. Отже, звертаючись до молоді, хочу сказати: “Не шукайте щастя в багатстві, в романтиці — зумійте знайти в людині те найкраще, що в ній є і що зробить вас щасливими.”
Бо якщо мужчина і жінка не стають парою, то навіть почуття не врятовують шлюбу. У російського філософа Василя Розанова є стаття про Пушкіна і Наталію Гончарову. Розанов, дослідивши їх стосунки, прийшов до висновку, що поет і його дружина так і не стали парою. Тобто, на думку філософа, у їх шлюбі так і не народилась та одна істота з двома лицями. І психологи з цією думкою згідні.
Це ні в якому разі не означає, що в шлюбі стирається індивідуальність кожного з подружжя. Просто між такими чоловіком і дружиною існує єднання душ. Вони партнери не тільки в постелі і на кухні, а буквально в усьому, що стосується їх спільного життя. В них однакові стереотипи цього життя. Але якщо подружжя існує окремо одне від одного, то це — не пара. І мається на увазі, звичайно, не фізична дистанція: чоловік і жінка можуть жити в різних містах і відчувати себе єдиним цілим. А можна жити в одній квартирі і в глибині душі розуміти, що кожен — сам за себе.
... Хотілося б, щоб тема розмови, запропонована нашими читачами, знайшла продовження в наступних випусках добірки “Любить! Не любить”. Хтось знайшов свою долю, а хтось, на жаль, розминувся з нею. Історії про щасливе подружнє життя і не зовсім... Все це — той досвід, що буде відповіддю на запитання, яких так багато у молодих людей.
Катерина ЗУБЧУК.