Оксана вийшла з дому й попрямувала до тролейбусної зупинки. Поспішала, бо мала зустрітися з хлопцем у барі “Орієнт”. Коли проходила через двір шістнадцятиповерхового будинку, що на Київській площі, почула позаду чиїсь кроки...
ПОГРАБУВАННЯ СЕРЕД БІЛОГО ДНЯ Оксана вийшла з дому й попрямувала до тролейбусної зупинки. Поспішала, бо мала зустрітися з хлопцем у барі “Орієнт”. Коли проходила через двір шістнадцятиповерхового будинку, що на Київській площі, почула позаду чиїсь кроки. Обернулася й побачила двох молодих хлопців. Певне, вигулькнули з одного із під’їздів, бо перед цим на подвір’ї нікого не було. Вони догнали дівчину. — Чи не скажеш, де тут поблизу гастроном?— запитав вищий хлопець. — Ми в Луцьк приїхали з іншої області, місто погано знаємо. Оксана не встигла йому нічого відповісти, як він несподівано рвонув до себе її сумочку. Дівчина не давала, але тріснув ремінець й сумочка опинилася в руках грабіжника. Другий хлопець, нижчий зростом, але повний, накинувся на лучанку, повалив її на землю й стягнув з правої руки золотий браслет. Грабіжники розбіглися в різні боки. Все сталося досить швидко. Коли дівчина піднялася, ті вже зникли за будинком. Кликати на допомогу не було кого. Поблизу — жодної дорослої людини. Лише за кілька десятків кроків гралися маленькі діти. Але вони, звичайно, допомогти не могли. Дівчина обтрусила пилюку й пішла додому. — Що з тобою сталося?— запитав Оксану батько, побачивши її брудний і зім’ятий одяг. Дочка про все йому розповіла, потім зателефонувала в Луцький міський відділ внутрішніх справ. — Ходімо на те місце, де тебе пограбували,— запропонував батько. — Може, вони далеко не втекли. Та й міліція туди під’їде. — Пішли,— одразу погодилась дочка. — Ось тільки зараз хоч вмиюся... На місці пограбування Оксана знайшла свій гаманець, правда, без грошей, документи, різні дрібні жіночі речі, котрі, певне, випали, коли бандити виривали її сумочку. Потім дочка й батько підійшли до дітей, котрі продовжували гратися неподалік. — Ви не бачили двох хлопців, один високий, другий повний?— запитала Оксана. — Вони у мене щойно вирвали з рук сумочку. Більшість дітей знизала плечима. Але один хлопчик повідомив: — Я їх бачив. Вони побігли з двору й сіли в автомобіль, котрий стоїть навпроти магазину “Волиньтабак”. Оксана перейшла через дорогу й попрямувала до магазину “Волиньтабак”. Там справді стояв темного кольору автомобіль “Фольксваген”. Передні й задні дверцята виявились зачиненими. Лише біля водія було опущене скло. Дівчинка нахилилась й зазирнула в салон. За кермом сидів хлопець, котрий вирвав перед цим у неї сумочку з рук. — Відчиніть, будь ласка,— попросила Оксана. Хлопець зиркнув на неї. Також впізнав ту, котру щойно пограбували. — А навіщо тобі відчиняти?— запитав. — Поговорити треба. — Нам немає часу вести всілякі розмови,— сказав водій й різко рушив з місця. Крізь вікно Оксана впізнала й другого, повного, грабіжника. Він сидів позаду й тримав на колінах її розкриту сумочку. Мабуть, перевіряв, що в ній. Підійшов батько Оксани, запитав: — Про що ти говорила з водієм “Фольксвагена”? — То не водій, а грабіжник! Вони обидва там, я їх добре запам’ятала. Погнали вулицею вниз у бік парку Лесі Українки. — Номера автомобіля запам’ятала? — Так. — Нікуди вони тепер не подінуться... Власником іномарки і грабіжником виявився житель Рівного Михайло Кроха. Того дня він приїхав у Луцьк до свого знайомого. Разом і вирішили вчинити пограбування. Під час допиту Кроха стверджував, що не знає ні прізвища свого спільника, ні де той проживає. Вони, мовляв, були просто знайомими. На лаві підсудних Кроха опинився уже втретє. Вперше його судили за те, що в нетверезому стані жорстоко побив посеред вулиці неповнолітню дівчину. Вдруге за шахрайство і крадіжки автомобілів. Він домовився із знайомою рівненчанкою, що допоможе їй перегнати через кордон в Росію легковий автомобіль. Сам же продав автомобіль, а гроші привласнив. Двадцятип’ятирічного неробу тюрма також нічому не навчила. Вийшовши на волю, взявся за старе, бо не хотів працювати... ШУКАЧІ КРИМІНАЛЬНИХ ПРИГОД Легкого життя прагнув і вісімнадцятирічний лучанин Олександр Гетьман. Незважаючи на молодість, він уже раніше встиг побувати на лаві підсудних, але так само ніяких висновків з цього не зробив. Того дня Олександр навідався до свого шістнадцятирічного друга Андрія Семенюка. Вирішили погуляти вулицями міста. Проходячи повз один з магазинів, Гетьман сказав: — Десь треба роздобути грошей. — Без грошей і ні туди, і ні сюди,— підтримав друга Семенюк. — А в мене є ідея. Я вчуся в одній групі у професійно-технічному училищі із своїм однокурсником. — Я його знаю? — Може й знаєш, мій тезка, також Андрій. — Мають гроші його батьки? — Вважаю, що мають. Я у свого друга був не один раз. Знаю, де й що лежить. Андрій розповів, що батько його однокурсника постійно торгує на базарі. Гроші мають. А зараз їх вдома, певне, немає. На базарі. Можна в них роздобути гроші. — Тоді пішли,— одразу згодився Гетьман. Хлопці забрели на вулицю Донцова. Було близько одинадцятої години дня. — Чи не зарано ми прийшли?— запитав Гетьман. — Саме в цей час батьки Андрія торгують на базарі, а мій друг в училищі. Я знаю, бо був у їх квартирі не один раз. — Семенюк розповів, де у друга і однокурсника лежать гроші. Підійшли до дверей приватного двоповерхового будинку. Семенюк кілька разів натиснув на дзвінок. Ніхто не відповідав. — Я ж тобі казав, що в цей час у квартирі нікого немає,— ображено сказав Андрій. Гетьман рвонув за раму вікна й скло посипалось. Він вліз у квартиру. Шукати, де лежать цінності, не було потреби. Андрій розповів, що все у спальні. Семенюк лишився на подвір’ї й дивився, чи ніхто не йде. Гетьман знайшов чотири золотих персні, два золотих ланцюжки, прихопив також шкіряну куртку та фотоапарат. Виліз в те саме вікно. Злодії сіли на маршрутне таксі й поїхали на вулицю Львівську. Там, в одному з підвалів, поділилися краденим. Ділити було що. Але Гетьман приховав від друга два золоті персні. Злодій намагався обманути злодія. Успіх надихнув Гетьмана і Семенюка на нові “подвиги”. Через кілька днів Семенюк обікрав ще одну квартиру на вулиці Вишківській. Подався туди сам, бо ні з ким не хотів ділитись краденим. Господиню Оксану він знав також. Кілька разів заходив до неї із своїм другом. Бачив, що жінка ключі від квартири ховає у літній кухні. Літню кухню чомусь не замикає. Того дня він прийшов до будиночка. Переконавшись, що у квартирі нікого немає, зайшов у літню кухню. Ключі, як завжди, лежали в шафі на поличці. Вхопив їх, швидко відімкнув чотирикімнатну квартиру. Почав кругом нишпорити. Знайшов золотий ланцюжок, два персні, кулон, золотий хрестик. Хотів уже тікати, але побачив ще відеомагнітофон “Самсунг”, витяг із шафи жіночу шкіряну куртку, фотоапарат. Усі крадені речі склав у сумку, яку заздалегідь прихопив із собою. Двері знову замкнув на ключ, потім сів на маршрутне таксі й поїхав до уже знайомого підвалу. Наступного дня всі крадені речі, крім фотоапарата, Семенюк продав на Варшавському ринку. Радів, що в кишенях шелестить багато грошей. Тепер можна було із Гетьманом потинятися по магазинах. Проте радість друзів-злодіїв була недовгою. Обох затримали працівники міліції. Проти них була порушена кримінальна справа. А згодом, як і слід було чекати, грабіжники і злодії опинилися на лаві підсудних. Луцький міський місцевий суд на п’ять років позбавив волі Михайла Кроху. Олександра Гетьмана засуджено на чотири роки і один місяць позбавлення волі, Андрія Семенюка — на три з половиною роки. Суд врахував, що останній — неповнолітній і звільнив його від відбуття покарання з випробувальним строком при умові, якщо він протягом півтора року не вчинить нового злочину. Можливо, тепер грабіжники і злодії зрозуміють, що не все те, що блищить, обов’язково золото. Золоті речі, які вони накрали, потягнули їх за грати. Тепер вони повинні зрозуміти мудрість народної приказки... Михайло КВЯТКОВСЬКИЙ, Володимир КАЛИТЕНКО.
