«Cпротив» Петра Мосійчука - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.27 € 29.72
«Cпротив» Петра Мосійчука

Олександр ДУРМАНЕНКО

Волинь-нова

«Cпротив» Петра Мосійчука

«Дарую свою книгу нині моїй улюбленій «Волині» — ​такі слова написав автор на примірнику для редакційної бібліотеки

З Петром Мосійчуком ми знайомі літ двадцять. Один із перших своїх журналістських матеріалів я писав саме про нього. Заслужений працівник культури України понад сорок років керував народним аматорським театром у селищі Колки Маневицького району. Зі своїм колективом побував у багатьох містечках та селах Волині. Невтомний, життєрадісний, талановитий режисер із тонким почуттям гумору має дуже чіпку пам’ять. Коли неодноразово слухав його яскраві та детальні спогади, то ніби дивився документальний фільм. Дуже добре, що Петро Трифонович про один факт своєї багатої на події біографії — ​як в юності отримав 25 літ каторги і провів у совєтських концтаборах сім років — ​нарешті написав і видав книгу з промовистою назвою «Спротив». Саме вона найкраще передає його незалежний характер, який ніколи н е здається, та неймовірну силу духу колківського патріота. А ще це — ​документ кривавої епохи, безпосередніх очевидців якої залишилося дуже мало

«Чому це репресовані так довго живуть?»

Побувавши в Колках, ми насамперед запитали автора, з чого починався його власний спротив?

— Якось одна жіночка в мене поцікавилася: «Чому це репресовані так довго живуть?» Я їй тоді пояснив, що роки, проведені у таборі, не рахуються, бо то було не життя, — ​пригадує Петро Трифонович. — ​Іноді сам дивуюся, адже потрапляв кілька разів у такі катавасії, що думав: уже все — ​«кришка». Але видно, не пора. Ще не завершив усіх справ…

Бажання розповісти про свої табірні етапи з деталями та подробицями з’явилося у Петра Мосійчука, тільки–но він повернувся з ув’язнення. Став нотувати, поки все було свіжим у пам’яті, але боявся, що кадебісти знайдуть, і він може отримати новий строк. Тому кілька разів волинянин написані спогади знищував. Але час від часу таки фіксував окремі фрагменти. Таким чином поступово створювалася загальна картина й складалася мозаїка, з якої народився солідний том на 320 сторінок. Видання з ілюстраціями та архівними знімками.

— Це не тільки спогади очевидця про радянську репресивну машину, яка безжально знищувала людей, — ​наголошує автор. — ​Головна мета ​книжки — не так розповідь про мене, як про тих патріотів, яких я знав. Не згадати їх — ​це злочин перед нащадками. Скільки мені довелося почути різних історій і під час своїх табірних етапів, і згодом. Більшості тих людей уже немає на цьому світі, а в моїй пам’яті вони закарбувалися назавжди.

 

 У Годомичах партизани Бринського вбили 17 беззахисних селян

Книга розпочинається з розповіді про центральну пересильну тюрму у Москві на Красній Пресні і спогадів автора про дитинство дорогою до мордовського табору № 16, куди він потрапив якраз на Покрову, 14 жовтня 1948 року.

А свій особистий спротив проти бандитської влади відлічує ще з початку 1944–го, коли від рук червоних партизанів загинув батько і двоє рідних дядьків. Уже тоді наївний сільський хлопчина надумав боротися з совєтами.

Плакати? Ні! Громити, бити всіх, хто вчинив цей нечуваний злочин. За що ви їх, звірі? Я не плакав, а клявся: «Усе своє життя буду вам, гади, мстити, чим тільки зможу!»

— Родом я з Годомичів, це за кілька кілометрів від Колок, — ​розповідає пан Петро. — ​Лише нещодавно з книги дослідника храмів Волині Володимира Рожка про Геннадія Шиприкевича дізнався, що мій батько Трифон Мосійчук очолював місцеву «Просвіту». Його вбили кровожерливі упирі «дяді Пєті» — ​Антона Бринського у січні 1944–го — ​на свято Водохреща. А в Маневичах школа досі носить ім’я цього ката українського народу. Тоді у Годомичах совєти знищили 17 невинних людей, вони стріляли беззахисних селян, як зайців. На похороні, коли у хаті дідової сестри Савети лежало троє закатованих молодих чоловіків — ​мій батько, його брат Гриць та мамин брат Антон, – закусивши губу, я мовчав, хоча навколо голосили жінки і витирали сльози чоловіки. Плакати? Ні! Громити, бити всіх, хто вчинив цей нечуваний злочин. За що ви їх, звірі? Я не плакав, а клявся: «Усе своє життя буду вам, гади, мстити, чим тільки зможу!»

Після війни юний Петро Мосійчук розпочав свою боротьбу. Оскільки мав хист до малювання, то вирізав з гуми штампа й виготовив зо два десятки листівок, які розвісив у сусідніх селах. На них зобразив «вождя всіх народів» Сталіна з простягнутою рукою та з мішком за плечима й написом: «І як його, люди добрі, свята земля носить? Довів народ до голоду і сам хліба просить». Вже тоді годомицький патріот переконався: навіть один у полі — ​воїн. Разом з однодумцями Петро Мосійчук створив підпільну молодіжну організацію, але у березні 1948–го їх арештували. Після двох виснажливих місяців слідства — ​суд. І закономірний вирок — ​25 років радянських концтаборів. Це була найвища міра, адже саме тоді відмінили смертну кару.

За будь–яких обставин вдавалося зберегти людську гідність

Автор образною мовою майстерно й емоційно передає деталі тюремного та каторжного «щасливого» життя. Петро Трифонович зібрав стільки різних неймовірних і трагічних історій своїх побратимів, що книга просто приголомшує своєю страшною документальною правдою. Кожному етапу табірних поневірянь присвячено окремий розділ. Розпочинаючи з Луцької тюрми і до Мордовії та Караганди. Детальна розповідь очевидця й учасника Норильського повстання, яке автор називає заколотом, про сутички та конфлікти в зоні з кримінальними злочинцями, втечі й колотнечі. Але найголовніше, що за будь–яких обставин волинянину вдавалося зберегти людську гідність.

— Життя дарувало мені неймовірні зустрічі, — ​продовжує нашу розмову автор. — ​Знаєте такого письменника та культурного діяча Гната Хоткевича? Зі мною в таборі був його син Богдан. Про подальшу долю цього чоловіка я дізнався вже у роки незалежності. Якось по телебаченню виступала Галина Хоткевич, нині покійна, рідна сестра Богдана, котра жила у Франції. Вона тоді розповідала про брата, якого не зламали сталінські табори. Він так і залишився нескореним. Тому після звільнення вирішив утікати з Радянського Союзу. Взяв ласти й маску й поплив у напрямку Туреччини, на жаль, трагічно загинув. Утікача розстріляли радянські прикордонники, але тіла так і не знайшли.

І закінчуються ці щирі та відверті спогади тим, як 23–літній Петро Мосійчук повертається в рідне село Годомичі. З каторжної зони юнак прибуває у велику зону, котра йменується Радянським Союзом. За плечима вже стільки всього, що іншому забракло б цілого життя.

«Я стояв біля криниці, вдихаючи чистоту нічної весняної паморозі. Підняв очі до неба, а сніг сипав і сипав, умиваючи обличчя лагідною прохолодою. Світилося вікно старенької бідної хати, що чекала на мене довгих сім років…»

У розмові Петро Трифонович згадував, як троє синів допомогли йому видати книгу спогадів. Про кожного з них можна писати окремий матеріал.

Дизайнерське оформлення зробив відомий художник Ігор Мосійчук, котрий живе у Придністров’ї. Упорядники — ​народний артист України, головний режисер Тернопільського музично–драматичного театру імені Тараса Шевченка Олег Мосійчук та архітектор Ярослав Мосійчук. На завершення нашої зустрічі пан Петро підписує один примірник для нашої редакційної бібліотеки такими словами: «Дарую свою книгу нині моїй улюбленій «Волині» і її чудовому колективу. З повагою — ​автор».

*** Це перша частина документальної трилогії. Як зізнався нам колківський патріот, уже є рукописний варіант другої книги, з не менш влучною та образною назвою — ​«Вітражі великої зони» — ​про життя після каторги у «радянській тюрмі народів».