Вирішила написати про свого давнього друга — друга юності. Це дійсно був найкращий друг, як я переконалась з роками, у моєму житті...
Вирішила написати про свого давнього друга — друга юності. Це дійсно був найкращий друг, як я переконалась з роками, у моєму житті. Власне, це був і друг, і подруга — з ним можна було поділити і горе, і радість. Це була чиста, щира, вірна дружба двох юних на той час людей. Ми нібито й не були закохані одне в одного. Але якась невидима сила притягала нас. Ми дуже сумували, коли нам доводилось не бачитись бодай день. Цей хлопець був з ваших країв, тобто з Волині — з села Селець Турійського району. А жив і працював в Долинському районі Кіровоградської області — в лікарні возив кіньми головного лікаря. Я тоді працювала в сільській раді. Нам було добре вдвох. Але Гришу (так його звати) у квітні 1963 року призвали в армію. І він поїхав додому на Волинь. А я залишилась сама. З армії Гриша мені ще писав. А потім, як це буває, я вийшла заміж. Так наші шляхи розійшлися. За неточними даними, тобто з чуток, я дізналась, що живе Гриша зараз у Ковелі. Минуло, звичайно, багато літ — цілих сорок один! У нього, чула, нібито доля не склалась. А мій чоловік давно, ще в 1989 році помер. І так чомусь захотілось побачитись із другом своєї юності! Навіть почала римувати на цю тему. І не йдуть з голови ось такі рядки: «Доле наша доле, що ж ти наробила, нам би жити разом, ти нас розлучила...» І в редакцію вирішила написати, бо якщо Гриша цей лист прочитає, то він відразу здогадається, хто це написав. А, може, й обізветься? Не буду гадати — то вже, як йому серце підкаже. Не осудіть мене за написане. Може, комусь і смішно, що жінка в літах, а про юність згадала. А мені при цій згадці хочеться плакати. Н.Я. ГРИНЬКІВ. смт Молодіжне Долинського району Кіровоградської обл.
