СОКИРА ДЛЯ ДРУЖИНИ

Телефонний дзвінок пролунав різко й вимогливо, а, можливо, черговій медсестрі лише так здалося.
— “Швидка допомога”?— запитав чоловічий голос.
— Так...
— Приїжджайте, бо жінка вмирає,— невідомий назвав вулицю, номер будинку та квартири.
— Що трапилось?
— Приїдьте, то самі побачите,— чоловік поклав трубку.
Через кілька хвилин автомобіль з червоним хрестом прибув на вулицю Ветеранів до вказаного будинку. Бригада медиків піднялася на другий поверх. Двері у квартиру, з якої щойно телефонували, були напіввідчинені.
Майже одночасно приїхали й працівники міліції, бо в Луцький міський відділ внутрішніх справ хтось також подзвонив. На підлозі, біля дивана, обличчям донизу в калюжі крові лежала уже немолода жінка. Вона була жива, але без свідомості, важко дихала. Голова у неї в кількох місцях була побита.
— Негайно в автомашину!— наказала лікар.
Жінку повезли в лікарню...
Працівники міліції оглянули квартиру. У коридорі, ванній та кімнаті також червоніла кров. На кухні, під столом були пляшки з-під спиртного, на столі розкидані недоїдки. У кімнаті, на підлозі валялись черепки побитого посуду, зламана, без однієї ніжки, табуретка. На балконі працівники міліції виявили закривавлену сокиру й таку ж дерев’яну ніжку від стільця.
— Що у вас тут сталося?— запитав один із працівників міліції у господаря, також немолодого, котрий весь час мовчки стояв посеред кімнати.
— Побилися з дружиною, як завжди, то я її мусив заспокоїти,— пояснив господар охриплим, певне, з переляку голосом.
— Як заспокоїли?— перепитав міліціонер.
— Он тією ніжкою від стільця, яку ви знайшли на балконі.
— Поїхали у міський відділ внутрішніх справ. Там про все й розповісте...
КАЙДАШЕВА СІМ’Я
Була субота. А тут ще й свято якесь релігійне. Гріх було не випити, бо подружжя Кайдашів Василь та Ніна не тільки у вихідні та свята частенько перехиляли чарку-другу вдома. Компанії їм не потрібно було. Вдвох найкраще, бо ніхто не заважав, не турбував зайвими п’яними розмовами. Правда, після цього пенсіонери часто сварилися й навіть билися, але потім знаходили знову спільну мову.
Так було і того суботнього дня. Кайдаш приніс пляшку горілки, поставив на стіл у кухні.
— Ніно, готуй закуску!— наказав дружині.
— Де горілки взяв?— поцікавилась.
— Купив у магазині. Де ж ще міг взяти?
— Хіба в тебе гроші є?— здивувалась дружина.
— Не було б, то й пляшки не приніс би.
Ніна швидко приготувала закуску. Сіли за стіл. Пили, не поспішаючи, чарка за чаркою. Василь щоразу наливав собі трішки більше, ніж жінці. Поступово пляшка спорожніла. Василь поставив її під стіл, щось невдоволено буркнув, встав із-за стола й пішов у кімнату до дивана. Певне, вирішив подрімати, доки Ніна поприбирає в кухні зі стола та перемиє посуд...
Ввечері Василь знову згадав про свято:
— Не завадило б ще по чарчині перехилити.
— Немає у мене горілки,— пояснила дружина.
— У мене трішки є,— таємниче прошепотів Василь.
— Звідки її знову приніс?
— Чи тобі не однаково, звідки? Сідай вип’ємо,— запропонував чоловік і витяг із шафи уже трішки надпиту пляшку.
— Не витримав, сам надпив!— невдоволено сказала Ніна.
— Може, й сам, а тепер доп’ємо вдвох.
Кайдаш поналивав чарки. Випили, закусили.
Чоловік знову наповнив чарки. Знову випили.
— Хай-но я вріжу ковбаси, бо вже нічим закушувати,— піднялася дружина й відчинила холодильник. Чомусь довго й здивовано дивилась. У холодильнику замість трьох палок ковбаси, які вона сьогодні купила, лежала тільки одна.
— А де ще дві палки?— запитала.
— Де поклала, там, мабуть, і лежать,— буркнув чоловік. — Сам же я їх не з’їв.
— Щось я їх не бачу... Тепер я зрозуміла, за які гроші ти купував сьогодні горілку. Обміняв на мою ковбасу!— закричала дружина.
— Відчепися, нічого я не брав,— піднявся з стільця Василь.
— Брешеш!— Ніна також піднялася, схопила із стола тарілку й бахнула її об підлогу під ноги Василеві.
Чоловік зойкнув, бо гострий шматок черепка вп’явся йому в ногу. Він закотив колошву штанів. З рани текла кров.
— Принеси якусь шматку перев’язати ногу!— закричав Василь. — Не бачиш, як кров цебенить?
— Обійдешся й без моєї допомоги,— сказала дружина й пішла в кімнату.
Кайдаш сам потелефонував у “швидку допомогу”. Звідти приїхали, кров зупинили, ногу забинтували.
Коли медичні працівники вийшли з квартири, Кайдаш знову підняв крик, лаяв і всіляко обзивав дружину.
— В тебе й дочка така, як ти!— потік бруду знову полився з рота пияка.
— А до чого тут моя дочка?— запитала Ніна.
— Ви обидві однієї породи!
— Так і мусить бути.
— Зачекай-но, нехай тільки нога переболить. Я з тобою поговорю по-іншому...
ЗАЙВА ЧАРКА
Кайдаш пошкандибав у кімнату, ввімкнув телевізор й ліг на ліжко. Злість кипіла в грудях. Перед очима миготіли кінокадри, але про що фільм, він так і не зрозумів. Проте дивився на екран довго, думаючи про щось своє. Вимкнув телевізор уже пізно ввечері. Побрів на кухню напитися води. Помітив, що жінка взяла кухонний ніж, понесла в кімнату й там десь сховала.
“Мабуть, вирішила мене прирізати, як тільки засну”,— вирішив Василь.
Насправді дружина сховала ножа з тієї ж самої причини. Так само боялась. Адже колись п’яний чоловік уже вдарив її ножем. Хто знає, що може знову придумати, адже погрозився, що віддячить. П’яному море по коліна...
Кайдаш тим часом знову вмостився в ліжку. Не роздягався й світла не гасив. Лежав, прислухаючись, що робить Ніна. Вирішив не спати, бо хто знає, на що вона здатна. Коли відчував, що сон його переборює, біг на кухню, пив воду, ніс чашку до ліжка й ставив поряд на стілець. Так пролежав майже без сну до світанку. На стільці біля нього стояло кілька чашок. Одні порожні, інші з водою. Чув, як прокинулася дружина, пішла на кухню, почала готувати сніданок, тарабанячи тарілками та каструлями.
Десь через годину Ніна зайшла до Василя.
— Чого світла не гасив цілу ніч?— запитала. — Ти, бачу, надто багатий.
— Не гасив, бо мені при світлі краще спалося,— буркнув у відповідь.
— А це що за гора посуду?— кивнула на табуретку й чи випадково, чи спеціально перекинула її ногою.
Брязнуло скло, розлетілося по кімнаті.
— Ти знову за своє?— схопився з ліжка виморений безсонням й розлючений чоловік. — Негайно позбирай скло!
— Тобі нічого робити, то сам і збери,— сказала й рушила з кімнати.
Василь схопив табуретку, замахнувся нею.
Ніна вчепилася руками в табуретку, кожен смикав щосили до себе.
— Зараз я покличу знайомого сусіда, він з тобою розбереться,— погрозилась жінка. — Або потелефоную в міліцію, нехай тебе вивезуть звідси.
— Я сам потелефоную!— кинувся Кайдаш до телефону й випустив табуретку. Жінка ззаду вдарила нею чоловіка. Він знову почав виривати табуретку. Вона затріщала й у руках Кайдаша опинилася одна ніжка.
Чоловік вдарив жінку по голові. Ніна кинулася в коридор, певне, хотіла втекти з квартири. Він вдарив ще двічі. Кров потекла з голови. Напівпритомна вона почовгала до дивана.
Кайдаш кинувся на балкон, схопив там невеличку сокиру. Після двох ударів по голові обухом жінка, певне, уже без свідомості опустилася на диван. Після третього — звалилась на підлогу...
Сімдесятисемирічна Ніна Кайдаш померла в лікарні наступного дня, не прийшовши до свідомості. Надто важких травм завдав їй п’яний чоловік. Травм, не сумісних із життям.
Луцький міський місцевий суд засудив вбивцю і хронічного алкоголіка Василя Кайдаша на дев’ять років позбавлення волі. Його примусово лікуватимуть від алкоголізму у місцях, де відбуватиме покарання.
Колегія суддів судової палати в кримінальних справах апеляційного суду області вирок залишила без змін.
І під час слідства й на суді Василь Кайдаш детально розповів, як удвох пили того святкового вечора, як билися наступного ранку. Єдине намагався довести, всіляко викручуючись, що вбивати дружину не хотів. Але хіба могла людина вижити після трьох ударів дерев’яною ніжкою по голові та ще трьох ударів обухом? П’яний мозок таких ребусів, звичайно, розв’язати не міг...
Валерій ОПЕЙДА,
Володимир КАЛИТЕНКО.