«У місті все було нереальним, наче в комп'ютерній грі» — спогади про Дебальцеве
Бої за Дебальцеве всередині лютого 2015 року стали одним із найтрагічніших епізодів війни на сході України. Близько півтори сотні загиблих, більше ста полонених і десятки зниклих безвісти. Журналісти Громадського бачили, як евакуйовували місто, як виходили українські військові та як вивозили тіла загиблих
Фотокореспондентка Громадського Анастасія Власова була там у ті дні (на той час Настя працювала для газети Kyiv Post та фотоагентства EPA european pressphoto agency). Їй досі важко про це говорити, але за три роки після пережитого вона ділиться власними спогадами та світлинами з Дебальцевого.
«Я вперше приїхала в Дебальцеве в січні 2015-го. Мого водія звали Ковбоєм, Володею Ковбоєм, ми щойно познайомилися.
Я була в Слов'янську, коли його захопили, працювала в Донецьку і приїздила в Піски, тобто мала уявлення про обстрілювані і захоплені міста, про тамтешню атмосферу, але в Дебальцевому все було нереальним, наче в комп'ютерній грі.
Спершу я подумала, що він дивак: називає себе Ковбоєм, носить шкірянку і капелюха, слухає хеві-метал та завжди має із собою пляшку глоду — такий собі техаський рейнджер родом з Бахмута. Так і почалася наша дружба і так, промерзнувши до кісток і в мокрих чоботах, я вперше спробувала настоянку глоду в Дебальцевому.
Прокидалася вранці в готелі Бахмута від гучних вибухів, ще лежала під ковдрою без лінз, майже наосліп, але за звуком уже намагалася відрізнити, це вхідний чи вихідний снаряд.
Майже щодня ми з Ковбоєм мчали туди розбитою дорогою крізь сніг, блокпости, під звуки «Градів» на старенькому Ford Fusion, який не завжди заводився з першого разу, а ввечері поверталися назад. Після таких подорожей Бахмут здавався величезним містом, а кафе «Нью-Йорк Стріт Піцца» — центром цивілізації.
Майже на кожній вулиці, за кожним рогом щось відбувалося: військові патрулювали вокзал і ховалися від обстрілів у підземному переході, містяни стояли в черзі за хлібом на побитому шрапнеллю ринку, де-не-де землю дірявили воронки та снували зграї собак. Інколи доводилося бігати й пригинатися, ніби в американському бойовику.
Я була в Слов'янську, коли його захопили, працювала в Донецьку і приїздила в Піски, тобто мала уявлення про обстрілювані і захоплені міста, про тамтешню атмосферу, але в Дебальцевому все було нереальним, наче в комп'ютерній грі.
Майже на кожній вулиці, за кожним рогом щось відбувалося: військові патрулювали вокзал і ховалися від обстрілів у підземному переході, містяни стояли в черзі за хлібом на побитому шрапнеллю ринку, де-не-де землю дірявили воронки та снували зграї собак. Інколи доводилося бігати й пригинатися, ніби в американському бойовику.
Раніше я ніколи не бачила, щоб місто евакуювали, люди вмить розхоплювали хліб з вантажівки, а перехожі взагалі не реагували на розриви снарядів, наче й не відбувається нічого.
Пригадую, фотографувала невелику чергу біля чи не єдиного в місті кіоску, що й досі працював, як раптом земля під ногами підстрибнула і заклало вуха. Я інстинктивно впала, а люди так і стояли, навіть не здригнувшись. А жінка поряд каже: «Ой, Вась, подними девушку, девушка упала!».
Дебальцеве було для мене не просто містом, не просто «черговим замісом». Мій хлопець служив у Нацгвардії парамедиком, їхній військовий шпиталь розташовувався в Бахмуті, він часто їздив у тому секторі. Четвертого лютого вони з іншими медиками-нацгвардійцями виїхав на звичайне 10-годинне чергування в Дебальцеве і повернулися аж за два тижні, бо потрапили в котел».
