Сьогодні Олексію Ярмолюку з Маневиччини виповнилося би 30 років…
Воїн російсько-української війни, солдат-сапер, уродженець села Боровичі Олексій Ярмолюк, отримавши важкі поранення, несумісні із життям, помер у київському військовому шпиталі
Народився 18 лютого 1988 року у Боровичах, де закінчив середню школу. 4 лютого 2015 року призваний за мобілізацією. Наприкінці липня 2015 року під час виконання бойового завдання під Талаківкою Олексій отримав важкі поранення, підірвався на міні. Лікувався в Дніпропетровську та Києві, помер 18 серпня 2015 року у київському військовому шпиталі. Похований в Боровичах. Без Олексія лишилися дружина Тетяна, батьки, два брати та сестра Таміла.
Наприкінці липня 2015 року під час виконання бойового завдання під Талаківкою Олексій отримав важкі поранення, підірвався на міні.
За особисту мужність, сумлінне та бездоганне служіння Українському народові, зразкове виконання військового обов'язку відзначений — нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно). Валентина Лисюк, землячка героя, присвятила йому щемливого вірша.
А вже минуло два з половиною роки....
РОЗМОВА З СИНОМ
Пам’яті воїна-героя Олексія Ярмолюка
Питаєш, сину, як ми тут жили
Цей неймовірно чорний рік без тебе?..
Так само бігли миті, тижні йшли,
Світило сонце, височіло небо.
Й сніданок був (а може-то обід?),
І будні дні мінялися святами.
І сни були присвячені тобі,
Де ти приходив, щоб побути з нами.
Копались і садились картоплі,
Летіли птахи в свій далекий вирій.
І ми жили так як і всі в селі –
У важкій праці і молитві щирій.
І ми жили… але жили хіба –
В нестерпній тузі, що не буде дива?..
З’їдала душу змучену журба
В близнятах-днях, безцільних і фальшивих.
І все, і всюди падало із рук,
І думка знов і знов ятрила рани.
Тремтіло серце, наче на вітру –
Синочку, синку, рідний, довгожданий!
Вночі ячало, рвалось на куски,
Ставало вранці попелом зотлілим…
…А пес твій вірний, друг неговіркий,
Іще з весни не ходить на могилу.
Не переніс він горенько своє,
Йому без тебе – не життя собаче…
А сонце знову ранками встає,
А серце знову плаче, плаче, плаче…
Так і жили…
Та то хіба життя –
В безглуздих митях клопотів, без втіхи?
Але війна не знає співчуття.
Тебе не відпустила – й не приїхав…
А ми стомились.
Як стомились ми
Від тебе, синку, вісточки чекати!
Замучені, бували між людьми –
Й не чули їх, й не мали що казати.
Дивилися на сонце в білий день –
І теж його не бачили проміння.
Ну де ти, сину?
Де ти?!
Де ти??
Де???
Як нам тебе побачити віднині?..
Ми віддали б тепер усе, що є,
Щоб лиш почути знов: «Ну здрастуй, мамо…».
А літо терпко жалю додає,
А туга вперто човгає за нами…
Портрет у чорній стрічці.
Ось і все.
Нема тебе вже, рідної кровинки…
І лиш поштарка пенсію несе –
Навіщо ж нам вона потрібна, синку???
Щоб хтось вернув тебе, хай забере
Всі нагороди, й виплати, і славу!
Та робиш ти фатальний крок вперед –
Й згасаєш тихо у бинтах кривавих…
Бринить печаль.
Журба і сум кругом
В однім бажанні – глянути б у вічі…
Спи, синку наш, небесним вічним сном…
Ми бережемо спокій твій…
До стрічі…
