Як суд і добрі люди захистили інтереси напівсиріт Коли Йосип Миколайович приходить в редакцію, то я щоразу мимоволі відчуваю провину перед цим чоловіком, зважаючи на вік та інвалідність, йому дуже важко долати сходи на третій поверх. Поклавши під язик таблетку валідолу чи нітрогліцерину, він трохи перепочиває і аж тоді може говорити. Тим більш, що проблема, яка привела його в редакцію по допомогу, дуже наболіла. І, як висловився Йосип Миколайович, така заплутана, що «не знати з якого боку і підступати до неї». В усякому разі ще торік влітку вона йому здавалась такою, оскільки бився він над нею з 1999 року. Неважко уявити, скільки це довелось «з’їсти» нітрогліцерину, поки ходив всі ці роки по різних кабінетах — в прокуратурі, суді... А добивався лучанин Йосип Федорук, щоб суд скасував заповіт, зроблений його свахою Олександрою Яценко на ім’я Марії Білошицької. Бо, як переконаний він, має восторжествувати справедливість, і ця квартира, як і передбачалось, повинна дістатись його внучкам і внучкам тієї ж Олександри Яценко — Анні та Світлані. У свій час на них і заповіт було складено, та обставини з плином літ та подій змінились. В Анни та Світлани життя починалось благополучно. В них були батько й мати, дідусь і бабусі. І враз доля, як кажуть, спіткнулась. Захворіла і померла (в 35 років!) мати. — Ще за життя Тетяна (так звати нашу невістку), — розповідає Йосип Миколайович, — висловила бажання, щоб дочок, як вона помре, доглядали ми, свекри. Пояснення тут просте: нас двоє, а мати Тетяни — самотня. На кого залишити малих дітей, навіть йдучи в магазин? (Коли ми похоронили невістку, то Анні було чотири, а Світлані — дев’ять років). Так і сталось, старша ходила в школу, а меншу ми водили в дитячий садочок. Це був початок дев’яностих — час перемін, коли багато хто виживав за рахунок «купи—продай». Почав торгувати і наш син. Так сталось, що познайомився із жінкою, в якої було двоє діток. Забрав він і своїх дочок. Якийсь час вони жили окремо. Але недовго. Син доторгувався до того, що збанкрутів. Новоспечена сім’я розпалась — жінка пішла від нього. І в 1997 році він вирішив їхати на заробітки. Сказав: «Поїду, батьку, зароблю грошей, а тоді повернусь...» У народі кажуть: «Коли вмирає батько, то діти напівсироти, коли ж не стає матері — то вони круглі сироти.» Так сталося і в цьому випадку — в дівчаток була одна надія на бабусь та дідуся, а ще на школу-інтернат. Бо батько з тих заробітків не поспішав додому. І, може, ще й через те, що так повівся син, Йосип Федорук та його дружина відчувають особливу відповідальність за своїх внучок. Якщо відійти сьогодні від болісних емоцій до хронології подій, то було все так. В жовтні 1991 року померла мати Анни і Світлани. А на початку 1993-ого Олександра Єгорівна Яценко звернулась в територіальний центр міста Луцька з проханням, щоб за нею закріпили соціального працівника. Це й було зроблено. Із січня згаданого року до Олександри Єгорівни була прикріплена соціальний працівник Марія Білошицька. Ще через рік Олександра Єгорівна заповіла однокімнатну квартиру своїм внучкам Анні і Світлані. Тобто, зробила так, як любляча бабуся, в якої боліла душа за дівчаток, що залишились без матері і, по суті, без батька. А в 1998 році стався якийсь перелом, до того ж в негативну сторону, як вважає Йосип Федорук. Про покійних говорять хороше, або мовчать. Отож, не вдаючись в деталі, скажемо, що менш як за два місяці до смерті Олександра Єгорівна складає другий заповіт, вже на Марію Білошицьку. — Яким чином Марії Білошицькій вдалось отримати цей заповіт, — говорить Йосип Федорук, — про це залишається лише здогадуватись. Очевидно, не помилюсь, коли скажу, що в цей час Білошицька почала настроювати Олександру Єгорівну проти своїх внучок, зокрема проти старшої Світлани. Якщо вже відверто, то на Світлану була навіть заведена кримінальна справа — її звинувачували в тому, що вона нібито жорстоко поводиться з бабусею. Але справа ця після дорозслідування була закрита за відсутністю складу злочину. Мені не віриться, що бабуся сама, із своєї волі, добивалась, щоб внучку ізолювали в якийсь виправний заклад. До речі, ще 20 липня 1998 року Олександра Єгорівна пішла до директора територіального центру і попросила відсторонити Білошицьку від обслуговування. На її місце було призначено іншу людину. Але і в цей час Білошицька все одно навідується до Олександри Єгорівни. Отож, заповіт було складено 6 січня 1999 року, а офіційно за Яценко до 11 січня була закріплена інша соцпрацівник. Про цей злощасний заповіт Йосип Миколайович Федорук та його дружина дізналися від самої Білошицької в телефонній розмові. Правда, почули, що пані Марія має дарчу на квартиру. І справді, коли згодом в суді, як свідок, виступала нотаріус, то розповіла, що Олександра Єгорівна Яценко при зустрічі в неї на квартирі сказала: «Пишіть дарчу». Але нотаріус відмовилась це зробити, пояснивши: «Ви опинитесь завтра на вулиці, якщо зробите дарчу. Заповіт — інша справа». «Тоді робіть, що хочете...», — байдуже відповіла Яценко. Йосип Миколайович Федорук і його дружина Євгенія Никифорівна про смерть своєї свахи Олександри Яценко дізнались випадково, як і про заповіт. Але, дякувати Богу, як каже Йосип Миколайович, ще було вчасно заявлено про спадкоємців на квартиру — внучок Анну і Світлану. Оскільки Федоруки — хворі й немічні люди, мають інвалідність, то вони, до речі, не могли бути навіть офіційними опікунами внучок. Цю роль взяла на себе лучанка Емілія Волчук. Вона й була позивачкою з приводу скасування заповіту на ім’я Марії Білошицької (в минулому році в число позивачок була долучена вже й Світлана, яка на цей час вже стала повнолітньою). В позовній заяві зазначалось, що Білошицька М.О. використала безпорадний стан О.Є.Яценко і змусила її оформити заповіт на квартиру та майно на свою користь. Нагадувалось і про те, що Білошицька, не чекаючи рішення відповідних органів та встановленого законом строку — шість місяців, захопила у свою власність і квартиру, і майно в ній. І 14 грудня 2000 року в Луцькому місцевому міськрайонному суді на судовому засіданні під головуванням Віктора Остапука було прийняте рішення про визнання заповіту недійсним. Але згодом відповідачка звернулась з касаційною скаргою в обласний апеляційний суд, який рішення місцевого суду скасував. Справа була повернута на повніший розгляд. З початку 2001 року цю цивільну справу вела суддя Оксана Здрилюк. І лише восени минулого року відбулось судове засідання, яке поставило крапку в довгій історії, що розтягнулась більш як на п’ять з половиною років. Маючи висновки медекспертів, суддя Оксана Здрилюк дорозслідувала справу у повній мірі і визнала заповіт недійсним. Не вдаючись до подробиць медичних експертиз, скажемо, що суд виходив ось з чого: заповіт на користь Білошицької М.О. був зроблений внаслідок обману з боку відповідачки... Касаційну скаргу, яка згодом була подана, обласний апеляційний суд відхилив, а рішення Луцького місцевого суду залишив без змін. Це сталося 20 січня нинішнього року. В тому, що справедливість перемогла, як переконаний Йосип Федорук, велика заслуга адвоката Людмили Мачульської. Автор цих рядків теж схиляється до цієї думки, бо мала можливість пересвідчитись під час судових засідань, наскільки глибоко вникла вона в суть справи, як пройнялась чужою бідою. І, до речі, за свої послуги не взяла ні копійки. Цієї цивільної справи могло б не бути, якби у свій час соціальний працівник Марія Білошицька з чисто людських міркувань не стала зазіхати на квартиру, яку бабуся вже заповіла внучкам. На жаль, це вже непоодинокий факт, коли немічні люди стають «об’єктом особливої уваги» соціальних працівників через те, що в них є житло, яке можна зробити ... своїм. В Луцьку були випадки, коли соцпрацівника звільняли з роботи якраз за подібне зловживання службовим становищем, ще хтось одержував догану. Там, де, здавалося б, захисним бар’єром має бути мораль, управлінню соціального захисту населення Луцького міськвиконкому довелось видавати наказ, щоб припинити обман одиноких людей особами з шахрайськими намірами. До речі, Марія Білошицька так і залишилась, як кажуть, на своїй позиції — непроста доля напівсиріт її не пройняла. Отож, вона має надію виграти справу у Верховному суді. Або, принаймні, відтягнути момент передачі житла його законним власницям. Катерина ЗУБЧУК.
