Ковельчанка Людмила Сичук ще в дитинстві майже повністю втратила зір. Розлучившись з чоловіком і залишившись без житла, з трирічним сином на руках, вона не впала духом...
Ковельчанка Людмила Сичук ще в дитинстві майже повністю втратила зір. Розлучившись з чоловіком і залишившись без житла, з трирічним сином на руках, вона не впала духом і навіть зуміла розкрутити свою справу. А тепер Людмила пробує вийти на естрадну сцену з власними піснями.
– Прямо перед собою я не бачу нічого, але коли трохи поверну голову, то бічним зором вловлюю, що це вікно, це двері, це стілець, вловлюю ваші силуети, але які у вас обличчя, розрізнити не можу – усе розмито.., – каже Людмила. Звертається швидше не до нас, бо ми вже знайомі майже три роки, а до Адама Горбатюка – молодого волинського співака, який у минулому році прославився на всю Україну, потрапивши до трійки найкращих співаків музичного конкурсу популярної програми “Шанс.” Але щоразу від цих слів Людмили мурашки бігають по тілу. Щоразу щемить у грудях, коли вона дістає свій зошит з піснями і просить нас віднайти там потрібну пісню, бо вона сама не бачить. Цього разу просить вибачення в Адама, що, може, не завжди влучатиме по клавішах незнайомого їй чужого редакційного фортепіано. Але кілька її акордів – і Адам уже заворожений. А вже при другому програші пісні починає сам Людмилі підспівувати – пісню ж писала спеціально “під нього”… Історія цієї жінки – яскравий приклад того, що ніколи, навіть здавалося б у найбезвихіднішій ситуації, не треба опускати руки. “Треба завжди вірити у кращі часи!” Це – слова ковельчанки Людмили Сичук. ЛІКАРІ ШАНСІВ НА ОДУЖаННЯ НЕ ЗАЛИШИЛИ … Зір Людмила втратила після того, як на її очах загинув рідний брат. Вона тоді ходила у перший клас. Убиті горем батьки, які важко переживали смерть сина, не одразу помітили зміни у здоров’ї доньки – її роздратованість і лякливість сприймали як наслідок пережитого. Тим часом у маленької Людочки поступово, але дуже стрімко зникав зір. На сполох усі забили лише після літніх канікул, коли дівчинка пішла у другий клас і виявилось, що вона майже нічого не бачить. Але було пізно… Бо ніякі медичні клініки, ніякі світила медицини колишнього Союзу, куди тільки не возили її батьки, уже не могли зарадити цій біді. “Добитись покращення зору практично неможливо. Радійте, що хоч так бачите, і підтримуйте те, що маєте, аби не втратити зір зовсім”. Важко повірити, але Люда закінчила звичайну школу. Ту, у яку пішла в перший клас. Причому ледь не відмінницею – у неї було лише кілька четвірок. І це ще не все – вона зуміла пройти за три роки семирічну програму музичної школи по класу фортепіано! Розповідаючи про це, Людмила не раз повторювала з любов’ю фразу: “Завдяки мамі…” Мама, сама вчителька, докладала титанічних зусиль, щоб створити найсприятливіші умови для навчання доньки. Мама, Галина Максимівна, купляла найбільші, які тільки можна було знайти, аркуші паперу і малювала на них величезних розмірів ноти, щоб донька, у якої ще був залишок зору, могла по них грати. І завдяки наполегливості мами, завдяки надзвичайній працелюбності і надзвичайному оптимізму самої Людмили після школи вона заочно закінчила Луцьке культосвітнє училище, влаштувалась працювати музкерівником одразу на дві роботи – в школу і в дитсадочок. НЕЗРЯЧА ЖІНКА ВІДКРИЛА СВІЙ БІЗНЕС – Робота мені дуже подобалась. Важкувато було хіба через те, що треба було багато писати, оформляти документацію. Але знову ж таки – допомагала мама, допомагали і колеги по роботі. Проте через шість років роботи музкерівником Людмила прийняла рішення залишити роботу. Пожертвувала нею заради своєї молодої сім’ї. Вважала, що так буде краще. Як у кожній сім’ї, були якісь проблеми, але була до цього готова – усе можна пережити. Та коли одного разу почула від чоловіка: “Радій, що я з тобою живу. Якби не я, ти б взагалі нікому не була потрібна” – це перекреслило усі попередні почуття. У найманій квартирі вона – незряча і безробітна – залишилась сама з трирічним сином… – На зарплату музкерівника не проживеш. А що я ще можу робити? Що? – вдесяте-всоте запитувала сама себе Людмила і не бачила відповіді. Проте повернутись жити до батьків категорично відмовилась. Запитання: “Що я ще можу робити?” – постійно вистукувало в голові. І якось сама собою прийшла думка: я можу навчитись робити масаж. Після того, як Людмила записалась при Ковельському медучилищі у групу, де вчили робити масаж, перших кілька уроків скромно сиділа позаду, намагаючись не привертати до себе увагу. Боялась, що її відрахують, коли дізнаються про її незрячість. – А коли через деякий час я зрозуміла, що мене звідси вже ніхто не попросить, вирішила “здаватись”, – посміхається. – Підійшла до професора Юрія Ісаєва і кажу: “Я буду сидіти поряд з вами, бо те, що ви показуєте руками, я не бачу”. Звісно, викладач пішов мені назустріч. Маленького Ромчика Люда не мала з ким залишати, тому брала його з собою на заняття. Син так і “провчився” разом з мамою кілька тижнів. А за деякий час у приміщенні готелю “Лісова після” з’явився масажний кабінет. Його власниця – Людмила Іванівна Сичук. ВОЛИНСЬКА ДІАНА ГУРЦКАЯ У цьому кабінеті й відбулася зустріч, яка надала життю Людмилі нового поштовху, нового натхнення. Зустріч з ужгородським поетом-піснярем Миколою Дудником, автором слів популярної української пісні “Друзі мої”, яку виконує народний артист України Степан Гіга. – Ми розговорилися і він мені почав читати свої вірші. І одного разу я його поправила, мовляв, у цьому місці можна було б зробити трохи по-іншому. “А звідки ви знаєте? Невже самі пишете?”, – згадує Людмила. – Я чомусь не вірила у свої сили, думала, кому потрібні мої вірші, мої пісні. Так, складала для себе. Тому часто мій Ромчик пускав з моїх віршів літачки. Але пан Микола, ознайомившись з моїми текстами і з моєю музикою, сказав, що вони повинні жити в народі. І запросив Людмилу до своєї Ужгородської студії звукозапису. Завдяки йому, а також тамтешнім аранжувальникам Шонні Дюре та Олександру Маяцькому, ковельчанка записала дві свої пісні. Хоча готових пісень в Людмили уже є понад тридцять. Але вона каже, що дуже цінує людську працю і не може більше зловживати дружбою з ужгородчанами, щоб просто за так записуватись. Коштів же власних, навіть незважаючи на те, що має свій масажний кабінет, на це не має. До речі, кілька з Людмилиних пісень спеціально написані для лучанина Адама Горбатюка, колоритний голос якого заворожив ковельчанку під час програми “Шанс” і за якого вона активно під час конкурсу голосувала. Про це Людмила нам зізналась прямо в редакції і… попросила познайомити при нагоді її з Адамом. Ми вирішили одразу зателефонувати йому. І через півтори години у нашій редакції першими почули в Адамовому виконанні Людмилину пісню “Волинський вальс”. Ех, якби знайшлися добрі люди, щоб записати цю пісню на професійній студії… Людмила каже, що хотіла б ще подарувати одну зі своїх пісень популярній російській співачці Діані Гурцкая, яка теж, як і вона – незряча, і від якої вона просто у захопленні. Кілька пісень Людмили уже взяв дрогобицький гурт “Ярослав-На”. Адаму теж дуже сподобались твори Людмили, і він хотів би мати її пісні у своєму репертуарі. – Я хочу досягнути того, щоб мою музику, мої пісні люди сприймали і любили не через жалість, що я інвалід по зору, а що це справді професійна музика і пісні. Я знаю, що для цього мені ще треба багато і багато працювати. Але навіть сьогодні, коли я почула свою пісню про Волинь у виконанні Адама, захотілось ще творити. Можливо, колись я організую свій творчий вечір, на який з’їдуться з усіх-усюд виконавці моїх пісень, — каже Людмила, яка сама уже виходила на сцену і виконувала свої твори. “Повірте, коли бачиш, з яким запалом та енергією вона про це говорить, віриш – їй вдасться!” – так ми закінчували розповідь про Людмилу Сичук майже три роки тому. Інакше закінчити не можемо і зараз. Олександр ЗГОРАНЕЦЬ, Василь УЛІЦЬКИЙ. Фото авторів.
