У сім’ї Марії Володимирівни й Анатолія Ілліча Борбічів в один день побільшало на четверо дітей.
У сім’ї Марії Володимирівни й Анатолія Ілліча Борбічів з села Зарудче, що на околиці Любешова, в один день побільшало на четверо дітей. Це сталось тоді, коли після тяжкої хвороби померла сестра Марії Володимирівни, і подружжя взяло під свою опіку племінниць
Перед зустріччю з цією незвичайною сім’єю мене не покидала думка: тільки добрі люди, які живуть в любові і злагоді, які здатні пройнятись чужою бідою, могли взяти на себе таку турботу. Отож, і найперш розмова з ними про те, як поєднались їх долі. Марія Володимирівна народилась і виросла в селі Мукошин Любешівського району. А зустріла свого чоловіка вже тоді, як працювала в бухгалтерії райпобуткомбінату. — Анатолій возив начальника, — розповідає вона. — Після знайомства з ним ми півтора року дружили — так, як колись прийнято було. Зараз це не модно... Я полюбила Толіка за його доброту. Він надзвичайний добряга за натурою, бо ж за гороскопом — Водолій. Його доброта мене вразила. Як і колись, так і тепер він дуже відповідальний і в сім’ї, і на роботі. — Ви ж хто за гороскопом? — А я, — сміється Марія Володимирівна, — Лев. Цим теж багато сказано. Все життя складається так, що на мені відповідальність. Була заступником бухгалтера, а з 1995 року — головний бухгалтер у районному відділі освіти. Не кажу вже про відповідальність у сім’ї. Анатолій родом із села Старі Червища Камінь-Каширського району. Доля завела його у Любешів. — Як перший раз Марія впала мені в очі, — говорить він, — то я подумав: «Вона буде моя». І не відставав від неї два роки. Аж поки не вирішили поженитись. Поженились. Діти пішли — один за одним два сини — Ігор та Роман. Була, одне слово, середньостатистична сім’я — тато, мама і двоє синів. Хотіло подружжя ще й дочку мати. А оскільки Бог її не посилав, то любов свою перелили на племінниць — чотирьох дівчаток Маріїної сестри Раї. Коли приїжджали у вихідні до них у Ветли, то там їх зустрічали, як найдорожчих гостей. І вони, звичайно, з гостинцями завжди були... Ми підходимо до тієї болючої теми, яку Марії Володимирівні сьогодні не хочеться ворушити, бо то незагойна рана, пекучий біль. — Сім років тому горе спіткало нашу родину. Захворіла моя сестра Рая. До цього недуг ніяких не знала, до лікарів не зверталась. Хіба тоді, коли народжувала своїх четверо дівчат. В січні 1998 року приїхала вона в Любешівську районну лікарню. Там після огляду в спеціалістів нам сказали: «Негайно везіть її до Луцька». Виявилось, що оперувати вже пізно. Почалась боротьба за життя. Вся наша родина (а я маю ще трьох братів) допомагала, як могла. А то були важкі роки — заробітну плату вчасно не виплачували. Виручало те, що ми одне одного підтримували. Раю потрібно було періодично возити в Луцьк в онкодиспансер, де вона була на контролі. Я й зараз ніби чую голос лікаря: «Не дай Бог температура підніметься до 38 і вище, то якщо ви за три години не довезете її до лікарні, вважайте, що жінки нема.» Напоготові була завжди каністра бензину, щоб заправити машину. Всіма силами рятували. Традиційна і народна медицина та ще велике бажання Раї жити подарували їй ще два роки. А в мене весь час, як кажуть, на язиці запитання про чоловіка Раї — батька дівчаток. Виявляється, це ще одне болюче питання, яке Марії Володимирівні не хочеться зачіпати, оскільки не в її характері осуджувати когось, звинувачувати. Але, за логікою, цього не можна обминути, бо за нормальних обставин в сім’ї, перш за все, чоловік мав би турбуватись про свою дружину, про дочок. Але, як висловилась коротко Марія Володимирівна, «не було там життя». Погубила чоловіка горілка (на сьогодні його вже нема — трагічно загинув, коли був на заробітках в Білорусі — прим. авт.). Коли Рая вже була хвора, то одного дня потелефонувала і, ридаючи, благала: «Забери мене звідси…». Отож, ще при житті її з чотирма дочками сім’я Борбічів забрала з села Ветли у Зарудче. І в їх квартирі, не такій уже й розкішній, жило, по суті, дві сім’ї. — Анатолій тоді навіть не сказав, що, мовляв, треба подумати, як то воно буде, — пригадує той час Марія Володимирівна. — Я зараз думаю, як то треба любити мене, щоб підтримати без будь-яких вагань. Він з таким розумінням поставився до нашої родинної біди, що в моїх очах його доброта ще виросла. І головне, ніколи не дорікнув, що гроші із сімейного бюджету йшли на лікування Раї. А потім був важкий 2000-ий рік: у травні не стало матері Марії Володимирівни — нещасний випадок обірвав її життя, у червні похоронили Раю. І тоді подружжя Борбічів вирішує прийняти племінниць назавжди у свою сім’ю. — Я дуже на перших порах переживала, — каже Марія Володимирівна. — Розтлумачувала своїм синам: «Дітки, запам’ятайте, що вас було двоє, а тепер — шестеро. І кожен шматочок хліба вам треба ділити віднині на всіх. Скільки будете жити, так має бути. До речі, коли Рая захворіла, то найменшій її доньці Марійці було три роки. Якось сидимо ми в кімнаті, дивимось телевізор. Вбігає маленька Марійка. Ходить, ходить біля нас, потім сідає на коліна до Анатолія. Дивиться йому в очі і каже: «Дядя Толя, можна я вас татом називатиму?». І по сьогоднішній день вона його татом називає. В сім’ї не роблять різниці між синами і дівчатками, над якими взяли опіку. Коли найстарша Оля закінчила школу і вирішила стати лікарем (по суті, дуже високу планку поставила, як на теперішній час, коли у вузах навчання здебільшого платне), то їй дали цей шанс. І Марія Володимирівна повезла Олю у Вінницький медичний університет. Як сьогодні пригадує, два тижні, як школярка, з нею і плакала, і сміялась, вистоюючи перед дверима в день іспиту. Зараз Оля вже третьокурсниця. В січні була на канікулах. — Розповідає нам, — каже Марія Володимирівна, — що однокурсниці дивуються: «Чого спішиш — ти ж не додому їдеш, а до тітки і дядька?». Оля їм відповідала: «Це тепер мої другі тато й мама». А за Олею після дев’ятого класу пішла вчитися в Ківерцівське медучилище Валя. В сім’ї стараються, щоб дівчатка здобули освіту, мали якусь основу в житті. Тим більше, що ще є двоє молодших школярок, і старшим їх треба прихилити до себе. Через рік у Борбічів буде двоє випускників — середню школу закінчать старший син Ігор і племінниця Оксана. Знову треба думати, як то вивчити їх, бо ж хочуть вони вступати у вузи. Дівчатка дуже боялись, щоб їх після смерті матері не розділили по інтернатах. Найстарша Оля так і сказала: «Дядя Толік, не розділяй нас. Ми будемо їсти один хліб і пити воду, аби разом...». І коли вже тепер я розмовляла з Оксаною-десятикласницею, то почула зворушливе: — Велике спасибі, що нас забрали, не дали скривдити. При згадці про матір, ковтаючи сльози, дівчина говорить: — Я була ще недостатньо дорослою (чи свідомою) тоді , як жила мама. Я не думала, що її так скоро не стане. Може, й не завжди оцінювала її любов, сприймаючи як належне. ... Окремо можна було б розповідати, як Марії Володимирівні та Анатолію Іллічу вдається в такому великому сімействі всіх одягнути, нагодувати... Колись Марія Володимирівна, ще як жила вдома, при матері в Мукошині, не дуже любила доїти корову («воліла все по хазяйству залагодити, аби не це»). Тепер порається біля годувальниці, ніби все життя те й робила. Бо знає, що коли є свої молочні продукти, то можна зекономити на щось інше. Колись їй здавалось, що хліб спекти, то треба мати особливий хист. Тепер, як заправна хазяйка, робить це без будь-яких рецептів. А щоб було з чого хліб пекти, Анатолій щороку їздив, взявши, до речі, в жнива відпустку, на заробітки, щоб зерно мати. Правда, вже останніх два літа не їздив. Оскільки забрав свій пай у колгоспі, то вирощує свою пшеницю. Після того, як в одному кабінеті Анатолію Борбічу сказали: «Чого це я маю тобі допомагати — нехай держава про дітей-сиріт дбає?», подружжя старається ні перед ким не кланятись. Розраховують на себе, на власні сили. І на хороших друзів. А вони, слава Богу, є. Виручать, коли треба трактором поле виорати, бо ж коником два з половиною гектари не обробиш. Катерина ЗУБЧУК. Фото Володимира ЛУК’ЯНЧУКА.
