Вдала крадіжка на вулиці Коновальця підштовхнула Зверькова та Чуккоєва до чергових злочинів. Вони вирішили, що знайшли надійний засіб, як і де роздобувати гроші...
НЕСПОДІВАНЕ ЗНАЙОМСТВО НА ВОКЗАЛІ Сергій Чуккоєв бродив по перону. Ось-ось мав прибути пасажирський поїзд із столиці. Хлопець нікого не чекав. Не було чим зайнятися вдома, то й прийшов на вокзал. На пероні людей було багато, але знайомих не побачив. Поїзд до Луцька прибув за розкладом. Лучани повиходили з вагонів й поступово розбрелися по домівках. Сергій ще кілька хвилин постояв під будинком вокзалу й також уже намірився залишити перон, коли до нього підійшов якийсь хлопець. — Не мене часом чекаєш?— посміхнувся незнайомець. — Сам не знаю кого,— байдуже відповів Чуккоєв. — А ти тільки-но з поїзда зійшов? — Так... — Живеш у Луцьку чи до знайомих приїхав? — Я бездомний... Квартири не маю, або, як кажуть менти, без постійного місця проживання. — То ти не волинянин? — Ні... Народився аж у Приморському краї. Чув про такий? — Звичайно... А чого у Луцьк приїхав? — Кудись же треба було їхати. Я тільки-но вийшов з тюрми... А ти квартиру тут маєш? — Маю, батьки залишили. — Як то залишили? — Мати поїхала на заробітки в Італію, а батько в тюрмі,— пояснив Чуккоєв. — Живу сам. — То, може, мене візьмеш до себе на кілька днів, доки у когось прилаштуюсь? — запитав незнайомець. — Вдвох веселіше буде. Чуккоєв кілька хвилин мовчав, роздумуючи. — Ходімо,— погодився нарешті. — Хати не перележиш. А як тебе звати? — Віктор Зверьков. Сергій проживав на вулиці Грушевського. Туди й помандрували. Вдома у Чуккоєва довго розмовляли, розпитували один про одного. — А ти чого потрапив за грати?— поцікавився Сергій. — За крадіжки... Треба ж було за якісь кошти жити. — А твій батько, чого там опинився?— у свою чергу запитав гість. — Так само за крадіжки,— чесно признався господар. Уже коли стемніло, Сергій поставив на стіл все, що мав. Швидко повечеряли й полягали спати... Вранці першим прокинувся Зверьков, розбудив і Чуккоєва. — Чого так довго спиш? Час підніматися й думати, де роздобути грошей,— сказав Віктор. — Чи, може, ти їх досить маєш? — Звідки?— здивувався господар. — Якби гроші були, чого б мати в Італію поїхала? Порадившись, вирішили обікрасти якусь квартиру в Луцьку. Вдяглися й пішли мандрувати по місту. Віктор взяв із собою гаєчний ключ, ломик, ножиці, викрутку, пінцет, в’язані рукавиці. — Навіщо тобі все це?— запитав Сергій. — Знадобиться... На вулиці Коновальця хлопці зупинилися біля п’ятиповерхового будинку. Піднялися на четвертий поверх. Зупинилися біля одних дверей. Віктор подзвонив. — Якщо хтось відчинить, назвемо перше-ліпше прізвище. Скажемо, що шукаємо товариша, який десь тут живе,— попередив Зверьков. На дзвінок ніхто не вийшов. Натисли ще раз. Знову мовчанка. — Нікого у квартирі немає,— сказав Віктор й витяг із целофанової сумки викрутку. Нею досить швидко зламав замок. — Ти тут стій насторожі, а я зайду у квартиру. З’явиться якась небезпека, постукай у двері. Зверьков пірнув у квартиру. Там було дві кімнати. Почав скрізь нишпорити, шукаючи грошей та інші цінності. На кухні зняв з холодильника музичний центр. Найбільш пощастило, коли обшукав спальню. У шафі виявив невелику шкатулку. В ній було чимало золотих речей: кілька перснів, сережки, ланцюжки, навіть золоті коронки для зубів. Прихопив і жіночий годинник. Все сховав у поліетиленову сумку й вийшов з квартири. Коли злодії вже прямували вулицею, Сергій запитав: — Покажи, що ти взяв у квартирі. — Будемо в кімнаті, там і подивишся. Того ж дня Зверьков і Чуккоєв всі золоті речі продали на Варшавському ринку. — Де стільки золота набрали?— поцікавився покупець. — Часом не крадене? — Де взяли, там уже його немає. Не хвилюйтеся, все золото наше,— пояснив Зверьков... РЕЙДИ ПО МАГАЗИНАХ Вдала крадіжка на вулиці Коновальця підштовхнула Зверькова та Чуккоєва до чергових злочинів. Вони вирішили, що знайшли надійний засіб, як і де роздобувати гроші. Про те, що можуть впійматися, не думали. Хоча Зверьков уже побував на лаві підсудних, але вважав, що тоді у нього ще не було досвіду, тому й стався такий прикрий випадок. Вирішив, що подібного більше не трапиться. Коли злодійські кишені знову спорожніли, одного дня Віктор сказав: — Треба знову десь шукати грошей. Куди підемо? — Хіба у Луцьку мало квартир?— здивувався Сергій. — Квартир вистачає, але давай спробуємо пройтися по магазинах. — А там що? — У магазинах є різний товар, треба лише вміти його взяти. Часто продавці залишають без нагляду свої мобільні телефони. А вони дорогі. — Я згоден, пішли... Зверьков і Чуккоєв того дня обійшли кілька магазинів. Чимось поживитися не вдалося. На вулиці Гордіюк забрели в торговельний центр “Глобус”. Зупинилися у відділі, де продаються золоті прикраси. Продавець розмовляла з клієнтами. Неподалік від неї на прилавку лежав мобільний телефон “Панасонік”. — Я зараз його потягну, а ти підійди до продавця й проси нехай покаже золоті персні. Скажи, що хочеш одного купити. — Зрозумів,— коротко кинув Віктор й пішов до продавця. Жінка говорила з іншими покупцями й попросила: — Зачекайте хвилину. Зараз люди розрахуються, й все, що вам треба, побачите. — Зачекаю, звичайно,— погодився Зверьков й скоса зиркнув на Чуккоєва. Бачив, як той простягнув руку, взяв мобільний телефон й сховав його до кишені. Далі чекати не було потреби й Віктор пішов до виходу. — Куди ж ви?— запитала продавець здивовано. — Немає часу чекати. Зайду іншим разом... Таким же методом вони вкрали у продавця магазину “Валентина”, що у Завокзальному районі Луцька, мобільний телефон “Сіменс”. Побачили його на столі. Зверьков попросив продавця, щоб дала йому приміряти дублянку. Міряв довгенько, щось запитував у жінки. Потім повернув одяг, бо чимось він не сподобався. Скориставшись тим, що продавець обслуговувала Зверькова, Чуккоєв вкрав мобільний телефон. Обидва пішли з магазину. А коли продавець підійшла до столу, помітила, що зник “Сіменс”. Зрозуміла, хто вкрав, але злодіїв і слід уже прохолов. Ще у кількох магазинах Луцька продавці не дорахувались своїх мобільних телефонів. Не пощастило Зверькову та Чуккоєву лише у магазині “Фокстрот-Луцьк”, що на проспекті Волі. Продавець вчасно помітила крадіжку й вибігла за злодіями на вулицю, здійняла крик. Ті кинули мобілку, боячись, що хтось із перехожих може їх затримати, і втекли... Уже у квартирі Зверьков сказав: — Нам, мабуть, треба міняти адреси. — Які адреси?— не зрозумів його спільник. — Крім Луцька, є ще й містечка. Хоча б Нововолинськ. Може, туди подамося, доки нас в обласному центрі не накрили? Чуккоєв погодився. Через кілька днів вони автобусом приїхали в шахтарське місто. Немов вовки, бродили, шукаючи поживу. Не одразу пощастило. Перша квартира, де пошкодили двері, ремонтувалась. Там не було чого брати. Зупинилися ще біля одного будинку. У квартирі на четвертому поверсі господарів не було. Зламали замок. Чуккоєв стояв на варті біля дверей, а Зверьков вліз у квартиру. Там викрав мобільний телефон та копилку у вигляді свині, в якій було сто металічних одногривневих монет. Вирішили, що цього замало. На вулиці Гагаріна влізли ще в одну квартиру, підібравши із своєї в’язки ключ. Там взяли кілька золотих обручок, сережок, ланцюжків, браслетів. Тепер можна було повертатися в Луцьк. Додому злодії їхали уже на таксі... Працівники міліції натрапили спочатку на слід Чуккоєва. Зверьков втік й довгий час переховувався. Було оголошено його розшук. Врешті-решт, впіймався й він. Обидва сіли на лаву підсудних. Луцький міський місцевий суд позбавив волі Віктора Зверькова на три з половиною роки, Сергія Чуккоєва — на чотири роки. Правда, врахував, що останній ще неповнолітній й звільнив від відбуття покарання з дворічним іспитовим строком. Шкода, звичайно, що зовсім молоді хлопці почали свій життєвий шлях з лави підсудних. Але самі його обрали. Правда, у них є ще час, щоб, як кажуть в народі, взятись за розум... Віктор ОСТАПУК, Володимир КАЛИТЕНКО.
