У кабінет начальника управління сільського господарства та продовольства Горохівської райдержадміністрації Анатолія Ящинського я зайшов того дня разом із фермером з Підбереззя Віктором Коритком. Він як представник від фермерів “підбереззівського кутка” мав уточнити, де повинні одержувати фермери виділене за пільговою ціною пальне. Мені ж кортіло детальніше з’ясувати ситуацію, яка склалася і складається в районі перед виходом на весняне поле. Що останніми днями вона оптимізувалася, було помітно і з вигляду фермерів Анатолія Юхимчука та Віталія Корінецького, котрих з Рачина й Смоляви привела до Ящинського усе та ж проблема, і з розмови начальника управління з директором Берестечківського профтехучилища Степаном Криштофом. З’ясувавши, як попередні візитери, куди слід їхати за пільговим пальним, він принагідно уточнив і те, наскільки вигідною з огляду на існуючі ціни є оборудка з продажем ячменю, що раптом намітилася і завдяки якій профтехучилище, що водночас є господарською одиницею, планує дещо поліпшити свій фінансовий стан. Бо якщо проблема із обіцяним владою дизельним пальним за пільговою ціною (крупнотоварним та фермерським господарствам району виділено його 2000 тонн за ціною 2,19 гривні за кілограм) начебто вирішилася, то фінансове забезпечення весняних робіт для більшості сільгоспвиробників залишається справою досить складною. Втім, розмовляючи напередодні з директором горохівського МПП “Меркурій”, яке два роки тому взяло під свій “дах” те, що залишилося від колишнього сільгоспкооперативу в селі Холонів, Василем Щерблюком, не почув від нього в цьому зв’язку жодних нарікань. Минулого року на холонівських полях зуміли не тільки виростити й зібрати хороший урожай, а й розпорядитися одержаним від землеробства так, щоб забезпечити достатню його рентабельність. Помітно посприяло цьому, зокрема, те, що налагодили переробку власного зерна на борошно та хліб, який користується у місцевих мешканців неабияким попитом. Одне слово, “свіжа копійка” тут не виводиться. — А щодо підготовки техніки до весни,— сказав Василь Васильович,— то нинішнього року ми полагодили і підготували її, як ніколи, здається, добре. Проблеми з пальним наше підприємство не хвилюють, а проблеми з мінеральними добривами, якщо вони в чомусь іще не вирішені, вирішаться. І взагалі усе складається непогано. Тому, якщо чесно, мене зараз тільки одне турбує — не повинні розмагнічуватись. Маємо все зробити, щоб не повторився 1991 рік, коли, як от і тепер завдяки помаранчевій революції, вибороли владу, а розпорядитися нею не зуміли, через що і зійшло усе на старе. Знаєте, як тепер обідно буде, коли таке трапиться?.. Голова приватно-орендного сільгосппідприємства “Райдуга”, що в Терешківцях, Михайло Трачевський, з яким говорили ще тоді, коли пільгове пальне було тільки в обіцянках і дехто всерйоз сумнівався, чи стануть обіцянки ті дійсністю, на моє запитання про весняні тривоги відповів однією короткою фразою: “Немає нічого страшного”. Що ж, при рентабельності господарювання 48 процентів (такий остаточний показник за підсумками минулого року) та наявності вільних обігових коштів, боятися якихось труднощів, пов’язаних із виходом у поле, і справді не доводиться. Зрештою, іще минулого року, плануючи нинішні весняні потреби, у “Райдузі” і певний запас пального створили, і приберегли 30 тонн аміачної селітри, аби на перших порах було чим підживити весняні посіви, та завезли 260 тонн аміачної води. — Тепер,— сказав Михайло Іванович,— дивимося на ціни. Зараз будь-що можна купити без проблем. Аби, як то кажуть, гроші. Хочеться ж, щоб вигідніше. Торік, наприклад, за тонну селітри треба було платити 980 гривень. Тепер її можна купити по 825 гривень за тонну. Є можливість і постачальника надійного вибрати, і продукцію — без підробки. Чому ж такою можливістю не скористатись? Через якийсь тиждень—другий після тої розмови довідався — Трачевський, знайшовши оптимальний для себе варіант, воднораз закупив необхідні господарству 100 тонн аміачної селітри, анітрохи не сумніваючись у тім, що зуміє вирішити й інші проблеми. І, мабуть, тільки той, хто не знає голову мирненського ПОСП “Русь” Романа Притулюка, може, піддавшись першому враженню, припустити: у Мирному біда вже така чорна, що справді край і Притулюк з нею не впорається. Бо як не було, а при всіх тих “бідах” “Русь” стоїть в одному ряду з такими потужними крупнотоварними сільгосппідприємствами, як угринівське імені Шевченка, губинське імені Франка та вже згадувана вище “Райдуга”. А що більше про “біди” говорить Роман Васильович, не обминаючи їх ні увагою, ні гострим словом, то насамперед для того, аби, привертаючи до них увагу, не допускатися занепаду. Не дивно, що саме Роман Притулюк (пізніше його точку зору підтвердив і конкретними цифрами Анатолій Ящинський) назвав “для декого бідою” і оті пільгові кредити, що їх обіцяють сільгоспвиробникам. Причина цього далеко не в тім, що оголошена в київських верхах 17-процентна банківська ставка може перетворитися, допоки дійде до низів, на 20-процентну. Адже сьогодні в багатьох господарствах, де очікують на ту позику, взагалі не вели би про неї мови, аби мали, наприклад, змогу продати вироблене торік і до реалізації призначене зерно пшениці. У когось його 20 чи 30 тонн, бо й господарство невелике, у когось від 1300 до 2630, а загалом по району — близько 11 тисяч тонн продовольчого зерна лежить на складах. — Купили б у нас пшеницю,— сказав у цьому зв’язку Притулюк,— і не треба було би позики. — Але покупця нема,— продовжив його думку Анатолій Ящинський, — і самі обставини змушують селянина іти в позичальники, вганяючи його таким чином у борги. Бо якими б не були низькими процентні ставки, а віддавати завжди треба більше, ніж позичав. При цьому ніхто не гарантує, що вироблена за позичені гроші продукція буде продана хоч із якоюсь вигодою для виробника. Зрештою, пільгову позику, як і будь-яку, можна взяти тільки тоді, коли покладеш “під неї” майнову заставу. І якщо в цьому зв’язку навіть для бідніших крупнотоварних сільгосппідприємств позика нерідко стає недоступною, то ще складніше фермерським господарствам, де майна, яке може бути заставою, здебільшого завжди малувато. Отже, в питаннях фінансових покладатися фермер мусить на самого себе. І зовсім скривдженим почувається поки що дрібнотоварний виробник, якого зазвичай називаємо одноосібником, але господарство якого правильніше було би назвати сімейним, бо працюють у ньому “і старий та стара, і малий та ще менший”. Ні пільгового пального для таких господарств нема, ні міндобрив за нижчими цінами, ані декотрих компенсацій, що їх отримують господарства фермерські. І це при тому, що приблизно половину ріллі (мабуть, не тільки в Горохівському районі) обробляють нині саме такі господарства, що саме вони останніми роками виробляють майже половину від загального валового обсягу цукросировини, велику частину зерна і майже стовідсотково — картоплю, городину, овочі. А ще й при тому, як зауважив Анатолій Ящинський, що фермерське господарство може обробляти 1,5—2,5 гектара ріллі, а одноосібницьке — іноді й до 30 гектарів. Зрештою, “ненормальною” назвав таку ситуацію і керівник угринівського ПОСП імені Шевченка депутат обласної ради Андрій Турак, вважаючи її “спадщиною кучмівської влади”. Мовляв, стосунки між державою та одноосібником повинні бути врегульованими. І врегулювати їх, на думку ж Ящинського, не так вже й важко. Петро БОЯРЧУК.
