Де “обнялися Квасів і Журавники”, де козацькою кров’ю навік записані в історію мужність і слава Берестечка, там у дитинстві ходила “із казками поміж травами, квітчалася білявими купавами” волинянка Євгенія Лещук...
Де “обнялися Квасів і Журавники”, де козацькою кров’ю навік записані в історію мужність і слава Берестечка, там у дитинстві ходила “із казками поміж травами, квітчалася білявими купавами” волинянка Євгенія Лещук. Стежина її дорослого життя пролягла до Львова. Закінчивши медичний інститут, захистила кандидатську дисертацію і протягом 40 років працювала за фахом. Та весь час в думках і наяву поверталася до рідного Квасова, у край, де зігріли серце й розбудили творчу уяву мамині квіти, де незгасно світилася пам’ять поля битви за волю України, пильно дивилися в душу хрести на могилах героїв-повстанців. Так поступово народжувалась Євгенія Лещук — поетеса і громадська діячка, авторка книг “Мамині квіти” (1985), “Дорогою птахів” (1991), “Мої ластівки” (1995), “Берестечко. Свята дорога” (1995), “Прибій” (1996), “Прощання з вітром” (1997), “Мамина пісня” (1997), “Ритми душі” (1998). В останні роки її вірші публікувалися в різних журналах та антологіях Італії. Відтак народилася книга “Срібна троянда” (2000), видана двома мовами — українською та італійською. 1996 року поетесі присуджено міжнародну премію “Молодь і поезія”. Змістом творчого і громадського життя нашої землячки стало пробудження в людях історичної пам’яті, відродження духовності, захист і утвердження в суспільстві рідної української мови. Видані за допомогою спонсорів та на особисті заощадження книжки вона безкоштовно дарує бібліотекам, школам-інтернатам, друзям-літераторам різних областей України. Немало енергії віддала, започаткувавши створення музею Лесі Українки в Ялті. А нещодавно виступила ініціатором спорудження пам’ятника на полі битви під Берестечком легендарному козацькому ватажкові Іванові Богуну й активно взялася за реалізацію цієї ідеї, відкривши фонд для збору необхідних коштів. Кожен автор своєю творчістю не тільки виявляє міру таланту, а й пише книгу власної долі. І можна без перебільшення сказати, що доля Євгенії Лещук невіддільна від нелегкого змагання за Україну, за щасливіше життя її народу. Цьогорічний вересень для Євгенії Лещук ювілейний. Тож зичимо нашій славній землячці погожих, теплих днів і літ життя, нових яскравих, нев’янучих квітів творчості. Василь ГЕЙ.
ЖУРАВЛИКИ Мов обнялися Квасів і Журавники, Мого життя замріяні журавлики. З вікна щодня виднілися Журавники, І прилітали веснами журавлики, І ми ходили разом всі покосами, Вмивалися ясними в лузі росами, Ходили із казками поміж травами, Квітчалися білявими купавами. А потім в школу йшли ми у Журавники, Стежиною над ставом, як журавлики. Й любов моя заквітла, де Журавники. А ми були тоді, як ті журавлики. І наші мрії й усмішки світилися — І наче журавлі, ми розлучилися. А в сінокіс брати йшли під Журавники, Й виднілися в імлі, немов журавлики, І змахували коси край Журавників, Як помах крил у небі, у журавликів. Ті дні, як свято, у душі зосталися, Коли брати співали і сміялися, А потім в бій — через Журавники. ...Вернулися — лишень самі журавлики. Спитала, де брати, йдучи між маками, А журавлі спустились і заплакали. І осінню, заквітчана калинами, Летіла я з ключами журавлиними, А тато й мама йшли стрічать в Журавники І там стояли, наче два журавлики, На берегах під вербами похилими, А потім десь розтали за могилами... Тому й лечу у Квасів, у Журавники, Де моє серце і життя — журавлики.
УЛЮБЛЕНИЙ КОЛІР З голубого, мабуть, краю Я прийшла до цього світу, Голубе все вибираю, Наче скарби, наче квіти. Голуба моя дорога, Голубі мої надії, Голуба моя тривога, Голубі витають мрії. Голуба душа у мене, Голуба моя хатина, Голубе озер знамено В голубій моїй країні. І блакить ця не розтане – Небу завше голубіти!.. Як колись мене не стане – Буде колір цей на світі. В голубому буду жити, Голубе залишу слово... — Буде квітка голубіти Барвінково, волошково...
ДИХАЮ РІДНОЮ МОВОЮ І Прапрадідів знає вкраїнська земля, — А доля в них часто була полиновою, — Вони ж засівали душевні поля Піснями сумними і рідною мовою. Арканили їх у часи навісні — Вони ж воскресали зорею ранковою, І брязкіт кайданів глушили пісні — У неволі співали — рідною мовою! Були у нас лицарі, були козаки, А честь родова була в них основою: Як на палях їм рвали вуста, язики — То серця їх стогнали — українською мовою!.. То як же тепер нам забути її, Як в серці дзвенить — колисковою... Це ж батько, і мати, і браття мої — Живу я і дихаю рідною мовою. А коли відлетять в далину журавлі І зів’яну десь квіткою в житах волошковою, То калина червона на могилі моїй Буде вічно співати — українською мовою... ІІ О мово мила, ти не бідна, Бо все стерпіла й ожила, Тебе топтала нечисть «рідна»: На посміховисько вела. Тебе міняли щогодини — На мак, на джинси, самогон, А ти стояла, мов калина Замріяна біля вікон. Чужі тобі ятрили рани, А ти всміхалась їм на зло І, наче пролісок весняний, Несла всім радість і тепло. А як німіли твої діти — Ти не вмовкала на полях: То соловейком десь на віттях, То тихим смутком в журавлях. Неначе Фенікс, воскресала, І знов знімалася увись, І дітям все своїм прощала, Які від тебе одреклись. Це ти, — як рожа Ієрихона, У склепі мертвому жила. Аж нині — прапором корона Понад тобою зацвіла!
БАЛАДА ПРО ЧЕРВОНИЙ МАК Ой ударила куля повстанця в чоло. Колихнулося небо, колихнулось село, І у полі широкім поміж квітів і трав — Наче ясен високий, стрілець той упав. Як побачив це лихо вітерець степовий, Запитав його тихо: “Чи ти, друже, живий?” Та стрілець тому вітру жодних слів не повів, Тільки маком червоним серед поля зацвів. Ой скажи ще, вояче, — чий ти муж, чий ти син? Чому нині так плаче за тобою Волинь?.. Та стрілець тому вітру жодних слів не сказав, Тільки маком червоним серед поля зітхав. Вітер знову питався: “Чи у тебе є брат, Звідкіля ти добрався до високих Карпат?” А стрілець тому вітру жодних слів не повів — Тільки маком червоним по Вкраїні зацвів.
