За Івана – не піду! Історія на вечір

Не знаю, чим їй всі «Івани» завинили? Іван – то й Іван. Але ви не дивуйтеся, добрі люди, бо і мамка її – ще та штучка. От коли була нагода розмінятися на два менших помешкання, коли замість їхньої чотирикімнатки пропонували окремо одно- і трикімнатну, і то без доплати, Вірчина мамка поставила руки в боки і категорично заявила: «Я на ту квартиру 20 років чекала! Моя хата! Я вже тут ремонти поробила, душу свою вклала! А молодятам і кімнатки вистачить!» Що мали молодята робити? Замість переїхати в окреме помешкання, залишились у кімнатці. А тоді вже «пєрєстройка» загупала у двері. І навіть якби хотіла Вірчина мама, то більше таких пропозицій не мала б. 

Що не кажіть, а вся сімейка у них така трохи дивна. Ну, з мамкою там зрозуміло – доробилась тої хати, то вже ніби Бога за ноги вхопила. Думала, що всіх коло себе залишить, всі будуть на неї працювати і всяке добро додому тягнути. Та не так сталося, як спочатку гадалося. Одна донька незадовго чкурнула до Італії, інша продовжувала шукати собі кого завгодно, аби не Івана. От про неї ще вам трохи розповім.

Отже, Вірунька собі ціну знала, всякі гарні речі викуповувала і вчилася у якомусь вузі. І тут, як на зло, трапився їй хлопець – порядний, роботящий, так само студент. Але от біда – Іваном його звали. Як вже не ходив до неї, які вже подарунки не вистарувався, а Вірунька все носом крутила, та от не могла пояснити хлопцеві, що вся біда не в ньому, а в його імені. Дарма, що Іван був зі села, але вдень вчився в інституті, а вечорами допомагав братові у сімейному бізнесі. 

Дівчата тільки прицмокували і казали: «Але ж файного хлопця собі наша Віра урвала! Але ж уже підфартило їй!».

Ну, хлопець і справді був гідний і принцеси заморської, а не якоїсь там капризної та задерикуватої Віри. Та й Вірунька йому подобалась. А чому подобалась? Бо собі ціну знала, вміла вибратися, вміла гарно бесіду повести, тільки що… Іван він, і все. 

Довго ще дивувався хлопець, за що його так Вірунька-краля незлюбила. Спочатку думав, що образив її чимось, а тоді вже всякі інші варіанти перебирав… і нічого не міг придумати. А Вірунька ж наша – просто-таки піратська копія своєї матусі: вимоги – великі, а перспективи – незрозумілі. Відшила хлопця, ні сіло ні впало. 

І треба було, щоб хтось їй наговорив, що Джон – це ж той самий по-нашому Іван.

Довго чи недовго ходила так наша краля сама, аж поки не зазнайомили її з одним іноземцем. Той іноземець виявився українцем з Австралії. Ще його дідо-баба виїхали, а він – замилуватись можна – так чисто говорив українською, такі манери мав вишукані… Дурна бабо, та їдь і живи! Запрошував її в гості, присилав такі подарунки, що ми тільки тихо цмакали і раділи: ото вже, може, нарешті наша Вірунька світа побачить! І спочатку вона була не проти, хоч хлопця Джоном звали. І треба було, щоб хтось їй наговорив, що Джон – це ж той самий по-нашому Іван. І тут нашу Віруньку-кралю ніби якась муха вкусила: «Не піду за Івана, щоб він який золотий та австралійський був!». І – порвала з ним… Несподівано і назавжди. Той бідний іноземець ще довго до родичів писав та вибачався… На тому все з Джоном і скінчилося. 

Вірунька вже закінчила виш, пішла працювати, а хлопці все менше її на вулиці зачіпали. Може, би вже і за Івана погодилась, але й такого не було. Та Вірунька не сумувала – вона взагалі не показувала своїх слабинок перед іншими. Ото як сядуть собі з мамкою на кухні, та як почнуть теревенити, то так ніби десять років в тюрмі сиділи, і не наговорилися. Одна другу хвалять, одна другій якісь поради дають… Мамка Віруньку ні за що не бештає – її доня найкраща, а що за Івана не хоче, то нехай. Непроста ж вона у неї, а – гарна та вчена. 

І так тривало може з рік часу. Вірунька ходила з колежанками в кіно, на морозиво, на концерти. Влітку їздила на море чи озеро. Колежанки, звичайно, також непрості, але ж хлопців не за іменем вибирали. От вже й одна під вінець пішла, й інша. А третя взяла Віруньку собі за дружку. Файне було весілля – до ранку затягнулось. Куди вже було їхати? Вірунька переночувала у родичів молодої, та під обід, трохи невиспана, а трохи втомлена, повернулася додому. 

На тім би історія нашої Віруньки і завершилась, якби не «кіндер-сюрприз»,  який знайшла собі краля тої ночі. Весілля запам’яталося Вірі незабутнім спілкуванням з Олегом. 

Хлопець ні сном ні духом не відав, що стане батьком Віруньчиної дитини. Та й чи міг повірити – адже бачилися всього один раз. Краля знайшла Олега через спільних знайомих і повідомила радісну новину. Хлопець міг би дуже й засумніватися, та й чи пригадав би дружку, яку бачив на весіллі, та й то один раз?! Але Олег виявився порядним, а головне – ще неодруженим, – визнав свого первістка і таки одружився з Вірунькою. А то б і досі всіх Іванів обминала… 

А що Віруньчина мати? Олег забрав дружину і сина до себе, інша донька, як я вже казала, поїхала до Італії, а невістка з чоловіком переселилися до іншого помешкання. Залишилися старі самі удвох у чотирьох кімнатах. Бідкаються, що багато за комунальні послуги платити… Але що ж – так довго на ту квартиру чекали, так не хотіли вступатися. То мають тепер, що хотіли. І нема чого шкодувати. 

А от мені й досі цікаво, як склалися долі обидвох Іванів, яких Вірунька-краля так легко відшила? Цікаво, і – все…

м. Львів.