Наприкінці 2004 року я знову писав для “Волині” про Скабарівщину. Але цього разу мова йшла про те, що у селі не залишилося жодного мешканця. Молоді почали вибиратися з його “безперспективності” ще за совєтської влади, старші вибралися з нього тепер...
“Шановна редакціє! Пишучи цього листа, ми, жителі сіл Звиняче та Красів Горохівського району, упевнені, що висловимо бажання і мешканців сіл Мислині, Новосілки, Іванівка, Ощів та маємо надію з допомогою “Волині” вирішити питання, яке нас хвилює. Через наші села пролягає маршрут автобуса Горохів—Новостав, який на даний час обслуговує ВАТ “Горохівське АТП-10764”. У розкладі руху автобуса вказано, що перевезення пасажирів відбувається в зазначені дні, тобто — не щоденно. Але вже тривалий час автобус не ходить навіть у визначені дні. Людям старшого віку дістатися до Горохова — справжня проблема, бо й вік вже не той, щоб так далеко пішки ходити. А ті жителі Звиняч та Ощева, які молодші і працюють в Горохові, щодня добираються на роботу чим Бог пошле, а з роботи — найчастіше пішки. На дорозі тій вже не одну пару взуття зносили, бо від центру Звиняч до автотраси Луцьк—Львів майже вісім кілометрів. Керівництво автопідприємства перебої з перевезенням пасажирів пояснює тим, що погана дорога. Що ж, ми це розуміємо, але нехай і нас зрозуміють. Неодноразово мешканці названих вище сіл зверталися з цією проблемою до керівництва району, але справа зрушувалася з місця тільки на деякий час, а потім знову повертало усе на старе”.
Листа цього підписали десять мешканців Звиняч та Красова, кількох із яких я знаю особисто. Проблема, про яку йде мова, давно вже дошкуляє і мешканцям інших сіл Горохівського (та й не тільки) району, які розташовані від магістральних доріг ще далі. Але проблема не стільки у відстані, скільки у нехтуванні істиною: хороші дороги при теперішній мобільності об’єднують людей, стираючи й окремі відмінності між селом та містом, а погані — навпаки — тільки поглиблюють соціальну між ними нерівність, стимулюючи знелюднення наших сіл. Не випадково ж дороги називають артеріями життя. Пригадую, як на початку 90-их років опублікував у “Волині” інформацію про те, що Горохівський райавтодор розпочав будівництво дороги з твердим покриттям до Скабарівщини. І про те, як враз ожило при цій новині село, сподіваючись на відродження. Але до Скабарівщини гравійка так і не дотяглася, оскільки фінансування робіт було припинено. Минув час. Наприкінці 2004 року я знову писав для “Волині” про Скабарівщину. Але цього разу мова йшла про те, що у селі не залишилося жодного мешканця. Молоді почали вибиратися з його “безперспективності” ще за совєтської влади, старші вибралися з нього тепер. Їхні сподівання на відродження колись сповненого щебетливим щастям села вибралися звідси разом з ними. Хоча будівництво цієї дороги, за словами майстра райавтодору Миколи Гребенюка, вважається лише “замороженим”. Мовляв, дорогу однаково доведеться добудовувати, бо “треба ж буде туди добиратися людям, щоб обробляти свої паї”. Від Гребенюка ж почув, що упродовж п’ятнадцяти останніх років дорога на Скабарівщину була в районі єдиною сільською дорогою, яка будувалась. А сьогодні найгіршою дорогою можна вважати звиняченську. Ось на такому тлі і спробував я з’ясувати, який же зміст криється у реченні: “Ми розуміємо їх, але нехай і вони зрозуміють нас”. Директор ВАТ “Горохівське АТП-10764” Геннадій Шелест погодився: порозуміння між пасажирами та перевізниками потрібне. Але якщо одні тільки рахуватимуть взуття, яке стоптали, пішки добираючися до райцентру, і не клопотатимуться про дороги, якими мусить рухатися пасажирський автотранспорт, то інші обов’язково вкажуть на колосальні суми збитків, що їх терплять через непланові ремонти техніки, яка на тому бездоріжжі ламається і нищиться надто швидко, та перевитрати пального, які на таких дорогах величезні. Багато фактів, що це підтверджують, назвав у розмові зі мною і Шелест, поінформувавши, що автобус, який повинен працювати за маршрутом Горохів—Новостав через Звиняче, наразі “стоїть поламаний, а грошей на ремонт не заробив”. На думку директора АТП, повною мірою не заробляє їх підприємство ще й тому, що, оплачуючи проїзд, пасажири не одержують від деяких водіїв проїзні квитки, не вимагаючи їх, потурають розкраданню коштів, які мусили б надходити в касу підприємства. — Я дивлюся, тиждень автобус ходить, а виручки від того, як кіт наплакав, другий, третій. Водій пояснює: “Нема пасажирів”. Закриваємо маршрут через збитковість, а тоді пасажири, яких, виявляється, є немало, піднімають крик і пишуть в усі інстанції, бо їм треба їздити, а Шелест, мовляв, сякий-такий... Ставлю на маршрут нового водія. Місяців два-три робота іде нормально, а потім знову виручка починає танути. Одне слово, взаємними звинуваченнями проблему навряд чи розв’яжеш. Тим паче, що дуже часто вирішення її залежить від третьої, як то кажуть, сторони, оскільки не пасажири і не перевізники повинні займатися дорогами. Підтвердила це і розмова з перевізником-підприємцем Степаном Кулешою, який минулого року відкрив приватний автобусний маршрут Горохів—Антонівка—Луцьк—Горохів, що проліг через багато сіл. Дороги там теж можна прирівняти до бездоріжжя. Тепер підприємець вже шукає можливість продати свого “пазика”, щоб купити щось менше і економніше, “бо кінці з кінцями на тих дорогах не сходяться”. Тим паче, що і з компенсаційними доплатами за перевезення пільговиків, а здебільшого це й є ті “громадяни похилого та пенсійного віку”, на яких вказують автори листа, держава не квапиться. А що на ремонти сільських доріг виділяє вона, як прозвучало недавно в одній із радіопередач, лише 3 гривні з необхідних на кілометр дороги 9, то нічого іншого не випадає як “латати дірки” за кошти місцевих бюджетів. Що це можливо, підтверджують факти з життя того ж Горохівського району. Зокрема, і ремонт дороги між Скобелкою та Марковичами, як і між селами Широке—Бужани—Ржищів, профінансований відповідними сільськими радами. Тим часом у райавтодорі довідався (це авторів листа має потішити хоч би тим, що “неодноразово жителі даних сіл звертались до керівництва району” усе ж не марно) — на нинішній рік десь аж у київських верхах начебто виділено вже кошти і на ремонт дороги, про яку вони пишуть, і на те, щоб полагодити дорогу від магістральної автотраси Луцьк — Львів до сіл Пустомити, Ватин та Скірче Горохівського ж району. Залишається вірити, що це не просто обіцянка. Петро БОЯРЧУК, влас. кор. “Волині”.
