Нотатки з поїздки в 30-кілометрову зону за колючим дротом...
Нотатки з поїздки в 30-кілометрову зону за колючим дротом. Ініціативу Волинського обласного добровільного товариства «Спілка Чорнобиль» підтримали головне управління праці та соціального захисту населення облдержадміністрації, його відділ пільг і компенсацій громадянам, які постраждали внаслідок чорнобильської катастрофи. Так було зорганізовано першу в Україні поїздку автобусом у 30-кілометрову чорнобильську зону ліквідаторів аварії на ЧАЕС і переселенців звідти на Волинь. Транспортне забезпечення взяла на себе мерія міста Луцька. Керівником цієї чорнобильської делегації був Ростислав Кухтей. У спеціальному відрядженні побував і кореспондент “Волині”. 1. ТАКА ДОВГА НІЧ Виїжджали з Луцька опівночі. Дорога далека — майже півтисячі кілометрів до Чорнобиля. О, Боже, якою втомливою і нестерпною була та ніч. Дуже влучно висловився у своїй книзі «Колекціонер календарних листків» волинський поет в інвалідному візку Анатолій Махонюк із села Овадне Володимир-Волинського району: «Життя коротке. Дні довгі!» Додам: а ночі — тим паче. Як почав пекти поперек, думав: коли ж розвидниться, коли ми доїдемо до Чорнобиля? На світанку зупинилися в Макарівському районі на Київщині. Я знав: десь тут поряд є село Волинське, або Козачанка. Колись там ночував. А вранці, проснувшись, запитав гостинних хазяїв: «Де тут у вас сільський цвинтар?» Мені відповіли: «Його у нас немає!» — Невже у вашому селі ніхто не вмирає? — Чому ж? Хто народився, має померти. Тільки наші старі люди з переселеного чорнобильського села Опачичі заповідають перед смертю, щоб поховали їх там, на цвинтарі малої батьківщини. Покійників везуть за 140 кілометрів, аби їх прийняла рідна земля. Про це колись писав у матеріалі «Мертве село і живий цвинтар». І ось знову їду туди — у зону за колючим дротом. Щось мене тягне, як і всіх сорока пасажирів автобуса чорнобильського рейсу. Не можу зрозуміти ні себе, бо після першого відрядження в Чорнобиль став довічним інвалідом другої групи, ні своїх супутників, які втратили не лише здоров’я, а все, чого нажили до 26 квітня 1986 року — страхітливого Дня чорнобильської трагедії. І все ж ми їдемо разом. Ще раз зупиняємось у лісі перед Іванковом на перепочинок. Родичаємось. Миловидна молодиця питає: «Ви не впізнаєте мене? Ми зустрічались в редакції». Це була Ніна Король. Її чоловік Богдан, що родом із села Рудка Козинська Рожищенського району, працював на ЧАЕС до аварії. Серце матері щось відчувало, а тому відкликала завчасно звідти сина й невістку. Ніна родом із села Іллінці Чорнобильського району. Там, кажуть, зараз найбільше самоселів у зоні. Поїхала, щоб провідати рідне село. Не вийшло. Програма поїздки була дуже жорсткою. Ми не зустрілися з багатьма людьми, з якими хотілося б поспілкуватись на чорнобильських стежках і дорогах. І все-таки... 2. ОСТАННІЙ ПОЛІТ Коли в Чорнобилі наш автобус зупинився біля вертолітного майданчика, першою стояла біля виходу Людмила Ганжук. Відкрилися дверці — й вона не йшла, а бігла до своєї невикоханої любові. На днищі скромного обеліска під вартою чотирьох молодих ялин виписано чотири прізвища екіпажу вертольота «МІ-8», який 2 жовтня 1986 року впав і розбився біля зловісного реактора. Живцем згоріли тоді капітан Володимир Воробйов (росіянин), старший лейтенант Олександр Юнгнінд (білорус), українці — старший лейтенант Леонід Христич і прапорщик Микола Ганжук. Це до його імені так бігла Людмила — дружина, вдова. Вони разом вчилися у Луцькому ВПУ № 6, там познайомилися, одружилися. Люда здобула фах кіномеханіка, трохи крутила фільми в кінотеатрі «Промінь». Зараз торгує на «Варшавці», продає дитячі книжечки. А Микола після училища закінчив школу прапорщиків, одразу ж послали його в Афганістан. Повернувся з того пекла живим і неушкодженим. Направили на подальшу службу у вертолітний полк в Кіровоград, дали квартиру. Раптом обізвалось друге пекло. Це був його третій призов у Чорнобиль. Власне, у той останній політ він не повинен був летіти. Сам напросився. Одна з версій трагедії така. Коли вертоліт вже мав висипати мішки з піском у реактор, штурману засліпило очі сонце, пропелер зачепився за стрілу крана, і металевий небесний птах мертво впав долу. Останки Миколи привезли до Луцька у цинковій труні, похоронили на цвинтарі у Вишкові. Коли від’їжджали від четвертого реактора, Людмила останньою повернулась до автобуса. Шофер нервово сигналив. На те була особлива причина: дозиметр Ростислава Кухтея зашкалював, радіація тут в десять разів вища за норму. А Людмила ніяк не могла відірвати очей від стріли крана, яка обірвала струну життя її чоловіка, крана, який і досі цілується із саркофагом. На поминальному обіді при виїзді із Чорнобиля я зважився задати пані Людмилі нескромне запитання: — А вдруге не вийшли заміж? — Я люблю прізвище свого чоловіка, тому й не можу з ним розлучитись. У мене вже дорослий син, донька. Дочекалась внучки. Чого мені більше треба? Шкода лишень, що з Миколою вони так і не встигли надивитись одне одному в очі. Навіть не попрощались, як треба, коли викликали по тривозі. Через 19 літ вірна дружина загиблого чорнобильського вертольотчика принесла йому до обеліска чарку горілки і окраєць чорного хліба. Прапорщика Миколу Ганжука посмертно нагороджено орденом Червоної Зірки. Святослав КРЕЩУК.
