Чомусь думав, що де-де, а в мервинському господарстві, яким колись керувала народний депутат України Катерина Ващук, а тепер управляє рідний її брат Василь Сапіжук, вирішуватись усе має на зразковому рівні...
Чому керівниками ігнорується право селян на землю?
Петро БОЯРЧУК, влас. кор. «Волині»
Коли на початку нинішнього року близько десяти недавніх робітників приватно-орендного сільгосппідприємства «Колос», що у Мерві Горохівського району, захотіли зустрітися з журналістом «Волині», бо ніяк не можуть «вирвати» належні їм згідно з Державними актами про право власності земельні паї, я, відверто кажучи, здивувався. Чомусь думав, що де-де, а в мервинському господарстві, яким колись керувала народний депутат України Катерина Ващук, а тепер управляє рідний її брат Василь Сапіжук, вирішуватись усе має на зразковому рівні. Або ж принаймні за відсутності «глухих» тих непорозумінь, які не можуть бути вирішеними без втручання третьої сторони. Але мої візитери переконували в іншому. Мовляв, саме те, що за Сапіжуком стоїть Катерина Тимофіївна, і дозволяє йому почуватися тим, на кого «навіть нема кому поскаржитись». Особливо тепер, коли Ващук, яка «агітувала за Януковича», а тепер стала наближеною до Голови Верховної Ради. Однак домовилися, що з підготовкою на цю тему матеріалу для газети доведеться почекати, оскільки так складалися незалежні від мене обставини. Тим часом виокремив із розповідей учасників тої зустрічі головне. Анатолій Самолюк — фермер, який, живучи на території Мервинської сільської ради, 35 гектарів землі орендує у мешканців Пісківської сільської ради, орендує землю і в Мерві. Він повідомив, що чотири рази звертався до Сапіжука, щоб забрати у користування сім’ї жінчин пай, а все безрезультатно. Хоч договору на оренду ніхто з ними не підписував. До 2004 року Сапіжук навіть і не платив за оренду тої землі нічого. А потім виділив два з половиною центнера пшениці за всенький пай. Ще один факт. Віталій Пус працював у мервинському сільгоспутворенні шофером. Звільнений з роботи «за порушення трудової дисципліни». Суть порушення, за його словами, в тім, що, не маючи наразі шоферської зайнятості, пішов на ферму сільгосппідприємства, щоби допомогти пенсіонерові-батькові, який працював там підвожчиком кормів. Років два тому Василь Сапіжук надіслав чоловікові повідомлення, що розриває з ним всі стосунки. «Але, — сказав Віталій Пус, — землі не віддав, за оренду не платить, а добитись нічого не можна». Колишній ветлікар сільгосппідприємства Володимир Гримайло з роботи «був звільнений за скороченням штату». «Однак, щоб не платити, як при скорочуванні повинні, записали, — сказав, — у трудовій, що за згодою сторін». Має три земельні паї (два перейшли у спадщину від батьків), право власності на які скріплене одним Державним актом. Клопотатися про отримання своєї власності в особисте користування почав у жовтні 2003 року, але теж безрезультатно. Сільгосппідприємство ж, яке його земельні паї використовувало, платило тільки за один пай. Анатолій Собець теж працював у «Колосі» шофером. «З роботи, — сказав, — звільнили, навіть не знаю за що». У трудову записали, що за згодою сторін, але і він заяви на звільнення не писав, і його згоди ніхто не запитував. Разом із сім’єю має п’ять земельних паїв, які «Сапіжук не віддає». Не багато чим відрізняєтся і ситуація, в якій опинився, прагнучи господарювати на своїй землі одноосібно, Валерій Березицький. У 1999 році з роботи в «Колосі» було звільнено його дружину, 2003 року втратив роботу і він. Але паїв досі не одержав. І що головне, кожен із чоловіків, котрі приїздили до мене зі своїми проблемами, має усе необхідне, в тому числі і техніку, аби ту землю належно обробляти і використовувати ефективно. Думається, саме на таке використання сподівався, зокрема, звільнений з роботи в «Колосі» «у зв’язку з реорганізацією господарства» механізатор Віктор Данилюк, отримавши від директора сільгосппідприємства такого ось змісту документ: «З 15 жовтня 2002 року з вами розірваний договір на оренду земельної частки (паю) в зв’язку з неефективним використанням землі». Однак і це, як Данилюк зрозумів невдовзі, не означало, що сільгосппідприємство насправді відмовляється від його землі і він, юридичний її власник, може господарювати на ній сам. Навіщо ж було слати чоловікові таку от петицію? Очевидно, для того, аби відгородитися нею від обов’язку платити орендну плату. Інформації для роздумів над земельними проблемами мервинських селян, як мовиться, вистачало. Та коли пізніше зателефонував Анатолієві Самолюку, у відповідь почув, що проблеми вже вирішені. Виявилося ж, далеко не всі. Про це свідчило повідомлення, що у Мерві мають відбутися збори, на яких усе ті ж селяни, котрі досі ще не перехтіли працювати на своїй землі, вимагатимуть від керівництва належного їм по праву. Вони висловлювали побажання, щоб на цих зборах був журналіст «Волині». Але, зайшовши перед їх початком у кабінет директора сільгосппідприємства, де разом з ним уже обговорювали пов’язані із земельними та майновими паями проблеми представники районної влади, в тому числі і перші, як то кажуть, особи, я зрозумів, що сподівання мервинських землевласників і цього разу навряд чи збудуться. Уникаючи відповіді на будь-які запитання щодо передачі земельних паїв у користування їхнім власникам, Василь Тимофійович і збори назвав не зборами, а зустріччю з орендодавцями, і директорські свої повноваження для цього недостатніми, оскільки є «спеціальна комісія» і саме вона «все вирішує». Але так і не відповів на репліку, що в згаданій комісії — «тільки його люди», як і не пояснив присутнім у залі, чому тая комісія має вирішувати на свій глузд те, що вирішуватися мусить згідно із чинним законодавством. І чому, коли йшлося про його особисті паї, він, ні на що не зважаючи, подбав, аби забезпечити вилучення цих паїв з найбільшими для себе вигодами. Зрештою, не витримавши доскіпливих тих «чому?», Василь Тимофійович заявив, що «рвати свої поля, віддаючи з них земельні паї» не буде. А щодо тих паїв, які сам взяв, то «будь ласка, ідіть у лідери і будете мати право взяти, де краще». Що ж, прикладів того, як декотрі наші лідери вміють брати, де краще, є немало. І не випадково один із учасників того зібрання запитав у мене: «Як же трапилося, що все було наше, а тепер стало їхнім?». Я ж попри все не міг збагнути, як трапилося, що далеко не гірший керівник сільгосппідприємства опустився до рівня підбурювача, і раз, і вдруге проголошуючи, що «через трьох» (насправді ж ідеться про багатьох селян, котрі прагнуть господарювати, а не байдики бити) «не повинні страждати триста» і настроюючи таким чином людей один проти одного? На тлі такої маловтішної ситуації виступив один із присутніх на зборах районних керівників. Та замість того, щоб повернути пана Сапіжука в сучасне правове, як то кажуть, поле, чи хоч нагадати йому, що не від добра ідуть селяни у «самостійники», несподівано проголосив: «Найбільша наша помилка в тому, що дали людям Державні акти на землю». Ну й ну! Чомусь здалося, що ось-ось виступить ще хтось з його однодумців і, продовжуючи цю тезу, заговорить про те, що вся причина розвалу колишнього агропромислового комплексу не в намаганнях будь-що утримати селянина в колгоспному безправ’ї, а в усе тому ж дядькові, котрий від роботи своєї хоче мати трохи більше. І здалося мені, що в залі повіяло духом давно забутих часів і воскрес сумновідомий образ одноосібника-«ворога народу». Можливо, саме про це хотів сказати на зборах Валерій Березицький, котрий піднявся вже, було, на сцену, але мікрофон у нього з рук забрав директор сільгосппідприємства, аби знов говорити і говорити про своє розуміння аграрних реформ.
