Регіна Янкель з дітьми: найстаршого сина подружжя назвало Давидом, двом донькам теж дали біблійні імена – Даніела й Авігея, а найменший син названий на честь Андрієвого дідуся Филимоном.
Творити чудо у Бахові на Волині Андрія Янкеля надихає диво-кохана і четверо «янкелят»
«Виграв життя» – це про той випадок, коли знайшов таку дружину, в яку закохуєшся і після багатьох років спільного шляху»
За словами ковельчанина Андрія Янкеля, таку дружину він знайшов.
– За стільки літ, що прожиті разом, нікуди не зникли наші ніжні почуття, повага та романтика – навпаки, ми любимо одне одного ще міцніше, стали рідними не лише фізично, а й духовно, – таке зізнання коханій Регіні оприлюднив чоловік у день 13-ї річниці їхнього шлюбу в соцмережі.
«Якби у мене було сто життів – я кожне прожила б з тобою», – цими словами-афоризмом, «які десь прочитала» й відчула в них те, що в неї на душі, Регіна прокоментувала в інстаграмі їхнє з Андрієм фото. Спілкування з Андрієм та Регіною якоюсь мірою стало розмовою про уроки сімейного життя від подружжя Янкелів.
«Любов – понад усе…»
Про Андрія Янкеля, який живе в Ковелі, а бізнес має в селі Бахів, що неподалік міста залізничників (тут знаходиться засноване ним підприємство ТОВ «ДПП Ресурс»), газета «Волинь» розповідала торік. Тоді приводом для розмови стало те, що «в селі Бахів відбувається чудо» – його мешканці один день у тиждень віддають на благо громади: збираються й гуртом наводять лад – прибирають сміття, облаштовують місця відпочинку. А зініціював людей на добру справу якраз підприємець Андрій Янкель. Вже тоді ми стали з паном Андрієм фейсбучними друзями, і завдяки цьому відкрилася й друга сторона його життя – чоловіка, батька.
Читайте також: У Бахові на Волині щосуботи відбувається... чудо.
«13 років тому, ця неймовірно красива дівчина, ніжна і з неповторною сонячною усмішкою сказала мені «так», і світ розділився на «до» і «після» з початком щасливого сімейного життя», «Ви бачите результати мого життя та праці, але можете не знати, що 50 відсотків, а то й більше, у всьому цьому, – це праця моєї дружини», – ці слова-одкровення з його фейсбук-сторінки й стали початком розмови з Андрієм та Регіною Янкелями про їхню велику любов, плодами якої є четверо дітей – два сини й дві доньки…
Андрій – ковельчанин. Народився він у багатодітній сім’ї, має вісім сестер і братів.
– Батьки виховували нас у такому дусі, – каже чоловік, – що любов – понад усе. Вони й були найперше для мене прикладом. А ще ж я змалку ходив до церкви християн віри євангельської (п’ятидесятників). Там теж чув про «любов – понад усе». І от мені – двадцять років. Я вже почав міркувати над тим, що мені потрібна моя сім’я, бо подружні стосунки – це те, що дає повноту життя. Просив: «Боже, дай мені таку дружину, з якою б я прожив усе своє життя!».
Вони зустрілися з Регіною, коли йому було двадцять три роки, а їй – ще тільки сімнадцять. Родина дівчини жила в Киргизії. А навесні 2011 року вона із сестрами прямувала через Україну до Німеччини (мама Регіни – українка, а батько, уже покійний, – німець, тож сім’я мала право на виїзд ). І на цьому шляху зупинилися у Ковелі – «деякі документи треба було ще дооформити». Згодом сюди приїхали й мати з братом, які врешті-решт мігрують в Німеччину, але вже без Регіни, бо вона тут знайшла свою долю…
– На молодіжному зібранні в нашій церкві ми вперше побачили одне одного, – пригадує Андрій. – А от чи було це кохання з першого погляду, то з приводу цього чоловік додає: «Ні – не так було, що побачив – і вмить закохався. Регіна зразу мені сподобалася – зовнішність – це те, що бачиш й можеш оцінити. Але тільки за якийсь час я зрозумів, що за характером, поглядами, духом ця дівчина – «моя».
Регіна додає:
– Мої перші почуття почалися, коли ми були в Карпатах, куди поїхали молодіжним гуртом одновірців. Там, у горах з їх романтикою, ми ближче з Андрієм познайомилися. Побачила, що він – веселий, відкритий. А потім, уже в Ковелі, на картоплю разом їздили – дівчата й хлопці допомагали одне одному збирати врожай. От тоді й пересвідчилася, що Андрій – ще й дуже хазяйновитий, відповідальний – справжній мужчина. І, що для мене важливо, – дуже любить Бога. Така людина – трохи «інша».
«Ні-ні – ти ще маленька, який заміж?»
Наступного року, взимку, вони одружилися. На той час про свій бізнес в Андрія були тільки плани. Він працював на станції технічного обслуговування – фарбував машини.
– Думка, що от сьогодні маю освідчитися коханій дівчині, лягла мені на серце, – чоловік вертається спогадом до того дня, коли запропонував Регіні стати його дружиною. – Це було без костюма й краватки, без пишності. Я в робочому одязі поїхав до своєї обраниці, знаючи, що в неї теж закінчилася зміна (Регіна працювала кухарем на одному з приватних підприємств). Перш запропонував їй підвезти додому. А по дорозі й освідчився: «Ти мені подобаєшся, я тебе кохаю й хочу, щоб ти стала моєю дружиною». Хоч я бачив, що в нас почуття взаємні – що є, того не сховаєш, все ж сказав, що не чекаю відповіді в цю хвилину. Мовляв, розумію, що тобі тільки вісімнадцять – це важливий вибір, подумай тиждень… Хоч я знав (Андрій сміється – Авт.), що вона скаже: «Так».
А ось як той день запам’ятався Регіні:
– Андрій, певно, побачив, що я розхвилювалася. А як не розхвилюєшся – це ж уперше хлопець запропонував мені руку й серце? Він дав час, аби я подумала. Такого рішення я не могла прийняти без благословення мами. На той час вона вже теж була в Ковелі. Отож, я прийшла додому й розказую їй, що Андрій покликав мене заміж. Реакція її була моментальна й однозначна: «Ви що таке придумали? Ні-ні – ти ще маленька, який заміж?». Але я була іншої думки. Так – мені тільки сімнадцять (вісімнадцять виповнилося на день весілля), але мислила я по-дорослішому. Я бачила, що Андрій – той чоловік, з яким можна створювати сім’ю. Тиждень таки подумала, як він сказав, і відповіла, звичайно, згодою. За цей час і мамине благословення мала, і сестер та брата.
Одружилися Андрій та Регіна 19 лютого 2012-го. День – зимовий, тож – трохи холодний, як їм запам’яталося. Зате – тепло й благословенно було в наречених на душі: збулося те, що стало початком їхнього щасливого сімейного життя.
«Поки збудували свій будинок, то сім літ жили з моїми батьками»
Після весілля подружжя орендувало квартиру, вважаючи, що це важливо, аби молода сім’я починала жити окремо. З цього приводу Андрій міркує так:
– І сьогодні при нагоді я кажу хлопцям, що коли працюєте, маєте якусь копійку й можете відкладати, то важливо, аби на час весілля у вас була земельна ділянка й коробка будинку, а решту вже разом із дружиною допрацюєте. Хоч, якщо про себе говорити, то в мене було трохи не так – я мав лише земельну ділянку й фундамент під майбутній будинок. Одружившись, ми з Регіною прожили на найманій квартирі, напевно, пів року. Сталося так, що мої батьки запропонували перебратися до них. Мовляв, для чого витрачати гроші – краще зекономити на оренді житла й свій дім швидше збудувати.
Андрій не ставив дружину, як мовиться, перед фактом, а сказав: «Якщо ти вважаєш, що тобі буде комфортно з моїми батьками, то ми можемо переїхати». Дружина прийняла цю пропозицію й сім літ вона була в невістках. І за ці роки, судячи з почутого, в неї не зіпсувалися стосунки ні з свекрухою, ні з ріднею чоловіка, що не так часто буває. Тож коли переїжджали в свій дім, то його брати й сестри плакали за дружиною Андрія.
Коли мене питають: «Ти сидиш з дітьми – не працюєш?», то я відповідаю: «Я працюю, але вдома» й чую наступне питання: «Якусь надомну роботу маєш?». Доводиться уточнити: «Ні, я цілодобово працюю вдома».
У батьківській хаті народилися їхні четверо дітей. Найстаршого сина назвали Давидом, двом донькам теж дали біблійні імена – Даніела й Авігея, а найменший син названий на честь Андрієвого дідуся Филимоном.
– Думали, що Филимон народиться в нашій хаті, але не встигли переїхати до себе, – пригадує Регіна. – 2020 рік зустріли в новому будинку і вже не верталися до батьків – хіба щось з речей перевозили.
Чи думали, що стануть багатодітними батьками? Коли про це зайшла мова, то жінка сказала:
– З таким чоловіком мені не було страшно створювати сім’ю, а сьогодні я до цього додам, що з таким чоловіком можна народжувати дітей. Андрій не просто їх любить – він турбується про них, обожнює проводити час з синами й доньками, спілкуватися з ними. Справжній тато. Ми й ще плануємо дітей, але поки що є деякі проблеми із здоров’ям…
До речі, був час, коли Регіна була не лише дружиною, мамою, домогосподаркою.
– Коли жінка впродовж років постійно вдома, з дітьми, то вона втомлюється від щоденної рутини, – каже Андрій. – І я відчув цю втому Регіни від одноманітності й запропонував їй піти на роботу. Вона відреагувала коротко: «Так, я цього хочу». Ми няню взяли, щоб була поміч із дітьми, й місяців три дружина, підучившись, працювала менеджером на нашому підприємстві. Але дуже скоро пересвідчилися, що поки що рано залишати дітей – найменшому, Филимонові, тільки восени буде шість років. Треба ще якийсь час побути з ними, аби не втратити важливіше. Тож на сьогоднішній день Регіна – просто мама, дружина.
– По правді, – каже з приводу цього Регіна, – на роботі легше, як вдома, де кожен день – одні й ті ж клопоти. Коли мене питають: «Ти сидиш з дітьми – не працюєш?», то я відповідаю: «Я працюю, але вдома» й чую наступне питання: «Якусь надомну роботу маєш?». Доводиться уточнити: «Ні, я цілодобово працюю вдома».
А щодо того, чи не пошкодувала жінка в якусь мить, що такою маленькою, як вважала її мама, відповіла згодою, коли Андрій запропонував їй руку й серце, Регіна сказала:
– Я десь прочитала таке: «Якби у мене було сто життів – я кожне прожила б з тобою». Цими словами-
афоризмом прокоментувала б наше з Андрієм фото в соцмережах після тринадцяти літ шлюбу.
«Коли хлопець одружується, то вдягає на себе «упряж», яку ніколи не скидає»
По суті, спілкування з Андрієм та Регіною якоюсь мірою стало розмовою про уроки сімейного життя від подружжя Янкелів.
– Зустрічаючись із молоддю, – ділився своїми думками Андрій, – говорю їм про коника – коли він молоденький, то безтурботно пасеться на лужку, а як виростає, то втягується в роботу. У сімейному житті (хоч, може, здається смішною така аналогія) – так само. Коли хлопець, молодий чоловік, одружується, то вдягає на себе ту ж «упряж», яку ніколи не скидає, й вона не рветься (не повинна рватися!). Віра в Бога нам дуже допомагає – Господь веде по життю. Але багато залежить від самої людини – треба працювати над собою. Я втішений, що в нас із Регіною саме таке сімейне життя, – нема такого, аби ми сварилися. Бувають непорозуміння, але ми знаходимо вихід із ситуації, прийшовши до спільної думки, як краще зробити…
Коли подружжя побралося, то мало можливість поїхати на проживання в Німеччину. І хтось би ухопився за цю «ниточку» (на сьогодні родина Регіни там живе). Але не вони. Бо, як сказав Андрій, він хоче жити в Україні, серед своїх людей, яких любить. Поїхати й подивитися – то так, і він там бував, але вертався додому.
– А коли почалася повномасштабна війна, – каже чоловік, – то родина наполягла, щоб ми з дітьми їхали в безпечне місце (тоді була мова, що з боку білорусі підуть чеченці). На другий же день я завіз свою сім’ю на кордон, де Регіну з синами й дочками забрали родичі, а сам залишився в Україні.
За місяці розлуки він декілька разів їздив у Німеччину, щоб побачитися, допомогти з облаштуванням побуту. Але коли прибув утретє, то сказав дружині: «Я не можу жити без тебе, ти – без мене. Я не можу їхати з України, бо в мене тут бізнес, який треба було б продавати, а, головне, – не хочу десь на чужині пускати своє коріння й приживатися. То давай – приймай рішення».
Я не можу жити без тебе, ти – без мене.
І Регіна це рішення прийняла. Бо й сама не могла змиритися з розлукою й не раз говорила чоловікові: «Або ти їдеш до нас, або ми вертаємося до тебе». Андрій забрав сім’ю з Німеччини. Як пригадує, цілий день їхав, не зупиняючись, щоб швидше добратися у свій Ковель.
– Дружина ніколи не пошкодувала, що так зробила, – каже Андрій Янкель. – Час такий, що треба бути вдома й по можливості наближати Перемогу. Наша церква з перших днів повномасштабного вторгнення росії долучилася до волонтерства. Так само – й наше підприємство. Один із працівників ТОВ «ДПП Ресурс» служить в Збройних Силах України – відгукуємося на його потреби, стараємося допомогти родині воїна, якщо виникають якісь проблеми. Сьогодні волонтерами мають бути усі, хто не воює.
Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України.
Читайте також: Волинське село, про яке нині в Києві знають через лохину, врятувала… траса.
