Уродженець Волині «горів» сам на майданчику і «запалював своїх партнерів».
Про хлопця із волинської Горохівщини тепер знає увесь волейбольний світ
Хоча ще кілька років тому Дмитру Янчуку (зріст – 200 см) доводилося заробляти на життя в нічну зміну
Йому – 26 – і за останніх два роки він здійснив найстрімкіший прорив в українському волейболі. І якщо торік, ставши лідером в «екстремальній» збірній України, Дмитро Янчук все ще залишався зіркою внутрішнього вжитку, то після цьогорічної Ліги націй зробив заявку на те, щоб стати знаковою постаттю у волейболі планетарного масштабу. В 12-ти матчах VNL волинянин приніс нашій команді 190 очок і став найкращим атакувальником «синьо-жовтих» і загалом п’ятим бомбардиром групового турніру. Ейсів Янчук подав 18 і є за кількістю подач навиліт третім у Лізі націй.
– Дмитре, зараз, коли емоції трохи вляглися, скажіть, чого за підсумками першого виступу у Лізі націй більше – задоволення від того, що вдалося виграти половину матчів чи смутку, пов’язаного з непотраплянням у плей-оф (Україна посіла 9-е місце з 18 команд. – Ред.)? – запитав волинянина кореспондент sport.ua.
– Загалом нашим виступом задоволений. Як-не-як, це – дебют, ми протистояли найкращим збірним світу, не було жодного прохідного матчу. Кожна гра була однаково важливою, усі команди можуть одна одну перемогти. Звісно, після двох заключних матчів певний розпач є. Ми втратили гарну нагоду потрапити у Фінал восьми… Гадаю, причина поразок у моральній площині. В заключний тиждень стало складно вичавлювати з себе якісь емоції. Принаймні, до такого висновку прийшов, вже переглянувши один із матчів.
Ліга націй-2025. Підсумок відбіркового турніру:
– У цій Лізі націй Україна здивувала найперше сміливістю, тим, що не зважаючи на статус дебютанта, з першого матчу почала грати так, ніби постійно протистоїть найкращим командам світу. Звідки взялася ця риса?
– Ми мали мотивацію – заявити світу про себе, показати, що в Україні є волейбол, причому волейбол високого рівня. Не було жодної гри, в якій не хотіли б перемогти. Ми прагнули заявити про себе як дебютанти, які боляче кусають. Думаю, нам це вдалося.
Ми прагнули заявити про себе як дебютанти, які боляче кусають. Думаю, нам це вдалося.
– Тренерський фактор відзначають як визначальний чимало спеціалістів. І справді, в кар’єрі Рауля Лосано було чимало таких турнірів…
– У ньому щось є. Вражає те, як завжди вимагає на тренуваннях максимуму, щоб пізніше той максимум проявлявся і в поєдинках.
Дуже правильні речі Рауль говорить в аспекті психологічного налаштування як перед матчами, так і після них. Мені це дуже імпонує…
– Останнім часом ваша кар’єра розвивається дуже стрімко. То за умови, що грати у волейбол ви, якщо не помиляюся, почали доволі пізно.
– Так, не рано. Вже коли навчався в школі рідного села на Волині (Дмитро народився на Горохівщині в селі Озерці, але навчався у школі сусіднього села Мирне. – Ред.), вирішив піти в спортзал. І, якщо не помиляюся, перше, що там взяв до рук, був волейбольний м’яч. Як то зазвичай буває в селі, грати ми почали самі, без тренерів. Просто збиралися, ділилися на дві команди і грали. Пізніше нам почав допомагати вчитель фізкультури Володимир Литвинюк, який теж любить волейбол. Ми почали їздити на районні та обласні змагання.
Коли ж після закінчення школи поступив до Волинського національного університету в Луцьку, почав виступати за команду нашого вузу.
Звідти тренер Олександр Швай відправив мене в команду вищої ліги «Олюртранс». В мене було велике бажання грати, а досвідчені хлопці з «Олюртрансу», які до того теж пограли на високому рівні, мені всіляко допомагали.
– Коли ви зрозуміли, що волейбол може бути вашою професією? Не помилюся, якщо скажу, що в «Олюртрансі» гравці не отримують тих грошей, які дозволяють зосередитися лише на волейболі...
– Так, мав тоді другу роботу. Працював у нічну зміну. За умови, що крім «Олюртранса», продовжував навчатися в університеті і також тренувався зі студентською командою. Спав я тоді вкрай мало. Навіть не знаю, звідки брав сили. Але гарні були часи. Правда, повторювати їх зараз не хочеться (сміється).
Повертаючись до вашого питання, зрозумів, що волейбол може стати професією, лише коли отримав запрошення від «Прометея», точніше, тоді ще «Дніпра». Правда, команда тоді ще навіть не виступала в Суперлізі, грала в тому ж дивізіоні, що й «Олюртранс». Втім, було видно, що в «Прометея» є амбіції. Для мене то був суттєвий поштовх, додаткова мотивація, щоб працювати і розвиватися далі.
– Чемпіонат світу, який відбудеться у вересні, обіцяє стати для нашого волейболу ще однією яскравою пригодою. Зрозуміло, що до України там з огляду на виступ у Лізі націй ставитимуться зовсім по-іншому. Який результат буде позитивним особисто для вас?
– Звичайно, розраховую на перемогу (посміхається)… Звичайно, тепер до нас ставитимуться по-іншому.
Але ми звикли грати з максимальним навантаженням. Треба виходити з групи, а далі – побачимо.
Товариським матчем проти поляків, у якому ми перемогли – 3:2, матчами проти бразильців (2:3) та італійців (2:3) у Лізі націй, які ми програли на тай-брейках, збірна України змусила себе поважати і показала, що здатна грати з такими командами на рівних. Сподіваюся, на чемпіонаті світу ми це теж доведемо.
Пряма мова
Володимир ЛИТВИНЮК, вчитель фізкультури села Мирне Луцького району, «Учитель 2023 року», перший тренер Дмитра Янчука:
– Дмитра я знаю буквально з пелюшок, адже є не тільки його шкільним вчителем і класним керівником, а і його дядьком… Он після Ліги націй він одразу приїхав у Мирне і ми пили чай у його бабусі. А під час турніру ми зідзвонювалися після кожного матчу, дуже переживав і уболівав за племінника. Скажу, що коли Діма навчався у школі, то в нас, у Мирному, склалася сильна команда і ми двічі поспіль вигравали першість району. А потім, об’єднавшись із командою села Шклинь, двічі здобували вікторію і на обласній спартакіаді – вперше в історії Горохівщини. А любов до волейболу у Дімки – в крові, адже у 1993 році його мама Святослава теж стала чемпіонкою Горохівського району з волейболу, а його покійний дідусь – директор школи Анатолій Якович Литвинюк – також дуже добре грав у волейбол.
Наша довідка:
Дмитро ЯНЧУК – догравальник (зріст – 200 см) команди «Епіцентр-Подоляни» (Городок, Хмельницька область) і національної збірної України з волейболу. Майстер спорту України міжнародного класу.
Досягнення: Чемпіон Євроліги (2024), тричі чемпіон України (2023, 2024, 2024), володар Кубка України (2025), переможець Суперкубка України (2025), MVP Української Суперліги 2004 – 2005.
Іван ВЕРБИЦЬКИЙ, Петро ПАС.
Читайте також: «Ми розуміємо, що можемо представляти Україну лише завдяки воїнам ЗСУ».
