«Скинулися на трьох – купили Ніссан – і поїхали… на війну»

«У госпіталь не поїду, а ,навпаки, – готовий іти воювати»

Роман Курзяков народився у Ратному в багатодітній сім’ї. Навчався спочатку у першій, а потім у другій ратнівських школах. Далі – Березнівський лісний технікум. Строкову військову службу проходив півтора року у військах ППО поблизу Севастополя. На озброєнні мали зенітно-ракетні комплекси С-300. У підрозділі солдати були з різних регіонів, а от офіцери переважно місцеві – кримські. Після військової служби працював на «шабашках», їздив на сезонні роботи в білорусь. Одружився у віці 22 роки. З дружиною Тетяною виховують трьох дітей. Пізніше у Ратному відкрив свою власну майстерню і став підприємцем. 

Коли почалася велика війна, дружина з дочкою відразу ж поїхали за кордон, у Німеччину. Сини відмовилися їхати і залишилися вдома. 

Роман на третій день зголосився у військкомат і був зарахований у роту охорони. На військовій службі відзначався тим, що ніколи багато не говорив, зате добросовісно виконував солдатські обов’язки та ще й проявляв ініціативу. Коли на одному з блокпостів посеред зими закінчилися дрова, то власним джипом їздив у ліс і заготовляв сухостій. Зрозуміло, що такий солдат був у підрозділі на вагу золота.

На початку 2023-го у роті охорони вже залишилося мало бійців і автор цих рядків просив Романа поїхати в госпіталь, пройти ВЛК і отримати статус «обмежено придатного», щоб продовжити службу в нашому підрозділі. Я знав, що він має серйозні проблеми зі здоров’ям – і для нього отримати цей статус було б не складно. Але Роман відповів, що у госпіталь він не поїде, а, навпаки, – готовий іти воювати. 

 Ішли, як зомбі, бо всі були контужені. Поблизу вибухали танкові снаряди, але на це ніхто не звертав уваги.

Через кілька тижнів якось увечері до автора  цих рядків, який на той час служив у теробороні, зателефонував військовий комісар району і наказав до ранку знайти трьох добровольців для відправки на фронт. Я почав проводити опитування бійців і несподівано виявив, що такі добровольці не лише є, але вони вже встигли написати рапорти на переведення у Другий окремий стрілецький батальйон. Таким чином завдання комісара було виконане навіть раніше, ніж він очікував.

Разом із Курзяковим у Другий батальйон перейшли з роти охорони заболоттівчани – Артем Габрильчук та Микола Оніщук. Скинулися на трьох – і купили автомобіль Ніссан, яким і вирушили на Запоріжжя. Там пройшли двотижневе навчання на полігоні. Вчилися правильно пересуватися на полі бою, стріляли та кидали гранати. Потім їх приїхав забирати земляк – командир взводу розвідки майор Роженко. Розмістилися на базі підрозділу, де мали ще три дні відпочити. Але так сталося, що хлопців, які зайшли на позицію, майже відразу ж «затрьохсотили», і довелося їх замінити. 

Романа із Артемом вночі повезли на спостережний пункт (СП) у глухій темноті і під обстрілами. Спостережні пункти облаштовували максимально близько до позицій ворога. Це були звичайні окопи, прикриті зверху для маскування. Витримати там навіть три дні було справжнім випробуванням. Москалі постійно били з артилерії, мінометів, засипали фосфором. Найскладніше було зайти на СП та вийти з нього. Старалися це робити в сутінках, коли зменшувалася ефективність ворожих дронів. Завдяки тепловізорам і нічним прицілам, ворожі групи виявляли ще на великій відстані й відразу ж відкривали вогонь. Дуже добре себе показав кулемет ПКМ калібром 7,62 мм.

«Те, що ми визволили кілька сіл, вже було подвигом»

Та найбільш гарячі події розгорнулися після початку українського контрнаступу у червні 2023-го. На СП висунувся штурмовий взвод сусідньої бригади і відкрив вогонь по ворогу із крупнокаліберного кулемета. Але отримав таку потужну відповідь противника з артилерії і танка, що мусили ховатися.

– Те, що нашим військам вдалося просунутися вперед і визволити кілька сіл, вже було подвигом, – стверджує Роман. – Тому що жодної переваги в людях або техніці ми не мали. Наш підрозділ отримав завдання закріпитися в Сучому лісі біля П’ятихаток, який відбила 128-ма гірсько-штурмова бригада. Заходили кількома групами по голому полі. Але ще на півдорозі з’явився російський безпілотник і почав коригувати вогонь артилерії. Частина хлопців повернула назад. 

Роман із кількома бійцями все ж таки виконали завдання і зайняли рашистські позиції, де все було зруйновано. В небі постійно висіли ворожі дрони і бійців накривали з артилерії і танків. Так протрималися дві доби, а потім почули якийсь дивний звук. 

Микола Оніщук, з яким були разом, сказав, що треба залягти. На душі з’явилося якесь моторошне відчуття, але вибуху вже не почув. 

… Роман не знає, через скільки часу прийшов до свідомості, в голові все гуділо. Миколи ніде не було, лише зверху каска виднілася. Почав його відкопувати, а потім ще й трясти, щоб привести швидше до тями. Він отримав сильнішу контузію, в Миколи навіть лопнула барабанна перетинка, хоча був у навушниках. Посадка кудись зникла, залишилися тільки уламки дерев, перемішані із землею. Хлопці потім розповідали, що кацапи вдарили відразу п’ятьма потужними КАБами, які й знищили позицію.

– По рації надійшла команда відходити. Ішли, як зомбі, бо всі були контужені. Праву частину тіла – ні руки, ні ноги не відчував. Поблизу вибухали танкові снаряди, але на це ніхто не звертав уваги, – відновлює спогади Роман. 

Потім був госпіталь у Запоріжжі. Оніщука відправили лікуватися далі у Дніпро, а Роман почав проситися, щоб швидше виписали і відпустили у свій батальйон. Саме тоді визволили П’ятихатки та ще кілька сіл і була надія, що наступ розвиватиметься далі. 

Та коли повернувся в батальйон, наступ уже захлинувся і завдання полягало в тому, щоб утримати зайняті території. 

За участь у наступальних діях чимало бійців батальйону були нагороджені військовим командуванням. Роман Курзяков і Микола Оніщук отримали «Золоті Хрести» від Головнокомандувача ЗСУ генерала Валерія Залужного. Незабаром більшість бійців взводу звільнилися з армії або перевелися в тилові підрозділи. 

Роман після восьми місяців на передовій перейшов служити у протиповітряну оборону. Основне завдання його підрозділу полягає у перехопленні ворожих ракет та шахедів. Роман зізнається, що не раз уже думав, щоб повернутися на фронт, та тільки здоров’я не дозволяє.

Микола МИХАЛЕВИЧ, завідувач Кортеліського історичного музею.

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ

Читайте також: Волинському захиснику та депутату вручили високу державну нагороду.