НЕБО З НИМ НАЗАВЖДИ

Ольга КОЖЕМЯКІНА,
викладач Луцького училища культури і мистецтв

Промайнули заключні кадри відеофільму, екран погас — і присутні в залі перевели погляди на красивого сивочолого чоловіка у військовій формі. Це про нього і його фронтових побратимів оповідав фільм. І тепер усім хотілося почути, про що розкаже він — льотчик 1-ого класу, полковник у відставці Карл Корнійович Артамонов, чий льотний стаж почався у грізному 1941-ому році, з ким небо назавжди: у снах, спогадах, мріях...

…Студенти Луцького училища культури і мистецтв, до яких Карл Корнійович прийшов на зустріч, одразу ж сподобалися йому: чи то привітними «добридень!», що раз у раз лунало по дорозі до залу, чи то не по-юнацькому серйозним, зосередженим виразом облич, коли дивились фільм про льотчиків. А, може, тому, що раптом побачив в них самого себе — двадцятилітнього молодшого лейтенанта? І той спекотний липень 1944-ого, коли тут, в Західній Україні, велися запеклі бої.
Це було під час Львівсько-Сандомирської операції. Ворог не здавався, а затято чіплявся за кожен рубіж, кожен клаптик нашої згорьованої, просякнутої кров’ю землі. Ведучи рішучий наступ, наші війська оточили в районі м. Броди вісім дивізій німецько-фашистської групи армій «Північна Україна». Гітлерівці понад усе прагнули підтягти резерви на допомогу оточеним військам. До них з боку Львова йшли танки, піхота, артилерія. Перед радянськими танковими і стрілецькими дивізіями було поставлене завдання: не дати можливості ворожим резервам прорватися на Броди. Прикривати наші війська з повітря доручили авіадивізії генерала Котельникова, у складі якої починав свій ратний шлях молодший лейтенант Карл Артамонов.
Небо в районі села Плотича ніби нашпигували металом: на бойове завдання рушила червонозоряна армада, що складалася з 6—7 ярусів літаків (три «поверхи» «Ілів», вище — «По-2», а ще вище — «Лавочкіни», «Яки»). Ворогові створили пекло на землі, бо з небес безперервно стріляли, кидали бомби і «ереси»... Артамонов знову і знову розвертав свій «Іл-2» на штурм ворожих сил, сипав бомби на голови фашистів. Але водночас напружено думав про те, як би не відірватися від своїх, не порушити бойовий стрій. При розборі командир ескадрильї сказав:
— Молодець, Артамонов! Стрій тримати можеш. Значить, і воювати навчишся. Втім, я бачив, як ти вцілив бомби в батарею противника. Для першого разу зовсім непогано!
... Ніби зараз пам’ятає він і виліт на знищення противника в районі залізничної станції Шепетівка, де німці декілька десятків колій вщент завантажили ешелонами з пальним, бойовою технікою. Як хотілося йому свій 600-кілограмовий запас бомб вкласти точно у ціль. І молодший лейтенант не помилився у розрахунках. Спалахнули знизу яскравим полум’ям цистерни, почали вибухати від вогню боєприпаси... «Так вам, гади, так! За батька, замученого в гестапівських катівнях, за братів, що полягли у боях на фронті, за честь сестер, яких цькували собаками фашистські нелюди», — казав подумки.
Три дні горів вокзал. А невдовзі — дзвінок зі штабу армії. Сам Головний маршал авіації О.О. Новиков цікавився: хто літав на Шепетівку? Артамонов згадує, як захвилювалися хлопці з «четвірки», що штурмували станцію. Але їм повідомили, що за успішне виконання бойового завдання льотчиків представлено до високих урядових нагород.
У Карла Корнійовича бойової нагороди за ті його перші фронтові дні не було. І не здійснив він тоді нічого героїчного. Хіба що воювати вчився і душу вкладав у кожен виліт на своєму штурмовику — «чорній смерті», як називали цей літак німці. А нагороди, серед яких — ордени Червоної Зірки, Червоного Прапора, Великої Вітчизняної війни І ступеня, медалі, — прийшли вже потім. І всі вони — за неповний рік безпосередньої участі у боях!
... Студенти зацікавилися однією незвичного вигляду медаллю, полковник усміхнувся:
— З цією нагородою пов’язана одна з пам’ятних подій, але вже повоєнного періоду моєї біографії. З 1948 року доля військового льотчика закинула мене до Луцька. Одружився, стала зростати сім’я (у Карла Корнійовича п’ятеро дітей! — О. К.). Згодом закінчив льотну академію імені Гагаріна. Літав, оволодів новими типами повітряних машин, в т.ч. — і надзвуковими, був наставником молодих пілотів. Одного разу отримав завдання: з міста Комсомольськ-на-Амурі перегнати літак у Чехословаччину (в ті роки СРСР і Чехословаччина були партнерами в організації Варшавського договору), а це — тисячі кілометрів! Вилетіли. Під крилами — вся велетенська країна від сходу до заходу! З перельотом успішно справилися, за що особисто з рук тодішнього чехословацького лідера генерала Людвіка Свободи я і мої напарники мали отримати медаль за хоробрість — її повна назва «Правда лицаря — правда перемагає!» Одночасно з нами, радянськими льотчиками, медалі отримувала і група чехословацьких авіаторів. Вони, згідно з їхнім ритуалом, приймаючи цю нагороду, схилилися на одне коліно. Коли дійшла черга до нас, генерал Свобода мовив: «Вам на коліна не треба, ви Гітлера поставили на коліна!»
— А де ви зустріли звістку про Перемогу? — запитують у ветерана.
І він, злегка примруживши очі, немов поринувши знову на шість десятиліть назад, відповідає:
— В кінці 1944-ого, після незабутньої зустрічі з авіаконструктором С. Іллюшиним, що відбулася у Куйбишеві, я вже на «Іл-10» повернувся в розташування свого 8-ого штурмового Львівського авіакорпусу. Весну 1945-ого зустріли під Прагою. Щодня — по декілька бойових вильотів, а 8 травня їх було п’ять. Саме після п’ятого вильоту на завдання і отримали повідомлення про те, що в Карлхорсті підписано Акт про безумовну капітуляцію фашистської Німеччини. Радості нашій не було меж! Саме тоді я, всупереч правилам, не втримався і зробив олівцем запис у своїй льотній книжці «Ура! Перемога!» Хоча ми знали, що тут, у Чехословаччині, ще йдуть бої, бо 5 травня спалахнуло Празьке антифашистське повстання.
... Коротка зустріч зі студентами завершилась. Дівчата дарують полковнику Артамонову квіти, дякують за цікаву розповідь і бажають ветеранові зустрічати Свято Перемоги ще багато-багато літ при доброму здоров’ї. І не втрачати бажання йти до молоді, щоб ділитися з нею спогадами про пережите, перебачене. Очі у Карла Корнійовича кольору весняного неба — світлого і чистого, бо з ним він за тридцять літ своєї авіаторської праці воістину зріднився.