ВОНИ БОРОЛИСЬ І ВМИРАЛИ ЗА УКРАЇНУ

Анатолій СЕМЕНЮК,
історик

Анатолій Семенюк, якому 9 травня,в День Перемоги, виповнюється 55 років, народився в селі Кути Локачинського району. Уже близько трьох десятиліть він активно співпрацює з обласною газетою «Волинь». З цікавістю читали волиняни на сторінках газети його матеріали на кримінальні та пожежні теми. Знайомі і з його десятьма книгами, в тому числі дитячими. Найближчим часом виходить чергова книга детективно-документальних повістей, яку, без сумніву, читачі також зустрінуть з цікавістю.
Колектив редакції щиро вітає Анатолія Семенюка з днем народження й бажає йому нових творчих успіхів.

Шість десятиліть тому завершилася найбільша в історії людства війна. Але й досі не всім, хто проливав кров заради перемоги, віддано данину шани і поваги. Це стосується, зокрема, й ветеранів ОУН—УПА, котрі внесли свою вагому частку не лише в цю перемогу, але і в боротьбу за самостійну, незалежну Україну. Як і раніш, комуністи називають учасників національно-визвольної боротьби “українсько-німецькими націоналістами”, продовжують їх всіляко оббріхувати, не хочуть прирівняти з воїнами-фронтовиками. Про це неодноразово заявляв з депутатської трибуни Герой України, патріот, політв’язень радянських таборів Левко Лук’яненко.
В часи СРСР радянська партноменклатура називала борців за самостійну Україну бандитами і спрямовувала всі сили на ліквідацію ОУН—УПА. Про це свідчать і постанови ЦК КП(б)У. Так, з метою активізації боротьби з ОУН—УПА 10 січня 1945 року була прийнята Постанова “Про посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами в західних областях України”, в якій були відзначені допущені недоліки і вимагалося від секретарів обкомів західних областей, наркомів НКВС—НКДБ, начальників внутрішніх військ, прикордонних загонів, начальників обласних управлінь НКВС і НКДБ “всемерно и решительно усилить борьбу с украинско-немецкими националистами с тем, чтоб использовать зимний период для окончательного разгрома и ликвидации банд ОУН—УПА”.
Виконання цієї постанови в лютому 1945 року розглядалося на пленумі ЦК КП(б)У. На ньому зазначалося, що за період від 10 січня по 23 лютого на теренах західних областей України було вбито майже 12 тисяч повстанців, взято в полон 26 тисяч. Це була так звана перша “велика блокада”. Але вона не досягла бажаних результатів. Тому з 20 березня розпочалася друга, яка тривала до кінця червня 1945 року. У ній брало участь удвічі більше військ, ніж у попередній. Заступник міністра внутрішніх справ СРСР В. Рясний дав вказівку створити при кожному районному відділі НКВС спеціальні диверсійно-розвідувальні групи з колишніх червоних партизанів, що діяли під виглядом загонів УПА та боївок СБ ОУН. Члени диверсійно-розвідувальних груп повинні були через завербованих агентів збирати інформацію про провідників ОУН, командирів відділів УПА для їх фізичного знищення, проникати в структури проводу ОУН і організовувати політичні провокації, вбивства цивільного населення, в першу чергу молодих спеціалістів, зокрема, вчителів, медпрацівників, які за направленнями прибували зі східних у західні області України, протиставляти Західну і Східну Україну з метою поглиблення розколу серед українського народу.
Секретар ЦК КП(б)У Д. Коротченко підтримав злочинну антинародну ініціативу В. Рясного і невдовзі була прийнята Постанова ЦК КП(б)У “Про партизанську дивізію імені двічі Героя Радянського Союзу генерал-майора С. Ковпака”, в якій говорилося, що весь особовий склад дивізії “перевести на укомплектування органів НКВС у західних областях України та створення дрібних загонів для боротьби з бандитами, в тому числі дали злочинну вказівку вбивати і цивільне населення, тобто узаконили дії, які енкаведисти вже давно застосовували.
Московська верхівка теж настійно вимагала посилити боротьбу проти ОУН—УПА у Львівській, Тернопільській, Дрогобицькій, Станіславській, Рівненській, Волинській і Чернівецькій областях. Туди було послано навіть російських генералів та полковників в ранзі уповноважених Міністерства внутрішніх справ Союзу.
Незважаючи на це, збройне підпілля ОУН—УПА на теренах згаданих областей продовжувало діяти і перешкоджало утвердженню радянської влади, чинило значний опір репресивному комуністичному режиму, який приніс в Україну зросійщення, злочини, пияцтво, брехню і розпусту. Він майже знищив українську еліту найсвідоміших і найпрацьовитіших синів і дочок нації.
В. Ряснову належить ще одна ініціатива. Він запровадив “приманки”. Суть “приманок” полягала в тому, щоб працівники обкомів, райкомів, міськрайвиконкомів, НКВС, НКДБ, військкоматів приїжджали в села з ночівлею, а їх там прикривали засідки місцевих енкаведистів. Такі ж “приманки” слід було організовувати шляхом завезення в сільські магазини різних товарів, якими вояки ОУН—УПА дуже цікавилися (зимовий одяг, взуття, борошно, цукор, крупи, оселедці тощо). В ряді випадків належало створювати видимість вимушених зупинок автомобілів на дорогах і в селах, завантажених продовольчими товарами та медикаментами. Провокатори розраховували на те, що “бандити” будуть повідомлені через свою агентуру і нападатимуть на ці об’єкти, а там — засідка, яка знищить нападників. Але Служба безпеки відділів ОУН—УПА швидко розгадала ці примітивні підлі методи компартійних прихвоснів.
На жаль, і нині, як і в минулому, ми чуємо мало правди, об’єктивних досліджень про національно-визвольну боротьбу у західних областях, а тому значна частина населення продовжує вважати бандерівців “бандитами” й “німецькими наймитами”. Правди про боротьбу за самостійну Україну раніше взагалі ніхто не говорив. В історії це висвітлювалося так, як було вигідно існуючому імперському режиму. Тому жодні історичні джерела не давали відповіді, чому активний збройний опір ОУН—УПА тривав до осені 1952 року, а окремі боївки діяли до кінця 50-х років... Через засоби масової інформації оббріхувалися учасники національно-визвольної боротьби впродовж усього існування радянської влади, а комуністи на чолі з Петром Симоненком роблять це й сьогодні.
Революційно-визвольна боротьба під керівництвом ОУН у західних областях України мала масовий, загальнонародний характер і була представлена широкими верствами населення, тому, незважаючи на численні постанови ЦК, задіяні значні військові сили, більшовицькій владі так і не вдалося ліквідувати збройний опір ОУН—УПА у визначені терміни.
Керівники ОУН—УПА передбачали рано чи пізно крах СРСР. І він розвалився, як і всі попередні імперії. Ось тільки нинішня КПУ все ще на щось сподівається, плекає марні надії на відродження “Союзу непорушного”. Мабуть, тому ігнорує Гімн України, Герб, Прапор і вигукує у Верховній Раді різні образи на мові колишніх поневолювачів українського народу, аби хоч якось дошкулити патріотам, заперечує роль вояків ОУН—УПА у Другій світовій війні. Але вона уже давно втратила підтримку та повагу нашого народу.