Після закінчення Другої світової війни Йосиф Сталін оголосив, що Радянський Союз втратив 7,5 мільйона людей. Микита Хрущов назвав 20 мільйонів...
Любомир ПАХОЛОК
Після закінчення Другої світової війни Йосиф Сталін оголосив, що Радянський Союз втратив 7,5 мільйона людей. Микита Хрущов назвав 20 мільйонів, а Михайло Горбачов —27 мільйонів. Тепер з московських архівів дізнаємося, що втрати ці становили 35—40 мільйонів людей. Ось такою неймовірною ціною заплачено за перемогу.
За словами відомого історика Володимира Сергійчука, у тій війні найбільших людських і матеріальних втрат припадає саме на долю України. За деякими підрахунками, Україна зазнала 14 мільйонів людських втрат (прямих і непрямих), адже жертвами війни стали не лише воїни, які загинули на фронтах, але й ті, хто був висланий і вже ніколи не зміг повернутися на рідні землі. Гітлер починав війну з півторамільйонною армією. Як згодом виявилося, стільки ж радянських солдат здалися у полон в перший рік війни. До речі, під час штурму Києва потрапило в полон 600 тисяч радянських воїнів, але про це досі замовчувалось. Історики визнають, що на користь німецького командування виявилась його здатність воювати не кількістю, а вмінням. Не менш важливо й те, що армія противника мала високий рівень підготовки, помножений на бойовий дух німецького солдата: у цивільному житті він був вільним, чого не можна сказати про жителів Радянського Союзу. Згадаймо, що переважна частина рядового і командного складу збройних сил була вчорашніми колгоспниками. Ці люди не мали навіть паспортів, отже, навіть формально не були повноправними громадянами своєї країни. Вони добре пам’ятали жорстокі події колективізації і розкуркулення, що потягли за собою голод і мор. Зрозуміло, що цим людям була зовсім байдужа радянська геополітика з її “визвольними походами” до Західної України і Західної Білорусії, фактичним союзом з Гітлером у 1939—1940 роках. Ще перед війною були прийняті накази наркому оборони про боротьбу з пияцтвом в армії, а також Указ Президії Верховної Ради СРСР про посилення відповідальності за самовільні відлучення і дезертирство. Маршал Тимошенко в травні 1940 року заявив, що “такої розпущеності й низького рівня дисципліни немає в жодній армії, як у нас”. Щоб навести порядок, військові трибунали винесли тисячі обвинувальних вироків. Однак ці заходи очікуваних результатів не дали. Потрапивши в страшну м’ясорубку перших місяців війни, втративши зв’язок з своїм командуванням, радянські воїни переважно вирішували одне — і по-людськи їх можна зрозуміти — як вижити! Тому здавались у полон. У 1941 році безповоротні й так звані санітарні втрати радянських військ (вбиті, поранені, ті, що пропали безвісти й полонені) становили 4,47 мільйона чоловік, з них вбиті або ті, що вмерли від ран під час евакуації з передової — 465,4 тисячі чоловік. Варто тут скористатись скрупульозною німецькою статистикою: за даними противника, в перший рік війни в полон потрапило 2,56 мільйона радянських військовослужбовців. Практично половину втрат збройні сили СРСР у 1941 році зазнали через те, що воїни здалися в полон. Слід зазначити, що за всю Другу світову війну із збройних сил Німеччини дезертирувало близько 2600 чоловік (не враховуючи “східні війська” з колишніх радянських військовополонених). За роки війни радянські військові трибунали винесли обвинувачувальні вироки майже мільйону солдатів й офіцерів, з них 135 тисяч розстріляли, 436,6 тисячі опинились за колючим дротом, а 422,7 тисячі потрапили в штрафні частини. Такої розправи не зазнали жодні збройні сили інших країн — учасників війни. Десятки років комуністичний режим замовчував той факт, що близько 6 мільйонів бійців і командирів перебували в німецькому полоні, замовчував справжні причини такого ганебного явища. Немало червоноармійців, особливо в перші місяці війни, добровільно здавалися в полон з різних мотивів. Але часто потрапляли туди через бездарне командування, коли противник танковими клинами оточував значні угруповання і змушував їх скласти зброю. Лише в другій половині 1941 року німці оточили й взяли в полон війська Західного фронту (388 тисяч під Білостоком і Мінськом), 665 тисяч бійців Південно-Західного під Полтавою; 103 тисячі воїнів двох армій під Уманню та 310 тисяч під Смоленськом, 663 тисячі під Брянськом і Вязьмою. Генерал Андрій Власов, один з героїв оборони Києва, Львова і Москви, котрий згодом також потрапив у полон і очолив Російську визвольну армію, писав: “Історія нашої Батьківщини не знала таких поразок, які були долею Червоної армії, і виною цьому — гнилість усієї більшовицької системи, бездарність Сталіна і його головного штабу”. На підтвердження сказаного можна навести багато свідчень. Так, незважаючи на загрозу оточення головних сил Південно-Західного фронту в районі Києва, Сталін попередив Хрущова: “Якщо ви зробите хоч один крок у бік відводу на лівий берег Дніпра... вас усіх наздожене жорстока кара як боягузів і дезертирів”. Кирпонос і Хрущов могли розділити долю командування Західного фронту на чолі з Павловим. І Київ деякий час тримався, але 26 вересня війська фронту — чотири армії, 665 тисяч бійців, з них 60 тисяч командирів, склали зброю. Командування фронту загинуло. Лише в останні роки ми дізналися про трагічну долю оспіваних оборонців Севастополя — їх ганебно зрадили. 30 червня 1942 року командувач Чорноморського флоту віце-адмірал Октябрьський телеграфував у Ставку: “Протримаємося максимум 2—3 дні. Тому прошу дозволу ... вивезти літаками 200—300 осіб — відповідальних командирів і політпрацівників”. Сталін дозволив, і в ніч на 1 липня 600 начальників — від командира полку і вище залишили 100-тисячне військо напризволяще. Усі бійці потрапили в полон, серед них було сім Героїв Радянського Союзу, зокрема, українка Марія Байда, котра опинилась у застінках гестапо, а згодом — НКВС. Варто задуматись і над тим, чому у вермахті, військах СС і поліції служили 1,2 мільйона радянських людей. До речі, більшість з них — росіяни. В тому, що наші військовополонені поповнювали ряди армії противника, сприяв сам “батько народів” довоєнними репресіями, а пізніше виголосивши: “Нема російських військовополонених. Російський солдат б’ється до смерті. Якщо він вибирає полон, він автоматично вибуває з російської спільності”. Сталін навіть відмовився від пропозиції Червоного Хреста про надання допомоги радянським військовополоненим, аналогічної тій, якою користувались у німецьких концтаборах військовополонені інших країн. Ще однією причиною зради військовослужбовців була зневага радянського командування до своїх бійців, які нерідко голодували, мерзли в окопах, не мали належного озброєння. Коли в 1942 році на Калінінському фронті солдати помирали з голоду, штаби армій обслуговували кілька воєнторгівських їдалень — окремо для членів військради, старших офіцерів штабів та інших. Жорстокою була доля 233,4 тисячі радянських полонених, “визволених” Червоною армією з німецьких концтаборів — вони потрапили в табори ГУЛАГу.
