В невеличкому волинському селі за незалежність України в оунівському підпіллі, в рядах повстанської армії боролися, гинули, кажучи високими словами, клали голови на вівтар свободи цілі селянські сім’ї, цілі родини...
Володимир ЛИС
— Ото в Гіркій Полонці, на гірці тамтешній, був колись панський палац і хазяйство, — так власне розпочав свою розповідь Микола Поштарук, нині за місцем проживання лучанин. — А коли німці в сорок першому прийшли, то свій фільварок на тому місці зробили. Тримали там корови, коні, теж хазяйство, одним словом.
Спершу німці нікого не чіпали, а потім вже, як ото з поляками почалася заваруха, то німці явно на бік поляків стали, разом і почали на наші села нападати, люди те ж добре бачили. І одного разу, було то п’ятнадцятого червня сорок третього року, на той фільварок напали «степанові хлопці», як у нас вояків УПА називали. Бо тоді вже й на фільварку ціла військова команда стояла. Микола Антонович розповідає про той бій, свідками якого були жителі кількох довколишніх сіл Луцького району — Гіркої Полонки, Променя (колись Пілганів), Вербаїва, Коршівця, де він, тоді ще підліток, жив. Під час бою воякам УПА вдалося перебити охорону, захопити худобу. Але потім німці підтягли свіжі сили. В тому бою загинуло десятеро повстанців і одна дівчина з Лаврова, яку звали Любою. Всіх їх привезли в Коршовець, поробили труни, там же, в Коршівці, всіх і похоронили. Але вийшло так, що не лишилося жодного імені, й досі не відомо, хто ті десятеро. Кажуть, що були серед них хлопці з сусідніх сіл, а от як звали... Нині коршовці вирішили поставити пам’ятник повстанцям, котрі загинули в тому бою. А потім дійшли думки, що то має бути пам’ятник всім односельчанам, які боролися за волю України, загинули від рук німців, поляків, совєтських енкаведистів, не повернулися з ГУЛАГу. Цих імена відомі. Коли Микола Антонович став їх називати, вразило, що багато однакових прізвищ Федось, Адам і Йосип Мудрики, Максим, Федось, Гаврило Поштаруки, Іван, Марія Романчуки, Марія, Олександр Федоруки, Іван, Семен, Людмила, Олексій Зайчуки... А ще Ткачуки, Косюки, Корчуки, Данилюки, Іщенки, Ворошлюки. Як виявилося, то не просто однофамільці, як в селі буває. В невеличкому волинському селі за незалежність України в оунівському підпіллі, в рядах повстанської армії боролися, гинули, кажучи високими словами, клали голови на вівтар свободи цілі селянські сім’ї, цілі родини. До війни, як згадує пан Микола, в Коршівці була сотня хат. І з цієї сотні сімей сорок були вивезені — в Красноярський край, Воркуту, інші такі ж далекі й похмурі краї. Від однієї з тих вивезенок Микола дізнався про долю старшого брата Гаврила. Згадує про нього з особливою теплотою. Брат був з дев’ятнадцятого року, ще за Польщі належав до ОУН, до «Просвіти». За «перших совєтів», коли почалися арешти й вивезення, його обминула ця доля, бо в сороковому, за рік до війни, був призваний до Червоної Армії. Подальшу долю Гаврила змогли відстежити вже після війни, по листах, які надсилав, як каже Микола, «своїй дівчині, котру тоже в Красноярський край вивезли». Останній лист був у сорок другому. Загинув під Харковом, у тій страшній м’ясорубці під час невдалого, безглуздо спланованого наступу. Максим і Олексій Поштаруки, двоюрідні Миколині брати, воювали в УПА. Максим потрапив у засідку і загинув у бою, а Олексій загинув вже в гулагівській катівні. Сам Микола, як згадує, носив листівки в село, а до лісу — продукти, раз затримали, коли вертався з криївки, та тоді йшов з порожніми руками і після чотириденної відсидки відпустили. Разом боролися і в одному бою загинули брат і сестра Людмила і Олексій Зайчуки, Марія і Олексій Федоруки. Роки загибелі коршовецьких повстанців різні — 1943, 1944, 1945, 1947, 1948. В боях із німцями, із «совєтами». Справді, дуже гідне рішення — увіковічити імена всіх. Що ж до того бою, який і дав поштовх, то поки що вдалося встановити одне прізвище — Пахольчук з села Городище. Були то, згадують, молоді хлопці. Марія Ткачук, сестра пізніше загиблого повстанця Федося Ткачука, тоді, в сорок третьому, ще дівчинка-підліток, згадує, як рвала півонії і клала тим хлопцям у труни. Так, з квітами, й поховали. — Може, хтось щось знає про той бій повстанців з німцями, а головне — як звали тих, що тоді загинули в бою, просив би мені повідомити,— завершив свою розповідь Микола Антонович Поштарук. — Мій телефон у Луцьку — 6-94-96. Дуже хотілось би, щоб і їхні імена з’явилися на пам’ятнику в нашому селі.
