“... Він не плакав тоді, коли його зовсім юного покликала Батьківщина захищати її від ненависного ворога. Не плакав, коли на очах помирали друзі, побратими, горіли міста і села. А ось одержав запрошення на мітинг, який мав відбутися у сусідньому селі Дерно, і зволожились очі старого бійця...
“... Він не плакав тоді, коли його зовсім юного покликала Батьківщина захищати її від ненависного ворога. Не плакав, коли на очах помирали друзі, побратими, горіли міста і села. А ось одержав запрошення на мітинг, який мав відбутися у сусідньому селі Дерно, і зволожились очі старого бійця.
Щороку його туди запрошували. Прийти до пам’ятника сам він не може, бо ноги вже не ті. Але раніше сільська рада виділяла якийсь транспорт, щоб ті чотири ветерани, котрі ще залишились серед живих, їхали на своє заслужене свято. Цього ж року запрошення прийшло і... мовчання. Ми, діти, думали якось самі завезти тата. Але нам сказали, що транспорт нібито буде, тільки треба о дев’ятій годині вийти на перехрестя у селі. Вирядили батька і заспокоїлись. Коли десь об одинадцятій бачимо, що йде наш солдат додому. “Що, так швидко усе скінчилось?”— здивувались ми. “Нікуди я не їздив. Не було ніякого транспорту. Тільки промерз до кісток. Нікому я там не потрібен”,— відповів і витер сльози. Не захотів їсти, ні слухати наших вмовлянь. Ліг, закрив обличчя руками і мовчав. Але ми не можемо мовчати”,— пишуть до редакції діти ветерана-орденоносця Степана Томанюка із села Мощаниці Ківерцівського району. Вони не просять покарання для тих, хто завдав болю їхньому батькові, вони лише просять у Бога, щоб нікому більше не довелось бачити сліз на очах старого солдата.
Маємо й приємніші новини: Волинська філія страхової компанії “Княжа” напередодні Дня Перемоги виділила одну тисячу гривень благодійної допомоги для вручення ветеранам Великої Вітчизняної війни, які проживають в Устилузі.
