Двадцять дві тисячі днів любові і злагоди

Від цієї поважної сімейної пари лине дивне тепло життєвої мудрості. Виплеканий на власному обійсті виноград кидає затінок на подружжя,  а по натруджених руках господині виграють промінчики вже вісімдесятого в її житті літа. Поряд –  вірний супутник, 86-річний Іван Максимович. Вони обоє родом з Городка, тут звили своє сімейне гніздечко, невтомно працювали, виховали трьох діток, сюди спішать на гостину вже три покоління нащадків Мишковців.

– Пам'ятаю ще як він приходив до старших сестер на вечорниці, а я – мала і нікому не цікава, сиділа під грубкою і думала який-то він гарний хлопець – посміхається Ганна Яківна, яка знайшла своє щастя в сімейному житті. Ще до знайомства з Іваном Максимовичем пережила вона багато лиха.  Восьмимісячною втратила матір, лишившись наймолодшою з чотирьох сиріток. Старших дітей виховував батько, а її забрала тітка на хутір  Вістрів. Дядько був заможним господарем, мав власний млин, та  їх невдовзі вивезли з хутора як «кулаків». Дівчинка повернулась в Городок до овдовілої мачухи, бо батько на той час уже поклав життя на фронтах Другої світової війни. Хоч і жилося непросто, мачуха гарно ставилася до дітей,  вона ж і заміж Ганну  віддавала.

Від цієї поважної сімейної пари лине дивне тепло життєвої мудрості. Виплеканий на власному обійсті виноград кидає затінок на подружжя,  а по натруджених руках господині виграють промінчики вже вісімдесятого в її житті літа.

 – Іван служив в армії, а я  навчалася в школі.  Коли він прийшов у відпустку, то ми випадково зустрілися на фермі, де він почав до мене загравати. А коли повернувся з армії, то ми й вирішили одружитись... – з сяючими очима розповідає Ганна  Яківна, на обличчі якої, лиш додаючи вроди, скрадливо причаїлись зморшки.

– Тяжко нам доводилось... Обоє працювати  в колгоспі, радгоспі, лісгоспі, на цегельному та маслозаводі, приймали гриби і потім цілісінькі ночі їх варили – приєднується до розмови Іван Максимович,  здоров'я якого похитнув інсульт. – Та завжди намагалися нічого не відкладати, – сьогодні задумали, сьогодні й зробили...

– Раніше за роботою й посваритись не було коли, а тепер сваримось... та не ображаємось одне на одного. А якщо хтось до нас зайде, то вигляд робимо, що між нами все добре. Не треба чужим знати, що в кого в хаті робиться... – додає Ганна Яківна, яка є берегинею сімейних цінностей родини Мишковців.  – Все в житті буває... От у нас був головою сім'ї дід, а тепер, як він після інсульту, мусить головною бути баба... Та це все то таке... Основне – старатися жити так, щоб ніхто на тебе образу не тримав.

Ось так подружжя Мишковців рука об руку ділить всі свої радощі і печалі. Разом Іван Максимович і Ганна Яківна пережили і найбільше в своєму житті горе – трагічну загибель сина в далекій Калінінградській області, де лишилися напівсиротами двоє онуків.

Гріють душу обом теплі згадки про молоді роки, своїх вже дорослих дітей, шістьох внуків, правнучка Арсенка, – сонячними промінчиками щодня  виринають вони із царини спогадів. Часто навідуються до стареньких і син Сергій та донька Лєна із сім'ями.

Звичайно ж, немає зараз вже доброго у них здоров'я, та вони з любов'ю рятують одне одного від болю. «Часом і сама не знаєш кого першого шкодувати: його чи себе» – з посмішкою каже Ганна Яківна. А на запитання про те, в чому секрет щасливих подружніх стосунків, вона відповідає: «Треба любити життя і вміти пробачати...».

Юлія Музика.