У найбільш сонну пору, о 3-ій годині, розпочинає роботу український телеканал «Культура». Більше навряд чи можна принизити народ, який витворив неповторну культуру на подив усьому світові...
Василь ГЕЙ, письменник, голова Волинської організації НСПУ
«Ніч темна людей всіх потомлених скрила... Всіх владарка ніч покорила». Магічна сила образу ночі з «Досвітніх огнів» Лесі Українки, звісно ж, не має впливу на тих людей, котрим випадає вночі трудитись, стояти на варті чи творити темні справи. Та не спати, виявляється, мусять і шанувальники національної культури, ті, хто волів би прилучитись до неї через телебачення. Бо ж саме в найбільш сонну пору, о 3-ій годині, розпочинає роботу український телеканал «Культура». Більше навряд чи можна принизити народ, який витворив неповторну культуру на подив усьому світові.
Ті, «в кого думка повстала», захистили гідність українців на Майдані. Національна революція, здається, остаточно вивітрила в багатьох наших краян (в найширшому розумінні цього слова) рабський дух малоросійства, покори, колоніального мислення. Але вся країна як була, так і залишилася в облозі антиконституційного змішаномовного інформаційного простору. Більше того, в деяких сферах нашого буття, зокрема в системі книговидання та книгорозповсюдження, у пресі й на телебаченні спостерігаємо, сказати б, непристойну, ганебну для незалежної держави перевагу мови колишньої метрополії. Про це і після революції вже сказано й написано немало, надіслано десятки звернень до влади з конкретними пропозиціями щодо зміни ситуації, але вона залишається совковою. Відгодований на українському харчі Васька «слушает, да ест». І не тільки. Він навіть безсоромно стверджує (голосом одного з телеканалів), що «русский язык в Украине будет государственным». Але чому тільки «русский», питається. В Україні ж є представники й інших нацменшин. Може, і їхнім мовам — статус державних? А на те, що в українців є Конституція, Закон про мови, котрі стверджують державність рідної мови, можна й не зважати. Тож телевізійний «Васька» їсть і нас годує суржиком, неграмотністю, неукраїнською мовою. У недавні святкові вечори я вирішив зафіксувати деякі моменти мовленнєвої ситуації на загальнодоступних українських телеканалах. Не заради цікавості, а для того передовсім, аби ще раз констатувати з гіркотою: і на чотирнадцятому році своєї вистражданої у віках Незалежності ми, українці, живемо «на нашій, не своїй землі». Відтак політиканський лемент щодо «другої офіційної» мови виглядає звичайним (хоч і неприродним для нормальної людини) нахабством, яке так яскраво демонструють окремі представники «опозиції». Отже, 1 травня 2005 р., після 22.30. «УТ-1». На тлі запального українського танцю «Гопак» — коментар про його велич і красу російською мовою. Штрих, либонь, не показовий, бо «УТ-1», як і «5-ий канал», таки можна вважати українським. «1+1». Естрадно-епатажно, безбожно гучно звучить абсолютно російськомовний «Золотой граммофон» — співають «Иванушки...» та інші «балдьожні» групи. «Інтер». Фільм «Королева бензоколонки-2». Традиційно пародійний (у даному разі ще й непривабливо череватий) автоінспектор із символом українського прапора на кашкеті та жезлом у руці говорить... так, так, не українською мовою. Трохи пізніше — Юрмала й на сцені (здається, в яку телешпарину не глянь, скрізь він) — Філіпп Кіркоров. «ICTV». Якась комедія зарубіжного виробництва. Глядачеві належить із чогось сміятися, та українцеві, як кажуть, «в принципі» нема з чого. А щодо мови, якою дубльований фільм, то неважко здогадатись, яка її «національність». Та сама, що й у попередніх «телеситуаціях». «Україна». Російськомовний телеканал, лукаво найменований цим «державним» словом, його працівники і хазяї чомусь не зважають на те, що в Донецькому краї мешкають не лише зросійщені українці і росіяни, але й представники державної, корінної нації, котрі не мають можливості чути рідне слово. Чи не є це грубим порушенням їхнього конституційного, законного права на отримання інформації рідною мовою? І хто, як не держава Україна, повинен потурбуватись про своїх громадян, захистити їх від асиміляції? «СТБ». Реклама в перерві футбольного матчу. І на цьому каналі, й на інших телевізійний «Васька» муркоче, мовби лащиться або кидає нам відчіпне українською, що, врешті, лише підкреслює його справжню породу. «Новий канал». Ненаше кіно ненашою мовою. Програма «Гол» ведеться українською, але інтерв’юйовані її працівниками (того вечора це був представник «Шахтаря» В.Прокопенко) переважно російськомовні. Творцям передачі варто знати, що є такі шанувальники футболу, котрі саме через цю обставину змушені вимикати «Новий канал». «ТЕТ». Реклама — українською, мультфільм — російською. Типовий приклад не лише непривабливої, але й нестравної для цивілізованого суспільства мовної «мішанки». Мало чим відрізнявся телепейзаж України від побаченого на Великдень у наступні вихідні. Таке мовленнєве обличчя «українського» ТБ і в кожноденному показі. Комфортно почуваються на нашому телебаченні працівники, які протягом років адаптувалися до ненормативної вимови, нав’язуючи її пересічному глядачеві-слухачеві. Більшість дикторів, не кажучи вже про кореспондентів, коментаторів, слово «Великдень» у родовому відмінку наголошує, наче прикметник, —»Великодня». Неправильне наголошення багатьох слів стало звичним явищем: «часу» замість «часу», «спина» замість «спина», «обруч» замість «обруч», «кидати» замість «кидати». Те ж саме і з закінченнями: «матча» («матчу»), «Парижу» («Парижа») і т.д. А щодо правопису власних назв, зокрема слов’янських прізвищ, то тут повне беззаконня — «Віхров» замість «Вихров», «Смірнов» («Смирнов»), «Кадємін» («Кадемін»), «Кузнєцов» («Кузнецов»), «Кваснєвський» («Квасневський») і т.п. Люди, для яких добре володіння професією передбачає досконале знання мови, часто-густо висловлюються, м’яко кажучи, по-вуличному («понад п’ятдесяти», «по своїм столицям»), відтак складається враження, що деякі трудівники ТБ, творці «зримого слова» не заглядають ні до словників, ні до «Правопису української мови». Прагнучи утвердитись в «народів дружнім колі», Україна має перед собою яскраві зразки правового подолання постколоніальної мовної залежності далеко не в одній країні. А ми й досі лише декларуємо національне відродження, залишаючись в духовному плані напівколонією. Втішаємось тим, що думка таки «повстала». Коли ж настане «година для праці» на ниві рідної культури? Апелюємо і до власного сумління, і до рідної влади, вперше за період Незалежності справді української. Мусимо, обов’язково мусимо змити із себе ганебне тавро малоросійства. Український письменник, дослідник славної нашої минувшини Григорій Нудьга був переконаний: хто чинить так, аби відібрати в людини або народу мову, той «стає на шлях найбільшого, наймерзеннішого злочину, непростимої антинародності, антигуманної дії, що її має карати рука народу ще рішучіше, як за вбивство одної людини, бо хто підіймає руку на мову, той прагне вбити народ з його тисячолітньою історією». Суворі, прості й зрозумілі слова. Сказані не так давно — 1987-ого, перегукуючись із думками Г.Квітки-Основ’яненка, Т.Шевченка, М.Костомарова, П.Куліша, І.Нечуя-Левицького, М.Старицького, М.Драгоманова, Олени Пчілки, Панаса Мирного, М.Лисенка та багатьох інших геніїв рідної культури. Як довго їхній біль за народ буде болем нових поколінь? Невже Майдан був тільки миттєвим спалахом активності, якій судилося поступово згаснути?
