Наша «Людина з Місяця»

Народився майбутній мандрівник 17 липня 1846 року в селі Язикове Новгородської губернії в родині, корені якої тягнуться від козака Грицька Миклуха. Друга частина прізвища, за переказами, мала аж шотландське походження! Завзятий Грицько, воюючи під прапорами Богдана Хмельницького, нібито колись взяв у полон польського лицаря Мікаеля Мак-Лая (що він робив серед поляків — ​невідомо). Той прижився у родині, а згодом, одружуючись із сестрою Гриця, був змушений прийняти православ’я. Так і додався до Миклуха ще й Маклай. Батько нашого героя керував будівництвом однієї із ділянок Петербурзько-Московської залізниці, тому сім’я й опинилася так далеко від України.

Після закінчення школи Микола стає студентом Петербурзького університету. Згодом продовжує здобувати освіту в Гайдельберзькому університеті (найстарішому в Німеччині), де його вчителем стає знаний медик, біолог та філософ Ернст Геккель. Якось у неділю Микола одягнув вимащену в крові сорочку та ліг біля дороги, що вела до церкви. Народ, який йшов на урочисте богослужіння, бачачи скривавленого чоловіка, лише відводив очі та прискорював крок. Так він довів, що навіть серед університетського міста в одній із найрозвиненіших європейських країн людина може півгодини стікати кров’ю, перш ніж хтось запропонує допомогу.

Уже в той час юнак починає проявляти інтерес до антропологічних досліджень. Тоді у Європі набула популярності теорія про «проміжну ланку» між твариною та людиною, з якої нібито взяли початок усі раси. Молодий учений приймає рішення знайти цю «першоістоту» в найвіддаленіших куточках Землі. Існувала думка, що найдалі від змішування рас і народів були папуаси північно-східного берега Нової Гвінеї. Вони ніколи не бачили білих людей і навіть не чули про їхнє існування. Корінні жителі Нової Гвінеї рідко мандрували далі сусіднього села, а свій острів і невеликі острівці в межах видимості вважали єдиною сушею посеред безмежного океану. Тому білих людей вони всерйоз сприйняли за інопланетян: Миклухо-Маклая тубільці назвали «людиною з Місяця», англійців — ​«вихідцями з Венери», а німців — ​«прибульцями із зірок».

Маклай зробив висновок: «… розміри черепа є важливою, але не вирішальною ознакою для розрізнення людських рас».

Микола Миклухо-Маклай звернувся до Російського географічного товариства про виділення грошей на мандрівку. Однак їх не вистачає, і матір дослідника змушена продати цінні папери та заставити сімейне майно. Після виснажливого багатоденного плавання корвет «Витязь» нарешті кинув якір біля берегів Нової Гвінеї, в затоці Астролябії. Місце обрав сам Миклухо-Маклай.
Спочатку папуаси вороже поставилися до мандрівника. Як згадував, вони постійно вказували на океан, рішуче вимагаючи повернутися туди, звідкіля прийшов. Майже щоденно в бік Маклая летіли стріли — ​так тубільці забавлялися. У відповідь, Микола Миколайович, зібравшись із духом, беззбройним прийшов у селище і влігся спати просто посеред вулиці. Хтось почав штурхати його списом, але він у відповідь так емоційно промовив декілька «міцних» слів, що папуаси відсахнулися. Цілком можливо, що вони сприйняли лайку за якесь страшне прокляття. Аби підсилити містичний страх і остаточно себе убезпечити, Маклай одного разу на очах у гостей підлив у блюдце зі спиртом воду і підпалив суміш. Тубільці повірили, що перед ними великий чаклун, який може запалити море. Відтоді Микола Миколайович міг вільно пересуватися Новою Гвінеєю.

Зібраний етнографічний матеріал був унікальним і зробив справжню революцію в антропології та етнографії. Адже до Миклухо-Маклая жоден науковець не мав можливості — ​у буквальному сенсі слова — ​побувати в кам’яній добі людства. Не забував він і про расову теорію. Однак отримані результати обстеження аборигенів її повністю перекреслили. Маклай зробив висновок: «… розміри черепа є важливою, але не вирішальною ознакою для розрізнення людських рас». Адже навіть серед чистокровних папуасів траплялися особи, які, за антропологічними характеристиками, могли б бути стовідсотковими німцями. Не було знайдено й тієї «проміжної ланки» еволюції, заради якої дослідник вирушив світ за очі.

Загалом мандрівник шість разів припливав на Нову Гвінею, з них тричі довго жив на Березі Маклая. Побував на островах Меланезії, Мікронезії, Полінезії, Філіппінах, в Австралії. Але важкі мандрівки та численні хвороби не пройшли безслідно — ​учений прожив лише 42 роки. До останніх днів, страждаючи від лихоманки, він працював над щоденником, який став підсумком його наукової діяльності. Книга, що була справою життя Миклухо-Маклая, побачила світ через 35 літ.

Вдячні нащадки не забули про великого мандрівника. У 1996 році ЮНЕСКО оголосило його «Громадянином світу». День народження науковця — ​17 липня — ​професійне свято етнографів. Іменем Миклухо-Маклая названо затоку Південного океану біля берегів Антарктиди і, звичайно, берег, звідки й почалася мандрівка, довжиною у життя.