«ПРОФЕСІЙНА ОСВІТА» НА СЕЛІ ЗА ЧАСІВ ПОЛЬЩІ
Цікаве дослідження теперішньої школярки...
Цікаве дослідження теперішньої школярки.
Наталія ДУДКА,
випускниця 11 класу
Якось у відділенні зв’язку до мене звернулася вже немолода жіночка з проханням написати сину листа-привітання. Спочатку подумалося: роки беруть своє і бабуся недобачає. Але коли я підписала листівку, вона знітилася і призналася, що неграмотна. За послугу бабуся простягла гривню.
— Та що ви, — заперечила я і відвела руку, — навіщо ж тоді 11 років до школи ходити, якщо совісті і писати не навчитися?
Зустріч з неграмотною односельчанкою змусила задуматись: це ж ще скільки таких людей мешкає в нашому селі? Досліджуючи цю проблему, довелося звернутися до документальних даних та безпосередньо поспілкуватися зі старшими жителями села.
До війни в Кримному було дві школи: одна в самому селі, а друга, трикласна, на броварі, що розкинувся неподалік великим хутором у 40 хат. Великим досягненням для сільських дітей того часу було пройти... хоча б перший клас, навчитися елементарному письму. З розповіді своєї бабусі Устини Іванівни Дудки дізналася, що для багатьох наука взагалі була недоступною.
Однак «професійна» освіта на селі розпочиналася дуже рано. Першим курсом, ну геть, як описував Остап Вишня, були гуси. Далі, тільки-но дитина здобувала певну самостійність (а це вік 6—7 років), їй доручали вівці. Потім ішли телята, корови, коні. Коли поступали на «коров’ячі» та «конячі курси», дозволялося вже йти до клубу чи на «колодки», як тоді казали.
Кіньми закінчувалася наука в сільській «загальноосвітній школі», по закінченні якої дівчата направлялися до матері в «технікуми» кулінарії, прядіння, ткання та шиття, а хлопці бралися під батьківську опіку: вчилися орати, косити, столярувати. Для юнок це був найкращий підготовчий курс до вступу у «вуз» (ще й досі ця абревіатура розшифровується багатьма як «вийти успішно заміж»). Кому ж щастило більше і матеріальні статки сім’ї дозволяли купити для свого учня чоботи, той розпочинав вже справжню науку у народній школі. Навчання зазвичай для більшості було можливим лише у зимовий, менш завантажений господарськими роботами час. У Кримному діяла, крім того, ще й вечірня школа.
Цікавим і дещо дивним видається той факт, що перший клас, як згадують мої односельчани, збирав дітей різного віку: від семи-восьми до тринадцяти, а то й п’ятнадцяти років. Як розповів дідусь Адам Степанович Дудка, в школі панувала диктатура вчителя. Він, 1912 року народження, захопив той час, який в народі іменують «за Польщі». Будь-який непослух карався фізично. У вчителя була спеціальна лінійка, котрою били неслухняних учнів по долонях. Ось як про це згадує Адам Степанович:
— Бувало, як вискочиш з тісної школи-хати — і швидше руки в сніг. А вони аж горять, здається, від ударів лінійкою. Отака-то наука була!
— А як мені хотілося в школу! — підключилася до розмови Устина Іванівна. — Я ж всього одну зиму походила, а далі батьки не пустили. Найстаршою з дітей я тоді була, от і треба було якось господарству лад давати. Дуже просилася хоч у вечірню школу, але мама хворіли, сім’я велика, а прясти і живність порати комусь було треба. А як напишу, бувало, то наша вчителька Євдокія Федорівна всім за приклад показувала. Я і задачки рішати любила. Дехто продовжував навчання в сусідніх Новосілках (тепер такого населеного пункту на карті навіть немає).
Слухаючи розповідь бабусі, починаєш розуміти, що її, як і багатьох інших односельчан, могло чекати велике майбутнє, бо ж і вчилися добре, і хотіли вчитися, коли б тільки тодішнє життя давало змогу переступити поріг хоча б середньої школи.
с.Кримне
Старовижівського району.
Наталія ДУДКА,
випускниця 11 класу
Якось у відділенні зв’язку до мене звернулася вже немолода жіночка з проханням написати сину листа-привітання. Спочатку подумалося: роки беруть своє і бабуся недобачає. Але коли я підписала листівку, вона знітилася і призналася, що неграмотна. За послугу бабуся простягла гривню.
— Та що ви, — заперечила я і відвела руку, — навіщо ж тоді 11 років до школи ходити, якщо совісті і писати не навчитися?
Зустріч з неграмотною односельчанкою змусила задуматись: це ж ще скільки таких людей мешкає в нашому селі? Досліджуючи цю проблему, довелося звернутися до документальних даних та безпосередньо поспілкуватися зі старшими жителями села.
До війни в Кримному було дві школи: одна в самому селі, а друга, трикласна, на броварі, що розкинувся неподалік великим хутором у 40 хат. Великим досягненням для сільських дітей того часу було пройти... хоча б перший клас, навчитися елементарному письму. З розповіді своєї бабусі Устини Іванівни Дудки дізналася, що для багатьох наука взагалі була недоступною.
Однак «професійна» освіта на селі розпочиналася дуже рано. Першим курсом, ну геть, як описував Остап Вишня, були гуси. Далі, тільки-но дитина здобувала певну самостійність (а це вік 6—7 років), їй доручали вівці. Потім ішли телята, корови, коні. Коли поступали на «коров’ячі» та «конячі курси», дозволялося вже йти до клубу чи на «колодки», як тоді казали.
Кіньми закінчувалася наука в сільській «загальноосвітній школі», по закінченні якої дівчата направлялися до матері в «технікуми» кулінарії, прядіння, ткання та шиття, а хлопці бралися під батьківську опіку: вчилися орати, косити, столярувати. Для юнок це був найкращий підготовчий курс до вступу у «вуз» (ще й досі ця абревіатура розшифровується багатьма як «вийти успішно заміж»). Кому ж щастило більше і матеріальні статки сім’ї дозволяли купити для свого учня чоботи, той розпочинав вже справжню науку у народній школі. Навчання зазвичай для більшості було можливим лише у зимовий, менш завантажений господарськими роботами час. У Кримному діяла, крім того, ще й вечірня школа.
Цікавим і дещо дивним видається той факт, що перший клас, як згадують мої односельчани, збирав дітей різного віку: від семи-восьми до тринадцяти, а то й п’ятнадцяти років. Як розповів дідусь Адам Степанович Дудка, в школі панувала диктатура вчителя. Він, 1912 року народження, захопив той час, який в народі іменують «за Польщі». Будь-який непослух карався фізично. У вчителя була спеціальна лінійка, котрою били неслухняних учнів по долонях. Ось як про це згадує Адам Степанович:
— Бувало, як вискочиш з тісної школи-хати — і швидше руки в сніг. А вони аж горять, здається, від ударів лінійкою. Отака-то наука була!
— А як мені хотілося в школу! — підключилася до розмови Устина Іванівна. — Я ж всього одну зиму походила, а далі батьки не пустили. Найстаршою з дітей я тоді була, от і треба було якось господарству лад давати. Дуже просилася хоч у вечірню школу, але мама хворіли, сім’я велика, а прясти і живність порати комусь було треба. А як напишу, бувало, то наша вчителька Євдокія Федорівна всім за приклад показувала. Я і задачки рішати любила. Дехто продовжував навчання в сусідніх Новосілках (тепер такого населеного пункту на карті навіть немає).
Слухаючи розповідь бабусі, починаєш розуміти, що її, як і багатьох інших односельчан, могло чекати велике майбутнє, бо ж і вчилися добре, і хотіли вчитися, коли б тільки тодішнє життя давало змогу переступити поріг хоча б середньої школи.
с.Кримне
Старовижівського району.