Нотатки учасника Міжнародного Шевченківського свята «В сім’ї вольній, новій»..
Нотатки учасника Міжнародного Шевченківського свята «В сім’ї вольній, новій»
Василь ГЕЙ
Розкішні бузкові багаття ледь не біля кожної сільської хати, білі акацієві ліхтарі у придорожній зелені, чорний, із фіолетовим полиском оксамит свіжозораних полів, ще дрібний, тендітний сходопроріст кукурудзи й соняшника... Оспівані Тарасом «лани широкополі» Київщини, Черкащини, Кіровоградщини, омившись щедрими весняними дощами, освятившись божественним сяйвом райдуги, вбирають благодатне сонячне тепло, щоб і цьогоріч, як і тисячі років тому, обдарувати ратаїв цієї прекрасної землі врожаєм... І нараз, у самісінькому центрі України, що готується до 14 роковин свого новонародження наприкінці XX сторіччя, зустрічає нас сувора, кам’яна людина в галіфе і сталінських чоботях. Псевдопрізвище цієї людини, що стоїть на постаменті перед облдержадміністрацією в Кіровограді, приклеїли українському місту як імперську наличку, і коли її відклеять – не відомо. Поки жителі міста та небайдужі люди з усієї України сперечаються щодо нового його наймення (Степоград, Золоте Поле, Тобілевичі, Шевченко, Звенигород, Хлібодар), дивиться на нас цей похмурий чоловік очима жорстокої, страшної, кривавої епохи, дивимось ми на нього, проковтнувши гіркоту образи такою «гостинністю» начебто рідного українського міста, пригасивши в собі голос протесту й обурення (гості ж бо), і згадуємо Шевченкове: Україно! Україно! Оце твої діти, Твої квіти молодії, Чорнилом политі, Московською блекотою В німецьких теплицях Заглушені!.. Є в столиці степового краю, який народив таких велетів слова і духу, як рід Тобілевичів, Володимир Винниченко, Євген Маланюк, Юрій Яновський і символи української слави, зокрема пам’ятники Богданові Хмельницькому, Тарасові Шевченку, біля якого відбулося врочисте відкриття свята, але більшість вулиць тут «прихватизовані» іменами «вождів», які вели народ по його ж трупах до «світлої мети», повсюдно мерехтить нахабне рекламне «двуязичіє», відтак важко позбутися думки, що українська постколоніальність — не просто спадок минулого, «грязь Москви», а біда і покара, хижа невситимість орла, який і досі «що день Божий» розбиває серце народу-Прометея. Дорогою до знаменитої садиби корифея українського театру Івана Тобілевича (Карпенка-Карого) — заповідника-музею «Хутір Надія» — бачили ми забур’янені поля, забуті криниці, вибиті шиби у вікнах господарських будівель і хат. Довжелезна вулиця в одному селі, що налічує більше 160 дворів, пронизана, мов стрілою з минулого часу, ім’ям автора «Капіталу». Та схоплені, зафіксовані оком різкі, болючі для свідомості українця контрасти затінялись, відсувались на узбіччя доріг і творчих маршрутів, коли письменники зустрічалися з людьми. Олександрія, Знам’янка, Долина, Бобринець, Новгородка, Компаніївка, технічний університет, педінститут ім. Винниченка, гімназія ім. Шевченка в Олександрії, Кіровоградський колегіум, школи, музеї — скрізь письменників радо вітали і пригощали, хоча не завжди вистачало часу для повноцінного творчого спілкування (і це вже стало традицією Шевченківських свят, якої варто позбуватися). Високий мистецький рівень свята засвідчили своєю участю квартет «Явір», тріо «Золоті ключі» з Ніною Матвієнко, тріо тенорів «Солов’ї України», народні артисти Ніла Крюкова, Анатолій Паламаренко, Святослав Максимчук, фольклорний ансамбль української пісні з Кубані. І все ж цілком природного «чому?», яке переслідує і гостя, і українця в Україні, не могли перекреслити ні божественні золоті голоси артистів, ні радість спілкування з друзями, колегами по творчості, ні цілюще повітря надвечірнього степу, підзолоченого промінням повного місяця. Чому, шануючи Пророка, йдучи його шляхами, все глибше осягаючи його болюче, палюче, совісне слово, ми так довго йдемо до України в Україні, тієї України, за яку, власне, й віддав Шевченко своє короткотривале в часі, але багате, велике змістом життя? На моє прохання думками про це (і не тільки) поділилися учасники свята. Володимир Яворівський, народний депутат, голова НСПУ, лауреат Шевченківської премії: — Ситуація в центрі України показова для всієї країни. Чиновництво, навіть теперішнє, «помаранчеве», ще перебуває в полоні старих стереотипів. А суспільство потребує «сигналів» до відродження, які повинні йти від влади. І якщо Кучма не давав (та й в принципі не міг дати таких сигналів в силу свого малоросійства), то від Ющенка вони йдуть. Ось показовий факт: 22 травня Президент, Голова Верховної Ради та прем’єр-міністр, а з ними й міністри, народні депутати ішли до Тарасової гори пішки, а це від Успенського собору в Каневі близько семи кілометрів. Що стосується нашого свята, то воно теж є спонукою до оновлення, заряджає енергією, національним духом багатьох людей у різних регіонах країни. Степан Пушик, поет, прозаїк, лауреат Шевченківської премії (м. Івано-Франківськ): — Українська земля ще не розмерзлася, не набрала необхідної сили після льодовикового періоду колоніальності. Вогневі чи просто свічці патріотизму в мороці холоду й неволі не дали загаснути саможертовність членів ОУН, вояків УПА, інтелігенція, що гартувалась духовно в той чи інший період потепління. А помаранчева, національна революція, учасниками якої випало стати й нам, письменникам, засвідчила: виросло нове покоління українців, сповнене енергії борців за свободу, гідності й відваги. Олександра Ткач (Леся Богуславець), член НСПУ (Австралія): — Я в Мельбурні веду українську радіопрограму для земляків, людей, котрі, хоч і відірвані від Батьківщини, але прагнуть зберегти свою національну сутність. І дуже прикро, боляче бачити в Україні не поступ у напрямку рідномовності, а навпаки — якесь збайдужіння, згасання тих сподівань, що були після проголошення Незалежності. Нині настала нова обнадійлива пора. Вперше український народ обрав українську владу. Тож необхідно вимагати від неї забезпечення, як це декларує Конституція, всебічного розвитку й утвердження рідної мови в усіх сферах життя. Петро Осадчук, поет, лауреат премії ім. Павла Тичини, Володимира Сосюри, Степана Олійника і Нобельської (с.Нобель Рівненської обл.): І в годину ранкову, і серед білого дня, І в годину вечірню, і в пору нічної негоди Я триста років не злажу з коня, Я мчу і мчу до свободи, І не бачу свободи. — Звичайно, свобода — поняття певною мірою відносне, адже можна бути вільним (духовно!) навіть у в’язниці, але хіба не страшно стає, коли дізнаєшся про такий факт: минулого року в Запоріжжі, в козацькому краю, пасажири побили водія тролейбуса за те, що оголошував зупинки українською мовою. Та я впевнений, що рух України до свого справжнього, а не декларативно-показушного відродження вже не спинити. Років десять тому в більшості шкіл Кіровограда навчання велося російською мовою, зараз — навпаки. Нам дуже потрібна нині активна державна політика в галузі національної культури, а її поки що, на жаль, немає. Анатолій Криловець, поет, літературознавець, кандидат філологічних наук, доцент і завідувач кафедри української філології Національного університету «Острозька академія»: — Нова Україна вже народжується. Хоч і з болем та мукою. Златопільщина—Кіровоградщина теж поволі розпростує плечі. На нас дивиться Європа, нас бере за приклад Білорусь. Народ, який став символом волі, непереможний. Можна сказати, що нині здійснилося Шевченкове пророцтво: знайдено те, що схоронили наші предки в могилі, ворогами розритій, «начетверо розкопаній», — козацький, незнищений дух свободи. Кіровоград—Київ— Луцьк.
