Чому їх розвелося так багато і вони стають дуже войовничими?..
Степан САЧУК, заслужений журналіст України
Чи не зауважували ви, шановні читачі, що кількість нахабства в розрахунку на душу населення в останні роки різко збільшилася. Це має різні прояви. Від звичайного побутового хамства в громадському транспорті і на вулиці до грубих розборок і сутичок в політичних верхах, парламенті. Нетерпимість і зло так і бризкає на нас з усіх боків.
Спробуйте, наприклад, зробити зауваження молодику, який матюкається в присутності дівчат, або крутому власнику іномарки, котрий їде тротуаром, не зважаючи на людей. То ще добре, якщо обійдеться це для вас гнівною тирадою з відвертими погрозами, а то, вибачте, й по лиці можуть вас з’їздити. Засилля нетерпимості і нахабства ми, журналісти, бачимо і відчуваємо ще й у проявах суто професійних — в тому, як посадовці і різного роду скороспілі наші заможники реагують на критику. У мене рідко коли буває робочий день після виходу газети, щоб хтось із покритикованих не потелефонував і не висловив свого незадоволення. Категоричного і рішучого незадоволення і заперечення. Покритиковані безапеляційно вимагають негайного спростування. Ніякі слова й аргументи тоді не діють. Гнівних тирад і обвинувального моралізаторства нічим не можна зупинити. Все закінчується погрозами провчити і подати до суду. І подають. І заповзятливо судяться. За час свого редакторства я не пам’ятаю хоч кількамісячного періоду, щоб у редакції «Волині» не було позовів у судах від покритикованих на захист їх честі, гідності та ділової репутації. Як тільки було прийнято відповідне законодавче положення — так і пішло, і поїхало — боронити свою честь від критики в газеті. Хоча для цього нема ніяких підстав. Навпаки — виявляється, що захисники своєї честі мають таку характеристику і такі нечисті справи, що за ними самими давно тюрма плаче. Постукавши по дереву, хочу відразу сказати, що з великої кількості таких судових справ ми не програли жодної, якщо не рахувати окремих несуттєвих дрібниць. Але самовпевнені ділки і чиновники, позбавлені елементарної самокритики, не вгамовуються, після кожного гострого виступу газети вчиняють хвацькі набіги на редакцію. Недавно, здавалося б, інтелігентний керівник одного інтелектуального колективу на внутрішній нараді раптом вибухнув громами-блискавками на адресу редакції, відверто пригрозив: «Передайте головному редактору, щоб він таких речей більше не допускав і погоджував те, що про нас публікується. Інакше будуть великі неприємності». Він явно натякав на його близькість із впливовими керівними людьми. А причина гніву цього гонорового керівника була зовсім дріб’язкова — побіжне використання критичного факту з їхньої установи (що, до речі, мав місце) та наведені слова їхнього працівника, які чомусь начальнику не сподобалися. І закрутилося колесо в установі — підлеглі забігали в запопадливості начальницьким примхам — як дати відсіч авторам і редактору, як їх приструнити, щоб знали своє місце. І знайшлися лише окремі сміливці серед поважних працівників, які наважилися заперечити керівнику і його догідливцям: «Та що ж ви, панове, робите? Хіба тут є підстави для заперечення редакції і для конфлікту. Газета ж не може всіх і завжди по голівці гладити». А мій знайомий — директор фірми «Волиньфарм» Станіслав Шайко — пішов ще далі — почав вимагати, щоб був знятий із номера матеріал. Так-так, не більше й не менше. Таке у моїй практиці трапилось вперше, і я навіть спочатку не повірив, що це всерйоз. Тим більше, що я, здавалося, добре знав Станіслава Павловича. Але, виявляється, не до кінця. І зовсім не підозрював, що він має не тільки бізнесові і фармацевтичні здібності, а й цензорські. Але тут треба трохи пояснити ситуацію. Справа в тім, що редакція вирішила поцікавитись цінами в аптеках Луцька і області, зокрема, тим, чому після запевнення нового міністра охорони здоров’я, що ліки будуть дешевшати, вони навпаки — стали дорожчати. Вивчаючи питання, наш працівник звертався за інформацією і до пана Шайка. А потім була підготовлена стаття під заголовком «Як із хворого сорочку знімають». І про те, що вона йде в газету, Шайко довідався від своїх працівників. І ось Станіслав Павлович телефонує мені під вечір аж із Києва. Сухо відрекомендувавшись, відразу перейшов у наступ: — На завтра у вас має йти публікація про аптеки, то я категорично проти того заголовка, який ви дали. І взагалі цю статтю треба зняти. Важко було повірити, що це всерйоз. Таких безапеляційних вказівок не давали навіть високі компартійні цензори. Але потім бачу — чоловік зовсім не жартує. — Ще раз вам кажу, що я проти такої публікації, — із сталевими нотками в голосі говорив пан Шайко. — І якщо ви її не знімете, я подаватиму на вас у суд. Я пробував якось пояснити, що це претензії безпідставні, що вирішувати, який матеріал друкувати, а який — ні, має редколегія і редактор, а не він. Але марно — Шайко стояв на своєму. — Я прийняв вашого журналіста у своєму офісі, дав йому інтерв’ю і маю повне право заперечувати. Якщо ви не погоджуєтесь, подаю на вас у суд. Ось зараз я зв’яжуся із своїм юристом і він через хвилин десять-п’ятнадцять буде у вас. Звичайно, це виглядало смішно, якби не було сумно і тривожно. Бо таки прислав Шайко свого юриста — вже після закінчення робочого дня. І я не знав, що з ним говорити. Бо ніякої критики ні його особисто, ні його фірми у матеріалі не було. Й інтерв’ю ніякого в нього не брали, а просто звернулися за певною інформацією, яку він за законом зобов’язаний надати журналісту. А тривожно тому, що не один Шайко думає, що він може диктувати пресі і всім простачкам свої умови. І не один він вважає себе недоторканною особою. Ми обурюємося правом недоторканності народних депутатів, а придивіться уважніше — скільки «недоторканних» розвелося навколо нас. Без будь-яких на те підстав і закону. На жаль, нинішній громадський механізм і навіть судова система не можуть поки що протверезити самовпевнених діляг, які повірили у свою непогрішність і не терплять будь-яких критичних сигналів зі сторони, а насамперед — знизу. Недавно закінчилась тривала судова тяганина з редакцією працівника автоінспекції майора міліції Олексія Пилипчука, який організував почесний супровід територією області контрабандного товару. Про це наша газета писала у матеріалі під заголовком «Гоноровий конвой контрабандного м’яса». Дякуючи об’єктивності судді Валентини Пушкарчук і професіоналізму нашого адвоката Сергія Сафулька, остаточне рішення було винесене справедливе і претензії позивача визнані необгрунтованими. І що — він хоч трохи постраждав за свої протиправні дії і за звинувачення газети? Зовсім ні. Навпаки — постраждали ті, хто виявив незаконні дії. Так само нічим не ризикували й інші подібні борці за честь і гідність. То чи не це — основна причина войовничої нетерпимості до критики і відвертого нахабства скороспілих нових українців? Очевидно, є тут і наша, журналістська вина. Ми отих затятих спростувальників і впертих борців за свою підтоптану честь ні разу по-справжньому не провчили. Зовсім мало ми пишемо про них, посоромлених, після їхніх провальних позовів до судів. Ні разу не скористалися їхньою ж зброєю, яка, думаю, була б дуже ефективною, — не подали їх до суду на захист честі газети — дійсної, а не надуманої, і для компенсації справжньої моральної, а також матеріальної шкоди. Адже судові позови забирають і час, і нервову енергію у журналістів, через них редакція несе значні матеріальні втрати. А хіба переслідування за критику хамськими дзвінками і погрозами не є порушеннями права на безперешкодне виконання свого професійного обов’язку? Дуже добре було б, якби відразу після програшу в суді проти безцеремонних затискувачів критики спрацьовувала законодавча норма, яка б передбачала покарання за необгрунтовані позови. А то що ж виходить? Критичний заряд наших засобів масової інформації за останній час явно знизився. І це є, очевидно, свідченням відступу журналістів перед тиском і певних успіхів тих, хто хотів би тихо і безкарно робити свої темні справи. Будемо сподіватися, що це тимчасовий їх успіх. Бо ніяк не можна допустити, щоб зарозумілість і зло відчули свою вседозволеність, щоб суспільство втратило самоочищуючу силу критики. Це стане початком його деградації. Недавно один поважний обласний керівник висловив цікавий погляд на нашу професію. «Вона дуже і дуже важка, — сказав він. — Це ж треба кожного дня писати, навіть тоді, коли не хочеться. І ще ж треба писати так, щоб написане люди читали. І писати так, щоб нікого не зобидити». З усім можна погодитися, але ось із твердженням «не зобидити» варто посперечатися. Професія журналіста не є ріднею сестер милосердя. Нам доводиться дуже часто мати справу не тільки з благородними людьми і добрими намірами, а й з різного роду порушниками, злочинцями, з недоліками і усяким брудом. А при цьому, звичайно, і зобидити доводиться. Бо якщо з вишуканими манерами підходити до хитрунів, хапуг, хабарників, то вони можуть так розперезатися, що нам місця не буде. Не тільки на нашого горба, а й на шию всядуться. Зло войовниче та нахабне і пасувати перед ним не можна.
