ЧОМУ СЕЛЯНИНОВІ ДОВОДИТЬСЯ ШУКАТИ СІНО?

Маючи великі земельні паї, селяни часто не мають де ні корів попасти, ні сіна заготовити

Петро БОЯРЧУК

Їдучи того дня з Луцька до Горохова, я зумисне зупинив автомашину, аби поговорити з чоловіком, котрий косив біля дороги траву.
— На сіно косите? — запитав у нього.
— Хіба не можна? — відповів він запитанням на запитання.
— Чому ж... Гарна трава виросла!
— А таки гарна, — погодився. І додав, кивнувши уздовж асфальтівки. — В обидва боки поближче до сіл її коровами випасли, а тут ще є.
У подальшій розмові з’ясувалося, що мій співрозмовник — колишній колгоспник, який «своє вже там одробив». Земельний пай він здає в оренду, бо самому «нема з чим біля того поля ходити та й здоровля не те». Оскільки ж віддав, то вже не ступиш туди. А без корови важко, бо старому, як і малому, молочного треба. То лише, як у селянина для молокозаводів беруть, то за копійки, а як селянинові продати — ціни вже зовсім інші.
Але ж усі понад дорогою чи де випаде не накосять. Як же селянам давати раду із сіном?
Це з’ясовував я невдовзі у розмові з працівниками Вільхівської сільської ради й тутешнім сільським головою Романом Ковалюком. Вільхівку вибрав для вивчення цієї типової, так би мовити, проблеми виключно з тих міркувань, що село це — одне із найбільших у Горохівському районі, а до сільської ради належать ще й Діброва, яка біля шляху до Сенкевичівки, та Ярівка, Софіївка і Вільгельмівка, що з кількакілометровим інтервалом виходять, неначе паралельні вулиці, до автотраси Луцьк—Горохів. Люди тут, допоки здужають, корів тримають. Як задля «свіжої копійки», хоч «не зарібки то є, а сльози», так і заради власного прохарчунку.
Загалом на території Вільхівської сільської ради, де трошки більше 370 селянських дворів, у місцевих мешканців є 412 голів великої рогатої худоби, в тому числі — 250 корів. Як сказав у цьому зв’язку Ковалюк, раніше телят маленькими вирізали, а тепер з’явилася вигода, то люди притримують. Хоч не так давно і корів було більше, і того ж таки молодняка. Значне скорочення стада в основному спровокували злочинно низькі закупівельні ціни.
Той факт, що в місцевому приватно-орендному сільгосппідприємстві «Україна» селяни завжди, як сказали мені в сільській раді, можуть виписати потрібну їм кількість соломи, ситуацію полегшує, але не вирішує. Бо якщо про молочне стадо вести мову, то варто зазначити: без доброї паші та сіна ні високоякісного молока не одержиш, ні здорового приплоду. А щоб прогодувати упродовж зими одну корову, окрім всіх інших кормів, сіна потрібно, сказав Ковалюк, виходячи з «чисто дядьківських розрахунків», або чотири добрих хури, або два добрих тракторних причепи.
Стабільно основою кормової бази селянських господарств, що свої земельні паї здають в оренду, залишаються усе ті ж присадибні ділянки. Корми ж є, по суті, супутнім продуктом виробництва зерна, картоплі та цукросировини, які є і основним джерелом доходів від рослинництва. За таких умов площ для вирощування трав на сіно не залишається. У кожному разі те, що задля сівозміни відводиться на них іноді під конюшину, потреб у сіні задовольняти не може. Головним чином сінокоси та випаси для подібних господарств — «де трапиться», або «де хто увірве».
— Виходить так, — сказав Роман Ковалюк, — що скільки корів у селі, стільки ж, вважати, пастухів.
Отже, щодня уранці та по обіді бере господар свою корівку на налигач і йде, пасучи, уздовж якоїсь дороги, чи в якісь йому лиш відомі «безгоспні» місцини. Точнісінько так, як і за колгоспного устрою, хоч у господаря цього юридично є в особистій власності, окрім присадибної ділянки, і 2,46 гектара (коли про Вільхівку говорити) земельного паю, за оренду якого у минулому році він одержав від орендаря аж... 3 центнери зерна. І з косою мандрує він як понад дорогами, так і по лісах, перелісках та залужених через постійне перезволоження грунтів долинах і видолинках.
Така ось ситуація і стала однією з причин згадуваного вище зменшення поголів’я худоби у селянських господарствах. Ті ж із господарів, хто прощатися з чорнорябими своїми годувальницями не хоче, щодалі частіше міркують, як ситуацію змінити, аби не почуватися до своєї корови «прив’язаними». Щоб і випаси були, і худобу на них або самим «в колєйку» можна було пасти в одному стаді, або найманим пастухам, як колись бувало, доручати цю роботу, розв’язуючи собі повністю руки для іншого. Саме про це і хотіли ми з Романом Ковалюком почути думку власників кількох селянських обійсть, де тримають по дві корови. Але господарів не застали на місці жодного. Очевидно, оскільки погода була сприятливою, працювали десь на покосах. Ми ж завернули до сільського будинку культури. Як поінформував Ковалюк, у сімейній власності кожного з працівників цього закладу є по кілька земельних паїв, але корів своїх, здаючи ті паї в оренду, пасуть вони «де прийдеться».
Суть почутого від директора сільського закладу культури Людмили Процюк, художнього керівника Тетяни Майко та ще однієї працівниці, котра «зранку з коровою вже так находилася, що й говорити не хочеться», зводилася до одного конкретного запитання: хіба не можна виділити від земельних паїв якихось 2—3 сотки і зробити пасовиська з одного та другого боку села, щоб люди не мучились і худобу не мучили? Так само і з сіном треба щось вирішувати. Склалося враження, думка ця у Вільхівці витає давно. Але всі, хто її висловлював, неначе приховували за сказаним дещо незрозумілий натяк на те, що вирішити подібну проблему повинен голова ПОСП «Україна» Григорій Шеремета. Прагнучи почути незалежну від вільхівських колізій думку, і звернувся я пізніше до керівника ПОСП «Райдуга», що в сусідніх Терешківцях, Михайла Трачевського. Відповідь була лаконічною. Мовляв, не Шеремета, як і будь-який інший орендар, повинен це вирішувати, а самі власники земельних паїв. І ніхто не може заборонити їм відділити, скільки вважають за потрібне, для випасів і сінокосів. У Терешківцях, додав, питання про це ніким ще не порушувалось, бо тут — близько 100 гектарів лугів. Але, аби раптом воно постало, то і поміг би людям у його вирішенні.
Розмовляючи того ж дня із заступником голови Локачинської районної ради Миколою Блажком, довідався, що саме таким способом вирішили проблему з випасами для своєї худоби мешканці Губина цього району. А ініціатором цього став голова сільського комітету депутат районної ради Віктор Дяченко.