`Маємо відкрити світові Україну реально існуючу; талановиту, красиву націю з її культурою, здатну духовно й економічно інтегруватись у європейське життя...`
28 червня 1996 року увійшло в новітню історію нашої держави як День великого загальнонаціонального консенсусу, верховенства національних інтересів над швидкоплинною політичною кон’юнктурою. Прийнята цього дня Конституція суверенної України втілила досягнення вітчизняної й світової конституційної науки та практики конституційного будівництва, викристалізувала національну ідею, відобразила ментальність, волю та прагнення українського народу до власної національної державності. Без сумніву, це свято не втратить своєї значущості і після внесення до Основного Закону схвалених Верховною Радою України в грудні минулого року змін. І завжди у цей день нас супроводжуватиме світле відчуття, котре все ще зберігається з літньої ночі 1996 року. Це тоді на загальну радість народилося дитя тяжких переговорів, болючих компромісів і нелегких взаємних поступок. Конституційний процес в Україні кінця ХХ століття був непростим. Він почався з прийняття Декларації про державний суверенітет. Восени 1990 року було сформовано Конституційну комісію, а влітку 1991-го Верховна Рада розглянула і затвердила концепцію Основного Закону. Вона ґрунтувалася на Загальній декларації прав людини, документах ООН про міжнародне право. У липні 91-го був прийнятий Закон про заснування президентської посади. Однак уже тоді в парламенті виникли суперечності щодо розподілу владних повноважень: одні бачили державу парламентською, інші – президентською республікою. Процес зупинився на три роки. «Проголосити незалежність – це ще не все. За емоційними бурями свята приходить будень терплячої, результативної праці... Маємо відкрити світові Україну реально існуючу; талановиту, красиву націю з її культурою, здатну духовно й економічно інтегруватись у європейське життя». Таке завдання поставив перед елітою письменник-академік, державник і духовний провідник Олесь Гончар у виступі на відкритті Конгресу інтелігенції України 14 вересня 1991 року. Відтоді до здійснення одного з основоположних завдань – створення і прийняття чільного атрибуту державності – Конституції – ще мало пройти п’ять років... У вересні 1994 року почала діяти нова Конституційна комісія, сформована за принципом представництва двох гілок влади. Її співголовами стали Президент України Л. Кучма і Голова Верховної Ради О. Мороз. Майже водночас зі створенням комісії президент вніс до парламенту проект Конституційного закону “Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні” з пропозиціями про розмежування влади за законодавчою та управлінсько-розпорядчою лініями. У проекті трансформувалося багато статей чинної Конституції, побудованої, як і всі її радянські попередниці, на засадах фактичної неподільності влади. Закон був прийнятий, але чинності не набрав, бо для зміни системи влади потрібна була не проста, а конституційна більшість голосів. Справа, здавалося б, зайшла у безвихідь. Але послідувала пропозиція Президента керівництву Верховної Ради укласти Конституційний договір між законодавчою і виконавчою владою терміном на один рік – до ухвалення нової Конституції. Згідно з ним згаданий закон набував чинності, а тим часом мав бути розроблений і поданий на розгляд парламенту проект нової Конституції. Коли О. Мороз від укладення Конституційного договору ухилився, настав третій і вирішальний етап президентсько-парламентського діалогу. 31 травня 1995 року Президент України видав Указ про проведення опитування громадської думки щодо довіри громадян України Президентові і Верховній Раді. Парламент відповів накладенням на нього вето. Виникла гостра політична криза. Ситуація розвивалася непередбачувано, але обом сторонам вдалося в останній момент виявити розсудливість і відповідальність, утримавшись від звернення до народу та опрацювавши формулу компромісу. У червні 1995 року Верховна Рада більшістю голосів уклала з Президентом України Конституційний договір. Згідно з терміном його чинності Україна ставала на один рік президентсько-парламентською республікою. 4 червня 1996 року, тобто за чотири дні до того, як завершувалася дія Конституційного договору, Верховна Рада прийняла у першому читанні проект Основного Закону держави. Однак практично жодної певності в тому, що він буде прийнятий і затверджений, не проглядалося: надто вже складно було згуртувати і спрямувати в одному напрямі різко відмінні у поглядах політичні сили, присутні в залі Верховної Ради. Тоді Президент запропонував радикальний вихід: винести президентський проект на Всеукраїнський референдум (без внесених парламентаріями поправок). Це й стало каталізатором у конституційній справі. В умовах гострої політичної кризи парламент 27 червня сформував узгоджувальну комісію, яка в той самий день почала своє засідання. Це був марафон довжиною в добу, що потрапила на сторінки історії України під назвою Конституційна. Принципові позиції, стаття за статтею, пункт за пунктом узгоджувалися, ліві й праві сторони йшли на взаємні поступки. Ранок приніс звістку, що сколихнула і Україну, і світ: при остаточному голосуванні 315 депутатів (необхідних голосів мало бути не менше 300) виступили за Основний Закон держави. Фото- і відеодокументи зберегли для історії ті незабутні моменти, сучасниками яких є більшість нашого народу: як голова узгоджувальної Конституційної комісії Михайло Сирота, що вистояв на трибуні цілу ніч, не стримував сліз радості, коли його взяли в обійми з привітаннями; як до зали заносили синьо-жовтий прапор; як, здавалось, уже назавжди впорядковане політичне життя відтепер укладене в єдині конституційні норми. Відкрилася важлива сторінка сучасної історії України, а з нею сподівання на нову якість державної влади. Якою ця якість стала де-факто, наскільки зрезонувала з суспільними очікуваннями, маємо судити з перебігу та результатів минулого десятиріччя. Зараз уже ні в кого не викликає сумніву той факт, що Україна відбулася, утвердилася як самостійна і самодостатня держава, достойна того, щоб з нею рахувалися у світі. Відбулася й утвердилася остаточно, незворотно і наперекір всьому – неймовірній складності цього завдання, відсутності бодай найменшого досвіду його реалізації, явним і таємним внутрішнім протидіям та зовнішнім впливам. Безумовно, аж ніяк не всі аспекти розвитку економіки та тісно прив’язаної до неї соціальної сфери позначені позитивом. Але чітко треба бачити і те, за яких умов усе це доводилося робити: протидіючи стрімкому згортанню власного виробництва за шаленої товарної інтервенції з-за кордону, борсаючись в інфляційних лабетах, балансуючи на межі економічного колапсу. До знакових досягнень у новітній історії України належить і її вихід на європейську та світову арену, активне включення у міжнародні процеси. Наведу хоча б кілька промовистих прикладів цього шляху: наша держава вступила до Ради Європи, була членом Ради Безпеки ООН, її представник головував на сесії Генеральної асамблеї ООН. Нарешті Україна стала практично єдиною з колишніх союзних республік, де процеси, спричинені раптовим, одномоментним розвалом величезної наддержави, не супроводжувалися широкомасштабними громадянськими конфліктами, силовою конфронтацією, кровопролиттям. Значна заслуга в цьому влади, а ще більша – українського народу з його одвічними мудрістю, терпінням та здоровим глуздом. Прийняття Основного Закону означало якісно новий стан у розвитку держави. Адже Конституція є надзвичайно важливим документом довгострокової дії, підвалиною не лише сучасних, а й майбутніх перетворень у суспільстві, основою його консолідації. Одночасно вона містить і ціннісні орієнтири розвитку українського суспільства, закріплює основи державної політики. В ній закладено основи для розвитку демократичної, соціальної і правової держави, в якій людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Чинна Конституція визначила організацію державної влади, що здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Вона зафіксувала верховенство закону, закріпила право на приватну власність, утвердила державну символіку і державний статус української мови. Свідченням справді видатних суспільно-політичних змін стало проголошення Конституцією громадянських і політичних прав та свобод, як і розширення їх кола та передбачення надійних гарантій на основі верховенства права. Реалізація положень Конституції України утверджує нашу державу як суверенну, незалежну, демократичну, соціальну, правову і унітарну, а наше суспільство – як суверенне, демократичне, гуманне, правове і плюралістичне. Події нашого зовсім недалекого минулого, пов’язані з виборами Президента України, ще раз підтвердили, що Конституція є своєрідним обручем, що скріплює націю в найвідповідальніші періоди історії, особливо на її перехідних етапах. Природно, що й вона сама повинна удосконалюватися і збагачуватися досвідом державотворення, одночасно стабілізуючи і відкриваючи нові обрії гармонійного розвитку суспільства. Аналізуючи досвід європейських країн, можна з певністю стверджувати, що майбутнє України – в децентралізації, в розвитку місцевої та регіональної демократії, забезпеченні верховенства права. Проголошений новосформованою владою – Президентом України, Кабінетом Міністрів України курс на здійснення перетворень, в центрі уваги яких є громадянин, спонукає до проведення масштабної реформи місцевого самоврядування. Для забезпечення ефективності, послідовності реформ необхідно сформувати нову демократичну муніципальну ідеологію в Україні, яка має відповідати головним принципам Європейської хартії місцевого самоврядування, а також бути максимально наближеною та орієнтованою на загальновизнані європейські стандарти. На фоні сьогоднішніх реалій мають бути переведені у практичну площину питання унітарної децентралізації країни, посилення ролі і значення регіонів, розширення їхніх можливостей. Шлях до цього пролягає через життєздатне та дієздатне самоврядування. Питання про адміністративно-територіальний устрій України є одним з ключових для законодавчого забезпечення місцевого самоврядування. Територіальна складова може виступати і як стимулюючий, і як стримуючий фактор розвитку місцевого самоврядування. Проблеми територіального устрою тісно переплелися з фінансовими та земельними проблемами місцевого самоврядування. У цьому контексті набуває першорядного значення внесення змін до Конституції у частині, що стосується місцевого самоврядування. Поділ влад не можна абсолютизувати, доводити до абсурду. Влада – єдина. Її легітимне, усталене роззосередження, зменшення концентрації в одних руках примножує демократичний потенціал країни, посилює взаємну довіру між народом і владою. Єдність відповідальної перед народом влади дає можливість забезпечити динамічний розвиток суспільства, високі життєві стандарти та інтелектуальні горизонти кожної людини. Тільки єдина влада здатна вирішити питання національної, конфесійної, мовної та територіальної єдності. Тому як ніколи на часі зміцнення базових демократичних засад держави шляхом утвердження ефективного місцевого самоврядування. У цілому світі держава ніколи в повному обсязі не брала і не бере на себе вирішення усього комплексу проблем життєдіяльності суспільства. Та і не повинна брати. Ті питання, які люди можуть вирішити самі, не звертаючись за допомогою до держави, має брати на себе місцеве самоврядування. Цілком очевидно, що для цього необхідно не тільки законодавчо, а й реально забезпечити право територіальних громад самостійно вирішувати на місцевому рівні економічні, фінансові, соціально-побутові, культурні та інші питання власного буття, орієнтуючись при цьому на ринок як засіб самоорганізації та господарювання водночас. Усе це має бути враховано в ході Конституційної реформи з наступною конкретизацією базових положень у нових редакціях законів «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про місцеві державні адміністрації», а також у новому законі «Про територіальний устрій України» з виходом у кінцевому підсумку на єдиний звід законів – Муніципальний кодекс України. Урядовий проект адміністративної реформи, на жаль, дає підстави стверджувати, що вона може звестися, як це бувало і за радянських часів, до банального укрупнення адміністративно-територіальних одиниць і створення додаткових перепон для контактів населення з владою. Безсистемність української державної політики у сфері регіонального розвитку була однією з причин, що стримували реформування українського суспільства, ускладнювали зміцнення позицій України в міжнародному економічному співробітництві, вели до виникнення й загострення соціальних, економічних, екологічних та інших проблем. Інтегрування нашої країни у європейські та євроатлантичні структури потребує вироблення і реалізації такої моделі взаємовідносин з регіонами й управління ними, яка відповідала б принципам регіональної політики Європейського Союзу. З урахуванням національних особливостей України європейський досвід має бути адаптований до власної концепції організації державної влади на місцях. Вона має виходити з тверезої оцінки реального рівня демократичної свідомості населення і специфічними механізмами узгодити інтереси держави та адміністративно-територіальних одиниць, надати можливість центральному уряду ефективно проводити цілісну соціально-економічну політику в межах всієї країни. У даному контексті повчальним для України є досвід сусідньої Польщі, що успішно та динамічно здійснила реформу адміністративно-територіального поділу у 1999 році, яка експертами Ради Європи вважається взірцем такого роду перетворень у Центрально-Східній Європі. Після її проведення органи місцевого самоврядування стали повноправними суб’єктами здійснення владних повноважень на відповідних територіях. Вважається доцільним якнайшвидше ухвалення законопроекту № 3207-1 щодо внесення змін до Конституції України в частині, що стосується місцевого самоврядування. Передбачені в законопроекті положення стануть важливою основою подальшого здійснення реформ, пов’язаних з вдосконаленням адміністративно-територіального устрою України, посилення дієздатності органів місцевого самоврядування. Завдання завдань сьогодні – створити у країні робочу атмосферу, покінчити зі старою національною традицією: запізнюватися з життєво важливими кроками. Ми платили надто дорогу ціну за такі постійні історичні запізнення. Як і за те, що свою державну мету нерідко шукаємо позад себе, у минулому, намагаючись триматися за “історичні хвости”. Потрібно не стільки говорити про нову владу, а творити її такою, щоб вона максимально відповідала настроям, сподіванням та очікуванням пробудженого суспільства. Пробудженого – це означає, що в його особі у влади віднині є постійний і вимогливий контролер та екзаменатор. Тож не будемо воювати з минулим, а думати про майбутнє і працювати на нього. Уже просто немає ліміту часу на нове з’ясування стосунків. Це означало б втрату так важко здобутого шансу на створення якісно нової влади, на вибудову відкритого громадянського суспільства. Питання стоїть так: або цілеспрямовано, відповідально й результативно використовувати ці можливості і шанси, або знову ставити на карту все з ризиком без вороття його втратити. Віриться, що українському народу, його політичним та громадським діячам, лідерам державних і суспільних інституцій вистачить мудрості, виваженості, далекоглядності, здатності віднайти оптимальні шляхи подальшого розвитку, спільними зусиллями побудувати заможну, висококультурну, цивілізовану країну, в якій панують Закон і Порядок, гарантуються права людини, а моральні цінності є визначальним мірилом для всіх! «Любіть Україну!» – колись написав Володимир Сосюра, вклавши в ці слова весь біль і всю пристрасть самовідданої синівської любові. Бо коли любов насправді є у серці, то вирвати її можна тільки із серцем. І тільки серця, осяяні цією любов’ю, здатні запалити такий же вогонь любові в інших серцях. Нам важко, ми помилялися і помиляємося, зазнаємо втрат. Але водночас уже здолали чи не найскладнішу частину українотворчого шляху, набувши безцінного державницького досвіду. Ми вже знаємо, що і як треба робити. Маємо все необхідне, щоб доводити намічене до завершення. Для цього сьогодні потрібне головне – впевненість у своїх власних силах, дружна робота і віра в успіх, у майбутнє України. Василь ДМИТРУК, голова обласної ради
