Йому йшов лише одинадцятий рік, як прийшли на Ратнівщину перші совєти. Але добре пам’ятає, як вони встановлювали владу «пролетарів» — закололи багнетами місцевого старосту...
У Ратному побувала делегація членів братства ветеранів ОУН—УПА з Нововолинська, Рожищ та Луцька на чолі з головою братства ветеранів ОУН—УПА Волинського краю Миколою Стасюком. Відбулась тепла зустріч з головою райдержадміністрації Адамом Харламповичем. Як з’ясувалося, гостей цікавило лише два питання — знайти місце загибелі та поховання побратимів-повстанців з подальшим впорядкуванням їхніх могил. А ініціатором цієї поїздки став Федір Васильович Сидорук, який родом з хутора Під’язавні, що належить Самарівській сільській раді. За зв’язки з Українською Повстанською Армією його теж не обминули сталінські тюрми.
Іван КАПІТУЛА.
Йому йшов лише одинадцятий рік, як прийшли на Ратнівщину перші совєти. Але добре пам’ятає, як вони встановлювали владу «пролетарів» — закололи багнетами місцевого старосту, обраного на цю посаду односельчанами, і його помічника. І тільки за те, що «служили полякам». Потім їх жертвами були так звані куркулі. Їх вивозили на Сибір. Сім’ї Сидоруків пощастило — той, хто робив список цих заможних селян, був заядлим пияком. Отож батько Федора не скупився на сивуху. Завдяки цьому Сидорук потрапив у середняки, яких тоді на Сибір ще не вивозили. У 1942-ому, коли в Самари нагрянули фашисти, вони розстріляли майже сотню мирних, ні в чому не винних, жителів, а центр села випалили. На щастя для сім’ї Сидоруків, до хутора Під’язавні, де вони мешкали, нові господарі не дійшли. Василь Сидорук, сільський ветеринар, зробив тоді свій вибір — пішов в Українську Повстанську Армію, щоб воювати як проти Гітлера, так і проти Сталіна. Був зв’язковим. Добував також медикаменти, зброю. А знаходив все це на місцях гарячих битв. І батькові Федір був надійним помічником. Але одного дня до них нагрянули енкаведисти і забрали Федора. Опинився він у місті Золоте Луганської області, а точніше — в гірничій школі ФЗУ. Опісля — праця на шахті. Але Федір Сидорук невдовзі звідти втік. Спочатку переховувався, потім — добрався до рідного хутора. Мати, побачивши сина, перелякалась за його життя. Порадила йому краще не ночувати вдома, аби не застукали енкаведисти. І Федір ховався, де тільки міг. Але на Різдво Христове захотілося піти до церкви, а там на нього вже чекали... Опинився Федір в райцентрі, в міліції. Запроторили його в камеру попереднього ув’язнення. Потім Федора відпустили, він став охоронцем молочарні. А в 1949-ому його несподівано взяли на роботу в міліцію. Тоді мало хто хотів туди йти. Зв’язок з повстанцями Федір Сидорук не втрачав. Приносив патрони й передавав їх воякам, писав записки, в яких повідомляв, коли й де готується облава. Та раптом трапилась біда — командир боївки СБ Веселий та стрілець Стьопа потрапили в енкаведистську засідку. Зав’язалась перестрілка. Загинули обоє повстанців. В одного з них і знайшли записку, котру писав Федір. Десять років позбавлення волі — таким був вирок ОСО. Відбувши покарання в сталінських таборах, Федір Сидорук на свій рідний хутір Під’язавні жити не повернувся. Оселився з сім’єю в Нововолинську. Незабаром його обрали секретарем місцевого братства ветеранів ОУН—УПА. Але не забуває він і про Ратнівщину, рідні серцю Під’язавні, де він народився і виріс. Де пас худобу і кожну стежинку протоптав босоніж. Йому все тут близьке і миле серцю. ... Ми їхали в урочище Циганки, що розташоване в лісі неподалік Бродів. Гостей люб’язно супроводжував заступник голови райдержадміністрації Микола Михалевич, а ще вчителька-історик з цих же Бродів Катерина Лесицька та пенсіонер Дмитро Терещук. Саме останній і мав показати те місце, де, за його словами, було захоронено вісім повстанців, в тому числі й сотенного УПА Івана Баранчука, які загинули в кровопролитному бою з червоними партизанами на хуторі Лагожа і якого Федір Сидорук добре знав. Адже той частенько у них бував. А ось і хутір Циганки. Колись тут було вісім хат. Тепер — одна. Та й та — пустка. Дмитро Терещук, батько якого, як з’ясувалося, допомагав робити труну і ховати полеглих повстанців, повів нас через дорогу до гірки, яку бродівчани називають Марковою горою. «Оце і є те місце», — впевнено показав Дмитро Вакулович. Швидко гуртом обставили квадрат кілочками. Посередині палкою намалювали хреста. Це вже було щось схоже на імпровізовану могилу. Федір Васильович поклав на те місце живі квіти. І враз усі завмерли. Здалось, що й ліс, який розкинувся в усібіч, теж притих, віддаючи шану полеглим героям. Голова меморіалу ОУН—УПА з Нововолинська Сергій Каліщук замислився над тим, як саме увічнити пам’ять борців за волю України. Гуртом дійшли висновку, що тут варто висипати курган і встановити козацький хрест. Заступник голови райдержадміністрації Микола Михалевич пообіцяв, що до чергової річниці з дня проголошення незалежності України всі ці роботи тут будуть виконані за рахунок районного бюджету. Дмитро Вакулович зазначив, що в цій могилі залишилися останки тільки п’ятьох вояків УПА. Інших трьох, в тому числі й останки сотенного Івана Баранчука, перезахоронені його дружиною біля церкви в селі Річиця. Їдемо туди. І знов спогади... Федір Васильович розповідав, що колись, як тільки Україна здобула незалежність, він уже раз приїжджав сюди зі своїми побратимами — колишніми вояками УПА з Нововолинська Йосипом Трохимовичем Ревенюком та Василем Пилиповичем Морозом. Але точного місця захоронення сотенного Івана Баранчука та його друзів тоді так і не встановили. Й не дивно. Люди боялись його показувати — настільки їх залякали совєти. А Федір Сидорук розповів, що минулого разу він зі своїми побратимами побував біля озера Засвяття. Праворуч, понад берегом, тягнеться ліс. Колись там його не було. А було лише широке поле. На ньому, поблизу озера, знаходився схрон повстанців. Його так замаскували вояки УПА, що енкаведисти ніколи б не здогадалися, що він там є. Проте знайшовся зрадник і одного дня енкаведисти оточили схрон з усіх боків. Двоє повстанців застрілились, щоб не здатись живими. Це — Гнат Власович Семенюк (псевдо Зоренко) і Микола Трохимович Бєлаш (Самаренко). Ще одного енкаведисти тяжко поранили. Двох взяли живцем. А сам схрон закидали гранатами. Свинець так пошматував землю, що рана довго-довго не могла зарубцюватись — кількаметрова воронка зяяла болем серед глухого лісу. Федір Васильович зі своїми побратимами в цю воронку поклали живі квіти. Побували тоді й у Самарах. Федір Сидорук попросив водія зупинитись біля сільської церкви. На її подвір’ї також похований вояк УПА. Показав те місце, де спочивав мертвий. Колись тут була гарна могила, а на ній чудовий хрест. З одного боку було викарбуване прізвище загиблого, а з другого — кілька рядків: ... Не вкриті китайкою очі, Не заплачуть віченьки дівочі... Ця могила була висока, обкладена дерном. Зверху її посипали жовтим піском, на якому з маленьких шматків подрібненої червоної цегли викладений тризуб. На жаль, Федір Васильович не пам’ятає прізвище цього вояка. Через дорогу від церкви, трішки праворуч, в 1943-ому було насипано велику символічну могилу — метрів з п’ять заввишки. І стояв на ній березовий хрест. Але більшовицькі зайди знесли її з лиця землі, як зносили не одну могилу і не один Божий храм. ... Нарешті, й Річиця. Біля церкви зупинилися. На її подвір’ї ми ще здалеку побачили хреста. Це і є могила, в якій покоїться прах сотенного УПА Івана Баранчука та ще двох перезахоронених вояків. Це підтвердив і місцевий мешканець, який живе поряд з церквою, і був під час перепоховання цих героїв. І на цю могилу гості поклали живі квіти. Як запевнив присутніх заступник голови райдержадміністрації Микола Михалевич, тут незабаром буде встановлений пам’ятник.
