З особливою увагою слухали присутні слова земляка-волинянина, відомого дисидента і правозахисника, президента українського відділення Міжнародного ПЕН-клубу, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Євгена Сверстюка...
Володимир ЛИС
На Волині пройшла презентація документального фільму “Між Гітлером і Сталіним — Україна в Другій світовій війні”. Отого самого, що наробив трохи шелесту після того, як його відважився показати канал “1+1”.
Автором сценарію і режисером його є Святослав Новицький — теж той самий, якого ще 1990 року не пускали на рідну Волинь пильні кадебісти. Знятий за сприяння Канадського науково-дослідного центру, фільм був презентований спочатку в Луцькому кінотеатрі “Промінь”, потім у Ковелі, Володимирі-Волинському, Нововолинську. З особливою увагою слухали присутні слова земляка-волинянина, відомого дисидента і правозахисника, президента українського відділення Міжнародного ПЕН-клубу, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Євгена Сверстюка. А другого дня після презентації пан Євген виявив бажання дати інтерв’ю “Волині” — Пане Євгене, на прес-конференції ви, сказати б, неоднозначно висловилися про фільм, хоча він, здається, єдиний в дні святкування 60-річчя Перемоги над фашизмом, показав справді трагічну і героїчну роль України в тій війні. — Можна лише дивуватися, що цей фільм створений у ХХІ столітті і що він зроблений за кордоном. Хоча Україна тринадцять років як незалежна держава, офіційно досі та війна вважається Великою Вітчизняною, хоча на Волині ще діти в роки війни писали на стінах “Смерть Гітлеру і Сталіну”. Справедливо було б, щоб тоді ж ці “два чоботи пара” — системи нацистська і комуністична — разом упали. Вони цілковито заслуговували на те, бо, на мою думку, Гітлер — то лише маленький епізод епохи Сталіна. Я стверджую: віроломний напад Гітлера — то фальшиве поняття, насправді стояло питання, хто кого випередить. Зараз очевидно, що то була війна саме за Україну. У Гітлера це називалося “лебенсраум” (життєвий простір), а Сталін сформулював своє кредо ще в роки громадянської війни: “Украину потерять — голову потерять”. Термін “Велика Вітчизняна війна”, до речі, придумав Омелян Ярославський, автор атеїстичної “Біблії для віруючих і не віруючих”. Весь хід війни спростував цю назву. Українці, кримські татари, народи Кавказу, самі росіяни ненавиділи той режим. Інакше як пояснити масову здачу в полон у сорок першому році, й те, що утворилася колосальна армія Власова? Виникає питання, а чому всі ті стереотипи жили 13 років у незалежній Україні? Тому, що ця влада за своєю основою була тією самою совєтською владою. Змінилося лише одне — кинулися розкрадати найсвятіше колишньої системи — соціалістичну власність. Все ж інше лишилося на своїх місцях — свята, ритуали, брехня, яка мала на меті залишити народ у стані напівсну. — Фільм цей розповідає правду про Україну в тій війні. Але в залі кінотеатру “Промінь” були переважно люди старшого віку, яких і переконувати не треба, ще молоді націоналісти. Коли ж сеанс закінчився, можна було побачити величезну чергу молодих людей на американську кримінальну комедію “Містер і місіс Сміт”. — Для того, щоб змінити суспільну свідомість, потрібен фільм-потрясіння, такий, яким було свого часу “Покаяння”. А “Між Гітлером і Сталіним...” — фільм суто інформаційний. Його варто б демонструвати у школах. Для мене найцікавішим і найважливішим було побачити на екрані, почути думки про роль України у війні від Нормана Дейвіса, знаменитого історика, автора бестселера “Європа. Історія”, від Роберта Конквеста, автора “Жнив скорботи”, “Великого терору”, “Роздумів над сплюндрованим століттям”, від Збігнєва Бжезінського. А для учнів цікаво було б побачити і почути генерала Петра Григоренка, ветеранів визвольного руху, нашого Миколу Куделю, який розповідає про розстріл у Луцькій тюрмі, що є у фільмі. — Пане Євгене, ви висловили цікаву і, на мій погляд, парадоксальну думку, що “Гітлер — це тільки маленький епізод епохи Сталіна”. Чому ви так вважаєте? — Моя думка також грунтується на фактах. Гітлер прийшов до влади, коли Сталін уже відбувся як великий тиран і великий душитель народів. Саме Сталін виробив тактику придушення людського сумління і руйнування особи. Вже було зламано хребет селянству під час колективізації і організовано найстрашнішу війну ХХ століття — війну голодом. Образно кажучи, Гітлер уже мав цілу фільмотеку діянь Сталіна, частину з яких він використовував у своїй практиці. Хоча б ті ж концтабори, які були організовані вже у 1918 році. Влада Гітлера тривала 12 років, нацизм був викинутий як ідеологія зразу після закінчення війни. Вже на Нюрнберзькому процесі стало зрозумілим, що Гітлер — лише учень Сталіна. — Що потрібно, на ваш погляд, зробити на Волині, в Україні для утвердження національної свідомості? — Люди звикли до брехні, до фальшивих пам’ятників — хай вони собі стоять, до чужих імен — хай вони вже будуть. Волинянам і всім українцям треба вчитися в німців. Там усі фашистські символи, назви зникли на другий день після катастрофи Гітлера. А в нас імена народних катів досі в назвах вулиць, вони фігурують в підручниках, досі існує велика суміш у висвітленні тих подій. Проїдьтеся волинськими селами —там досі є на пам’ятниках на меморіалах написи про бандерівців як бандитів. А сталінському режимові епітафією мали б бути шевченківські слова: “Лиш будяки і кропива, і більш нічого не виросте над вашим трупом. І стане купою на купі смердючий гній. І все те, все потроху вітер рознесе, і ми помолимося Богу”. — Як ви ставитеся до запропонованої Президентом і пропагованої тези про примирення між двома сторонами українців? — Чому нині в історичній науці йде така боротьба проти міфів? Міфи — це злі духи, які сварять людей. Маю на увазі дешеві агітки, які замінювали правду. Замість них треба написати правду фактів. Я вважаю, що примирення можливе лише на основі фактів. Йдеться не тільки про ветеранів. Якщо православним кажуть, що слово “католик” від слова “кат”, а греко-католикам, що всі православні є кадебісти, то така брехня і служить ворогуванню. Слова Президента про примирення я сприймаю швидше як метафору. Ющенко хотів позитивні емоції вкоренити у суспільстві, яке виросло на тих ідеях, коли вкрай потрібні були вороги, коли Сталін засуджував до смерті вчорашнього соратника Бухаріна, а тисячі кричали: “Розіпни його!”. Коли людей, які справді були колабораціоністами , називали націоналістами, хоч вони саме з націоналістами боролися. У моєму під’їзді ніяк не можуть примиритися і ніколи не примиряться солдат, поранений, пошматований на війні, який йшов в атаку, і енкаведист, який у заградотряді стріляв йому в спину. А ветерани УПА і ветерани Червоної Армії — то паралельні сили, вони не воювали одні з одними, УПА воювала проти каральних загонів. — Чим ви займаєтесь зараз як публіцист, письменник? Що виходить найближчим часом? — Тим, що я називаю популяризацією достовірних джерел. У моїй книзі “На хвилях “Свободи”, яка вийшла на рідній Волині, в “Терені”, у мене є кілька спроб дати правдиву версію війни. Незабаром вийде моя книжка історіософського характеру “Про приману вершин і спокусу безодні”, це роздуми на порозі третього тисячоліття, про те, яким я бачу ХХІ століття. — А як ви гадаєте, чому все-таки навчило людей, хоча б отого “пересічного обивателя”, ХХ століття, яке було таким жорстоким? — Знаєте, у мене була ілюзія, що після падіння цієї імперії всі зрозуміють, що принцип сили себе здискредитував і вичерпав. Що безбожницький світ себе вичерпав. Але бачимо, що той принцип сили діє і досі. Але чогось-таки і навчило те століття. Хоча б тому, що тисяча танків — це не є запорука перемоги. Що всі обіцянки перетворення світу на грунті науки — “ індустріалізація”, “хімізація” і їм подібні — скидаються на комічні мультики. Спроба повторення кучмівським режимом сталінських методів виглядала жалюгідно, стало зрозуміло, що без концтаборів, масових розстрілів людей не залякати. Відбулася остаточна дискредитація насильницьких методів, і це вже лежить у свідомості молодого покоління. Це дуже добре. — Як ви вважаєте, наскільки справді демократичною є нова влада з точки зору людини, яка віддала стільки сил боротьбі з тоталітарним режимом, за утвердження демократії? — Справжня демократія є там, де є люди, які її дотримуються. Рабська ж психологія виявляється не лише в тому, що є туга за силою, вона вимагає батога, а не дотримання правил гри. Багато наших людей нагадує шофера, який думає, як порушити правила руху, а не їх дотримуватися, хоч це дуже небезпечно. — Ну, а теперішня влада дотримується правил гри, які прийняті в цивілізованих країнах? — Влада намагається налагодити суспільство на гру за демократичними правилами. Хоча наскільки можна назвати одним словом ті різношерстні сили, які нині є при владі... Але я бачу тенденції боротьби з наслідками минулого. Люди вже помічають, що в центральної влади нема тієї злодійської волі, яка була над ними. Люди ж бачили, що той, хто сидів у президентському палаці, говорив одні слова, а весь час задумував якісь капості. Тепер бачать, що сидить чоловік, який не може дати ради з країною, з тим, що у ній одержав, але в якого є якісь людські візії, який, це виразно видно, не байдужий до людини і до народу в цілому. Ми такої щирої поведінки ще не знали. — Ви вірите, що наше життя колись може змінитися, стати справді цивілізованим? — Я думаю, що правди і добра у житті буде стільки, скільки ми їх внесемо. Не треба чекати чудес, на диво, яке буде принесено згори, треба так, як свою власну ділянку обробляємо і зрошуємо щодня, так треба і весь життєвий простір довкола себе обробляти. Наскільки ми його окультуримо, ошляхетимо, настільки ми підготуємо грунт, щоб потім по-людськи жити.
