Дружба дружбою, а гроші — головне. Майже за таким принципом діяли любителі легкої наживи, грабуючи своїх друзів по чарці та давніх знайомих. Кримінальне ремесло багатства їм не принесло...
Віктор ОСТАПУК Володимир КАЛИТЕНКО
Дружба дружбою, а гроші — головне. Майже за таким принципом діяли любителі легкої наживи, грабуючи своїх друзів по чарці та давніх знайомих. Кримінальне ремесло багатства їм не принесло.
ПЛЯШКА У СКЛАДЧИНУ Анатолій Цехош повертався додому. Уже майже стемніло, але на вулиці Володимирській де-не-де тьмяно поморгували ліхтарі, розганяючи темінь. Біля одного із житлових будинків Анатолій побачив знайомих Олега Романишина, Андрія Пасічника та Петра Ковальчука. Всі вони уже давно проживали у Луцьку, на вулиці Володимирській, як і Цехош, знали добре один одного. — Куди мандруєш? — поцікавився Романишин в Анатолія. — Додому... Зараз прийду й вкладуся спати, — заплітаючи язиком, пояснив Цехош. — Мабуть, й справді час уже спати, бо тебе щось занадто похитує, — посміхнувся Пасічник. — Випив добряче, тому й похитує... А ви хіба сьогодні не перехилили по чарці? — Було, але ще вдень, — зітхнув Ковальчук. — Давайте розіп’ємо ще пляшку, — запропонував Романишин, з цікавістю зиркаючи на Цехоша. — Анатолій нам допоможе. — А ти гроші маєш? — запитав Пасічник. — Скинемося, хто скільки зможе. Цехош запхав руки в кишені своєї куртки й важко видихнув: — Я пас... Нічим не можу допомогти, бо не маю ні копійки. Хлопці скинулися по кілька гривень й Романишин кудись побіг. Повернувся досить швидко з пляшкою спирту. — А де будемо пити? Надворі прохолодно, — зауважив Андрій. — Зараз вип’єш ще, то й нагрієшся, — підкинув слівце Ковальчук. — Хлопці, ходімо до Оксани Тарасюк. У неї і вип’ємо, — підказав Романишин. Жінка була вдома. Несподівані гості вмостилися на кухні за столом. Розвели спирт водою й почали чаркувати. Сиділи, певне, з годину. Коли у пляшці залишилося зовсім небагато горілки, першим з-за столу важко піднявся Цехош. — Ти куди? Горілка ж ще є, — намагався його зупинити Олег. — Допивайте самі... Мені вже вистачить, — похитуючись, мов човен на хвилях, пішов до виходу Анатолій. Він ледве потрапив у двері й побрів сходами вниз. Мозок його вже був перенасичений алкоголем, тому йшов він немов вузькою стежкою у темряві. За ним кинувся Романишин. — А ти куди? — запитав Пасічник. — Проведу Анатолія, бо він зовсім п’яний. — Ми зараз також вийдемо. Тільки прикінчимо пляшку, — кинув услід Ковальчук. У Романишина визрів зовсім інший задум, тільки-но він побачив п’яного Цехоша ще на вулиці...
ОБМІНЯВ ЧОБІТКИ НА... ТАПОЧКИ Романишин догнав Цехоша уже майже біля виходу з під’їзду й несподівано щосили вдарив ногою у спину. Анатолій, котрий ледве й так тримався на ногах, розтягнувся на цементній підлозі, майже біля дверей. Олег сів на спину друга й почав обмацувати кишені. Цехош був не в змозі чинити опору, лише щось бурмотів. Грошей в кишенях Анатолія справді не було, Романишин здер теплу шкіряну куртку, шапку, ремінь, зняв чобітки. Годинник «Орієнт» одразу начепив собі на руку й вийшов на прохолодне подвір’я. Цехош лежав у коридорі кілька хвилин, потім піднявся. Не зовсім розумів, хто на нього напав і чому. Не бачив і хто вдарив, бо все це сталося у напівтемряві. Постояв, щось роздумуючи, й знову пішов наверх до Оксани. Коли розчинилися двері, господиня й сама злякалася. Перед нею стояв босий і ледве не зовсім роздягнутий недавній гість. — Анатолію, що сталося, не дійшов додому, але ж тобі недалеко? — сипонула запитаннями. — Хтось напав на мене у твоєму під’їзді, — пробурмотів. — Що тепер будеш робити? — Може б, я переночував у тебе, бо ж напівголого міліція на вулиці затримає. Тарасюк не погодилася. — То дай щось надягнути на ноги, хоч якісь тапочки, — попросив. Оксана дала непрошеному гостю тапочки й він побрів додому. Наступного дня Оксана принесла до Цехоша його чобітки і пояс. — Де ти їх взяла? — здивувався Анатолій. — Мені все передав Пасічник. Сказав, що чобітки і пояс знайшов у моєму під’їзді, — пояснила Тарасюк. — Може, й інші речі грабіжник поверне? — зрадів Анатолій. Ніхто нічого не приніс. Цехош звернувся у міліцію... Грабіжника розшукали. Зробити це було неважко. Під час розслідування справи Романишин всю вину переклав на своїх друзів, котрих давно знав і з якими разом пиячив. Слідчому доводив, що ідею підпоїти й пограбувати Цехоша підкинув Пасічник. Він же бив його у під’їзді. Правда, знімав все з потерпілого сам Романишин, але наказав це зробити знову ж таки Пасічник. — Я боявся не виконати наказу Андрія, бо він міг мене також побити, — пояснював Романишин слідчому. — Шкіряну куртку забрали Ковальчук і Пасічник. Вони мали намір її комусь продати. Уже пізніше після неодноразових допитів всіх, хто того вечора пив горілку в квартирі Оксани, Романишин зрозумів, що його брехня викрита й написав слідчому заяву, що пограбував Цехоша сам. А обмовив друзів тому, що був на них сердитий. Чому, про це не сказав...
ВЗЯЛИ ПІД ВАРТУ У ЗАЛІ СУДУ Нині не так уже й рідко трапляється, що друзі чи добрі знайомі обкрадають один одного. Найчастіше, коли перебувають під алкогольним гіпнозом, а іноді й на тверезу голову... Того вечора лучанин Сергій Волошин сидів на лавочці біля свого будинку й слухав мелодії по мобільному телефону. До нього підійшов знайомий Василь Демковський. Присів поряд. — Дай і я послухаю, які там мелодії передають, —попросив Василь. Хлопець простяг йому мобільний телефон «Нокіа». Той довго тримав його біля вуха. Врешті-решт Волошину набридло так сидіти. Коли зовсім стемніло, почав збиратися додому. — Давай мобілку, досить з тебе, — сказав Сергій. — Зачекай-но... Куди так поспішаєш? Ще трохи послухаю й віддам. Волошин не погодився. Почалась сварка, дійшло до бійки. Василь тричі вдарив Сергія кулаком, сховав у кишеню чужий телефон і втік. Того ж вечора на вулиці продав його за сто п’ятдесят гривень. За пограбування Волошина Василь Демковський був засуджений на чотири роки позбавлення волі. Проте, як неповнолітнього, суд тоді звільнив його від відбуття покарання, надавши один рік випробувального строку. Цього терміну він не витримав й через кілька місяців знову ступив на злочинну стежку... Вісімнадцятирічний лучанин Микола Боханкович ввечері йшов до свого друга. Почув, що хтось його наздоганяє. Обернувся й побачив знайомого, майже однолітка, Василя Демковського. — Куди так пізно йдеш? — запитав той. — До друга, що живе біля міського ринку. Хочу забрати свої відеокасети, — пояснив Микола. — Ходімо разом, мені також у той бік. У кишені Боханковича несподівано задзвонив мобільний телефон. Микола витяг його, сказав кілька слів. — Твій? — поцікавився Василь. — Звичайно... Місяць тому купив. Майже триста шістдесят гривень заплатив. — Дай мені, музику послухаю, — попросив Демковський. — Не можу, батарейка розряджена. Пройшли далі з десяток кроків. Несподівано Демковський рвонув з руки Боханковича мобільний телефон й кинувся навтікача до парку. Микола побіг за ним, але у темряві грабіжника не знайшов. Через деякий час Демковський уже бродив проспектом Волі, шукаючи покупця на крадений телефон. Продав його таксисту за двісті п’ятдесят гривень. Зустрів свого знайомого Руслана, повернув йому борг — сто п’ятдесят гривень, а решту грошей витратили на пиво та залишили в клубі гральних автоматів. Злочинна стежка привела Василя Демковського знову на лаву підсудних. Цього разу Луцький міськрайонний суд позбавив його волі на чотири з половиною роки. Будуть стягнуті збитки, завдані потерпілим. Після оголошення вироку грабіжника взяли під варту у залі суду. Засуджено за грабежі на три роки й один місяць і Олега Романишина. Він також на лаві підсудних уже вдруге, незважаючи на молодість. Чесну працю, як і Василь Демковський, замінив крадіжками та пограбуванням. А це дорога в нікуди й веде вона рано чи пізно тільки за грати...
