Чи варто боятися роздержавлення ЗМІ, якими будуть тарифи на розповсюдження газет і як заперечити судові позови на критику?..
Чи варто боятися роздержавлення ЗМІ, якими будуть тарифи на розповсюдження газет і як заперечити судові позови на критику?
Олександр ПИРОЖИК
Нещодавно у столичному санаторії «Пуща Озерна» відбувся семінар представників засобів масової інформації «Верховна Рада й українська журналістика в контексті інтересів суспільства». На ньому порушувався ряд найгостріших і найболючіших проблем вітчизняної журналістики. Єдиним представником нашого краю тут був журналіст «Волині». На семінар, організований Національною Спілкою журналістів України та Всеукраїнським центром прес-клубів «Україна Форум», прибуло більше сотні журналістів із усіх регіонів. Відкриваючи зібрання, голова НСЖУ Ігор Лубченко наголосив, що потреба в такому зібранні назріла давно — надто багато проблем потребують невідкладного вирішення. Проведення подібного заходу Спілка ініціювала ще до 100 днів нових Президента і уряду, однак ідея не знайшла у них належного розуміння. Натомість її підтримав Голова Верховної Ради України Володимир Литвин, котрий запевнив, що готовий приділити мас-медіа стільки часу, скільки вони забажають. І дійсно, спікер парламенту відповідав на запитання журналістів майже три години. Хоча відповідати довелося не тільки йому...
НА ШЛЯХУ ДО ЧИТАЧА Першими шквал запитань прийняли на себе ті, від кого залежить своєчасна доставка продукції газетярів. Заступник міністра транспорту і зв’язку Петро Яцук навів невтішні цифри: лише трохи більше половини загальнодержавних видань доходять до читача в день виходу газетного номера. Решта — лише на наступний, а 1948 населених пунктів (близько 5 відсотків читачів) узагалі отримують їх на третій день після виходу. Про яку оперативність інформування населення можна вести мову? Ця проблема найбільше дошкуляє сільському читачу, до якого поштова машина заїжджає не частіше трьох разів на тиждень. Чимало гострих запитань отримав заступник директора «Укрпошти» Володимир Іванов. Він спростував чутки про ймовірне збільшення тарифів на розповсюдження друкованих ЗМІ, заявивши, що найближчим часом змінюватися вони не будуть. Водночас він пообіцяв навести порядок із тим, аби при оформленні передплати люди не платили дві суми — вартості передплати та ще 1,5 гривні за її оформлення. Деякі поштовики на цьому хитрують — не хочуть робити передплату на рік, вмовляючи читачів зробити її на півроку, а потім поновити. При цьому двічі беруть по півтори гривні за оформлення передплати. Ряд пропозицій висловив перший заступник голови парламентського комітету з питань свободи слова та інформації Сергій Правденко. Дії поштовиків, які забирають 40 відсотків передплатних коштів, він вважає волюнтаристськими. В угоді вказано «не більше 40 відсотків». Оскільки витрати на доставку місцевих і регіональних видань значно менші від загальнодержавних, поштовики відповідно мають брати з них менші відсотки від передплати. Парламентар запропонував зафіксувати їх на рівні 30 і 25. Він також вважає за потрібне чітко обумовити, що передплатні кошти мають надійти на рахунки редакцій не пізніше, ніж через декаду після завершення передплатної кампанії.
НЕЗАЛЕЖНІСТЬ НЕ ВІД ДЕРЖАВИ, А ВІД ВЛАДИ Тема роздержавлення ЗМІ була центральною під час обох днів роботи семінару, її торкалися практично всі виступаючі. Думки висловлювалися інколи діаметрально протилежні. Одностайні всі були в одному: питання не терпить поспіху, а при його вирішенні мають бути враховані думки «низів» — трудових колективів міських і районних газет. Наведемо найцікавіші міркування з цього приводу. Ігор Лубченко, голова НСЖУ: — Якщо залишити пресу без приміщення і майна, то це буде не роздержавлення, а вмирання преси. Механізм реформування має враховувати три складові. Перша — передача трудовим колективам приміщень. Держава повинна передати ці приміщення редакціям у повне господарське відання. Друга — передача майна. Третя — збереження соціальних пільг, аби в журналістів зі значним стажем роботи залишилося право на відповідні пенсії. Іван Чиж, голова Держтелерадіокомпанії: — Розпочинати слід із законодавства. Наскільки конституційним буде ліквідація права інститутів самоврядування, територіальних громад засновувати свої видання? Якщо ми кажемо, що треба передати якомога більше повноважень і прав на місця, то, очевидно, мають бути якісь видання, які б оперативно публікували офіційні матеріали. Якщо це будуть недержавні видання, треба передбачити у бюджетах громад кошти на висвітлення їх діяльності та укладати з редакціями відповідні угоди. Хоча, як на мене, громади повинні мати свої видання. Є потреба створити окремий канал територіальних громад... Володимир Литвин, Голова Верховної Ради України: — Можливо, я випадатиму із загального ряду, коли скажу, що в нас періодично з’являється сверблячка щодо тієї чи іншої теми. І ми не можемо знайти золоту середину, об’єктивний підхід. От і проблема роздержавлення ЗМІ мені нагадує проблему бездержавності... Державна підтримка видань має залишитися, державна преса теж потрібна, але необхідно зробити її незалежною від влади. Треба пресу відділити не від держави, а від влади, побудувати співпрацю так, щоб влада не могла безпосередньо впливати на редакційну політику видань. Ініціатива має йти знизу, і треба максимально йти назустріч трудовим колективам. Тому я прошу: подавайте свій проект закону про роздержавлення. Якщо ви його до вересня подасте, я вам обіцяю 400 голосів у Верховній Раді. Підсумовуючи обговорення теми, Ігор Лубченко наголосив: давайте не боятися роздержавлення ЗМІ, а брати в цьому процесі участь, тоді він піде тим шляхом, який бачиться журналістам. Якщо в регіонах є якісь пропозиції до законопроекту, прохання оперативно надсилати їх у Спілку. Влада за нас цього не зробить. У цьому плані доходить до курйозів. НСЖУ надіслала своє бачення роздержавлення в Кабмін, звідти спустили на місця. А один із заступників голови райдержадміністрації направив їх голові райосередку НСЖУ з резолюцією «Дайте пропозиції...». Тобто, пропозиції на пропозиції. Тому потрібен законопроект, і написати його повинні самі журналісти.
ПОЛІТИКИ ПОВЕРНУТЬ ВІДСУДЖЕНІ ГРОШІ? Повчальним був виступ заступника міністра юстиції Валерії Лутковської, котра є представником України в Європейському Суді з прав людини. З 1997 року, відколи в нашій державі набула чинності Конвенція про захист прав і основних свобод людини, Європейський Суд виніс рішення по 42-х справах за позовами до України. У сорока випадках встановлено, що держава порушила права громадян, гарантовані Конвенцією. Однак, на думку пані Лутковської, Україна від цього не програла, а виграла, бо взяла уроки європейського судочинства і внесла відповідні корективи в національне. Цікава деталь: абсолютна більшість судових позовів до України пов’язана з невиконанням рішень національних судів. Інколи це завершується досить несподівано. Для прикладу, Україну зобов`язали виплатити позивачу сатисфакцію в розмірі 3600 євро за те, що 6 років не виконувалося рішення національних судів про виплату боргу в сумі менше однієї тисячі гривень. Показовою у європейській практиці судових позовів до ЗМІ є справа «Українська медіа-група проти України». До позовів призвели критичні публікації журналістки Тетяни Коробової про Наталію Вітренко та Петра Симоненка. Політики подали до суду — всі національні суди засудили автора статті. І тільки Європейський Суд виправдав журналістку та видання, визнавши, що в публікації наводилися оціночні судження, які не підлягають доведенню чи спростуванню. — Якщо ти обрав долю політика, маєш знати, що політик — публічна особа, — говорить Валерія Лутковська. — Він є значно відкритішим і відповідно має бути значно стриманішим по відношенню до преси, яка виконує свій основний обов’язок — бути сторожовим псом демократії. Це витяг із рішення Європейського Суду з прав людини. Суд постановив, що Україна має сплатити 33 тисячі євро моральної шкоди за збитки від неадекватних рішень національних судів. Цю суму належить сплатити протягом трьох днів після того, як рішення стане остаточним, інакше наростатиме пеня... Важливий момент для колег-журналістів: усі рішення Європейського Суду на сьогодні є джерелом права в Україні! На них можна посилатися, відстоюючи свою правоту в суді, оперувати як аналогіями — і суди зобов’язані сприймати це як доказову базу. Якщо судді чинитимуть інакше, заступник міністра юстиції просила інформувати про це Мін’юст негайно. Дано відповідь і на запитання автора цих рядків, чому з нової редакції Цивільного кодексу України досі не вилучено абсурдної статті, що «всяка негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною»? З’ясувалося, що нонсенс трапився після механічного скорочення. У початковому варіанті було: «всяка негативна інформація, поширена про особу, яка не доведена автором, вважається недостовірною». Хтось запропонував вилучити фразу, мовляв, інформація може бути доведена не лише автором. От і вилучили... Але вже найближчим часом цю помилку буде виправлено. В парламенті зареєстровано декілька законопроектів, які змінять цю та інші неоковирні статті цього об’ємного документа. Загалом же коло питань, які порушувалися на семінарі, не обмежилося журналістською «кухнею» і заслуговує на окрему увагу читачів.
