Театр. Кульмінаційний момент бенефісного спектаклю. Голос актриси переходить на драматичний шепіт, у залі мертва тиша і раптом у сусідки в сумочці набридливо починає бренькати мобілка...
Театр. Кульмінаційний момент бенефісного спектаклю. Голос актриси переходить на драматичний шепіт, у залі мертва тиша і раптом у сусідки в сумочці набридливо починає бренькати мобілка.
Вона довго й гарячково шукає телефон серед косметики і всього іншого, що буває у жіночій сумочці, сторопіло дивиться на “чудо техніки”, а потім штурхає мене у бік: “Ви не знаєте, як його виключити?”. Гаразджа. Цвинтар. Останні хвилини прощання з дорогою людиною. Невтішно ридає донька, колега промовляє останні прощальні слова, ледь стримуючи сльози. І в цей момент... Ну, ви вже здогадалися, лунає бравурна, весела мелодія мобілки... Це лише дві картинки, свідком яких цими днями стала ведуча рубрики. Хочеться на весь світ заволати: “Люди! Давайте ж будемо людьми, навіть коли поклали у свої сумочки чи кишені мобільні телефони”. Мусить же існувати якась етика користування ними, яка, зрештою, не вельми відрізняється від звичайної загальнолюдської етики й здорового глузду. Нині всі спектаклі починаються уклінним проханням вимкнути телефони. Але хіба саме життя не підказує, коли це конче треба зробити?!
