Колишня тюрма, місця масового розстрілу і катувань повинні стати своєрідним меморіалом жертв комуно-енкаведистського терору, застереженням для майбутніх поколінь...
Андрій БОНДАРЧУК, журналіст, член ініціативної групи.
...Данина пам’яті — це все, що ми можемо віддати нашим мертвим землякам. Але хіба так віддають шану? Ми змирились з тим, що по кістках вбитих топчуться люди, їздять машини, на них стоять споруди. Це не по-людськи, не по-християнськи.
Питання про достойне вшанування пам’яті розстріляних громадськість області, міста ставить давно. Однак вирішення його неприпустимо зволікається. І це в той час, коли в багатьох містах України ці заходи здійснені. Тому ми не сприймаємо посилання влади на якісь причини. Колишня тюрма, місця масового розстрілу і катувань повинні стати своєрідним меморіалом жертв комуно-енкаведистського терору, застереженням для майбутніх поколінь. Учасники мітингу-реквієму поставили вимогу створити авторитетну комісію, яка б координувала і відповідала за невідкладну і важливу роботу. З небес на нас дивляться душі невинно убієнних і питають: “Коли?”. Недавно відбувся хресний хід до місць розстрілу, панахида по невинно убієнних , короткий мітинг. Щороку на ці заходи приїжджав, виступав тут і Микола Куделя. Рік тому він, вочевидь, останній свідок трагедії, відійшов у вічність. Прикро, але на цьому вшануванні ніхто “не помітив втрати бійця”, не згадав. Він пройшов пекло тюрем, концтаборів польських, совєтських, німецьких. Чудом врятувався від смерті у червні 1941 року, коли енкаведисти без суду і слідства розстріляли, замучили у Луцькій тюрмі тисячі людей. Після проголошення незалежності України Микола Павлович вів велику патріотично-виховну роботу, зібрав унікальну колекцію “Кобзарів”, написав кілька книг, в області запроваджена премія його імені. Недавно, гортаючи свої папери, знайшов текст виступу Миколи Куделі, який я допомагав готувати. Його він збирався виголосити 25 червня 2000 року. З певних причин, а головне — стану здоров’я, Микола Куделя тоді не виступив. А виступ вартий того, щоб його оприлюднити. “П’ятдесят дев’ять років тому тисячі волинян, в’язнів Луцької тюрми, були розстріляні тут більшовицькими енкаведистами без суду і слідства. Люди мирних професій заплатили за свої переконання найдорожчим: власним життям. Тривалий час комуністичний режим старанно приховував цей злочин. Та з волі Божої Україна здобула незалежність і вклонитися цьому сумному і святому місцю приходять тисячі людей. Данина пам’яті — це все, що ми можемо віддати нашим мертвим землякам. Але хіба так віддають шану? Ми змирились з тим, що по кістках вбитих топчуться люди, їздять машини, на них стоять споруди. Це не по-людськи, не по-християнськи. Питання про достойне вшанування пам’яті розстріляних громадськість області, міста ставить давно. Однак вирішення його неприпустимо зволікається. І це в той час, коли в багатьох містах України ці заходи здійснені. Тому ми не сприймаємо посилання влади на якісь причини. Колишня тюрма, місця масового розстрілу і катувань повинні стати своєрідним меморіалом жертв комуно-енкаведистського терору, застереженням для майбутніх поколінь. Ми, учасники мітингу-реквієму, вимагаємо створення авторитетної комісії, яка б координувала і відповідала за невідкладну і важливу роботу. З небес на нас дивляться душі невинно убієнних і питають: “Коли?”. Відтоді минуло п’ять літ. Нарешті впав продажний кучмівський режим. А що ж змінилося у цьому питанні? Позитивом можна вважати цьогорічну спільну панахиду представників різних конфесій, що є знаковою подією. А от пам’ятник розстріляним навпроти ВПТУ-6 і єпархіального управління РКЦ у багатьох викликав роздвоєні почуття. Торік, коли освячували його, ще жив Микола Куделя, але вже був важко хворий. Знаю, що волів він, як і родичі тисяч вбитих, бачити пам’ятник там, де покоїться їхній прах. Це логічно і закономірно. Цей же пам’ятник є символічним, бо встановлений за 250—300 метрів від місць захоронення. Пам’ятник мимоволі став важливішим об’єктом уваги, аніж могили. Звідси починається панахида, вшанування і вже згодом процесія йде до могил. Куди людині покласти квіти: до каменю, де значиться, що тут розстріляні тисячі, хоч це неправда, чи до справжніх захоронень під асфальтом? Це схоже на ситуацію: могила — на кладовищі, пам’ятник людині — за огорожею цвинтаря. Пригадаймо початок 90-х. Хресна хода до цих місць збирала маси народу. Виступаючі, яких палко підтримували присутні, гнівно таврували винуватця злочину КПРС-НКВС, вимагали відкриття карної справи, проведення розкопок, перезахоронення останків, достойного вшанування мучеників — пам’ятника чи музею. І ось минуло не так багато часу — що ж ми бачимо? Своїм небажанням, вишукуванням різних причин, дружнім похлопуванням по плечу влада охолоджувала національно-політичну волю і температуру, бажання і ентузіазм патріотично налаштованих людей, які готові були принести в жертву заради увічнення пам’яті замучених час, здоров’я, знання, скромні пожертви. Деяких неспокійних просто купили, інших вгомонили випробуваними методами. А плин часу мастив історичну дорогу мулом забуття, на якому легко послизнутись. І от деякі колишні патріоти вже проти розкопок і перезахоронення: мовляв, нема коштів; не треба турбувати спокій спочилих; є суперечливі дані про кількість в’язнів. “Знайшлась” і вагоміша інформація. Мовляв, ще в радянські часи частину останків із землею вивезли для мощення доріг. Отже там буде менше доказів, аніж кількість в’язнів, що оприлюднювалась в пресі і на мітингах. Це використають опоненти. Та й доведеться переносити пам’ятник П. Савельєвій на вулицю її імені чи Меморіал слави. Справді, деякі питання є. Але от дивина: позиція цих людей та сама, що й п’ятої і шостої колони, колишніх ветеранів каральних органів, колишньої влади. Пам’ятаєте цинічний афоризм: втрата однієї людини — смерть, тисяч — статистика. Чомусь в питанні перезахоронення чи впорядкування могили одного солдата чи вояка питань нема. А тисячі — це вже ніби й не люди. Зрозуміло, має право на існування і варіант облагороджування чотирьох братських могил. А в ході розкопок можуть виявитись місця нових поховань. Виходить, на всіх треба ставити хрести і пам’ятники? Можливо, нам уже не треба застережень минулого заради майбутнього, а червоний режим — то вже рожеве янголятко, як його подають з трибуни Верховної Ради симоненки, саламатіни та інші україноненависники? Якраз замовчування злочинів КПРС і розв’язує їм руки і язик, допомагає й далі охмурювати людей демагогічною брехнею. Свідчення очевидців, документальні дані, викопані останки — скільки б їх не було— це такий фактаж, якого не спростує навіть червона пропаганда. Недавно на тильному боці символічного пам’ятника увічнено імена його ініціаторів: “Монумент жертвам московсько-кагебістських катів споруджений з ініціативи обласної Асоціації незалежних волинських письменників імені Павла Чубинського (голова асоціації О. Добко) за кошти Луцької міської ради (голова А. Кривицький) і сім’ї Лідії та Миколи Нечипоруків (Канада). 2004. р. Архітектор А. Бідзіля”. При всій повазі до “незалежних письменників” авторство ініціативи спорудження пам’ятника належить не їм. Вимога встановити його звучить з часу першої маніфестації на місці захоронень, коли про асоціацію й в думках не було, а теперішні її члени ще й в письменниках не ходили. За ініціативу та заслугу можна вважати хіба що вибір місця встановлення та організаційні клопоти, пошук закордонного жертводавця, з яким навряд чи погоджували прив’язку пам’ятника. Останнє якраз і стало головним фактором порозуміння з міською владою, яку цілком (незважаючи на протести поінформованих людей) влаштовував цей варіант: і вовки ситі, і вівці цілі, навіть не мекають... Пару з котла вимог випущено: хотіли вшанування — маєте! Різним там крикунам тепер — зась! Факт раптової з’яви монумента багатьох здивував. Особливо тих, хто знає, як “легко” розкручується на подібні справи Антон Кривицький. Загадкою є причина помітної переваги невеликої за числом асоціації над вимогами і просьбами тих, хто приходив під мури тюрми з 1989 року. Зрозуміло, ініціатори цього не могли не знати, що подібні об’єкти високого суспільно-політичного звучання, глибокого значення і змісту, їх місце встановлення проходять не тільки фахову, а й громадську експертизу, обговорення, як це прийнято в нормальному суспільстві. Тут же все вирішувалось у вузькому колі, втаємничено. Та втричі, вдесятеро зріс би авторитет організаторів, цінність пам’ятника, якби до цієї справи була залучена громадськість міста, області, рідні жертв. Тисячі внесли б посильну допомогу на святий рахунок і це був би пам’ятник, дорогий кожному. Ще більше — коли б стояв на своєму місці. Тема впорядкування могил розстріляних прозвучала знов на недавньому мітингу. Справді, скільки про це можна говорити на святому місці і нічого не робити? Відмовок, труднощів можна знайти безліч. Відсутність коштів — це теж відмовка. Не вони відсутні, а наша воля, наполегливість. Ми байдуже дивимось, як піклуються чужоземці про пам’ять своїх, які приходили нас поневолювати і загинули на нашій землі в бою з оборонцями України, і товчемо воду в ступі. “Славних прадідів великих правнуки погані”... В останній час намітились зрушення. Члени ініціативної групи вже провели три засідання. Далі — слово за обласною і міською владою, громадськістю, яка може багато допомогти у визначенні місць захоронень. Як на мене, то останки жертв слід поховати в одній могилі, можливо, найбільшій з виявлених, перенести туди згадуваний пам’ятник. Проте на проблему слід дивитися ширше. У приміщенні колишньої тюрми треба зробити своєрідний пантеон жертвам комуністичного режиму чи, бодай, на початок — кімнату-музей з саркофагом на зразок “Козацьких могил” у Пляшевій. На жаль, Волинь, колиска УПА, єдина з областей Західної України, де до цього часу не пошановані жертви розстрілу. Недавно члени ініціативної групи І. А. Солтан, Р. Г. Кушнірук запропонували мені зайти за мури тюрми з боку Стиру. Там є невідомий мені і багатьом лучанам дорогий пам’ятник з полірованого граніту і напис: “Здесь были расстреляны члены антифашистского подполья 1941—1944 гг.”. Як розповідають, їх було четверо. Вони не поховані тут, а розстріляні, але як пошановані! Ще при радянській владі пам’ятник був з бетону, при незалежній Україні — з дорогого каменю. І ніхто “не пам’ятає”, як, коли і за чиї кошти він “оновився”. Нині тут свіжі вінки, квіти. “Підпільний обком діє”,— пожартував І. А. Солтан. Чому ж ми так не шануємо пам’ять своїх ідейних побратимів? Ледь пригріло сонечко незалежності, і наша душа розм’якла, наче віск. Старій владі і нам легше було раз на рік прийти до тюремних мурів, поспівчувати, навіть обуритись, виголосити промову та й забути до наступного року. Постоїмо на асфальті, а хтось ще й на авто прибуде. І не печуть нам крізь шкарубке скам’яніле покриття і підошви муки, насильно відібране життя, нездійсненні мрії тисяч убієнних... Про цікавий факт розповів мені Роман Круцик, народний депутат України другого скликання, голова Київської міської організації Всеукраїнського товариства “Меморіал” ім. Василя Стуса, один з організаторів розкопок у Дем’яновім Лазу на Івано-Франківщині, який нещодавно побував у Луцьку: — Для громадськості це був величезної сили історичний і пропагандистський урок. На мене двічі робили замах. А на місці розкопок ми щоранку знаходили розірвані компартійні квитки. То було каяття, пробудження свідомості. А розкопки у вас просто необхідні... Звісно, страшний злочин у Луцькій тюрмі — це лише епізод у довгому ланцюгу методів нищення українського етносу. Розповідають, що в той червневий день відбувались розстріли і в інших містах, райцентрах Волині. В Луцьку немало інших місць — свідків розправ червоного режиму над українськими патріотами і просто чесними людьми. Продажна кучмівська влада теж не дбала, аби суспільство знало історичну правду, хоч Святе Письмо нагадує нам: пізнайте Правду і Правда визволить вас... Наш шлях до незалежності пролягав через такі випробування і трагедії, що не знати цього — великий гріх. Вивчення, знання і просто оприлюднення нашої трагічної історії є необхідною умовою побудови здорової національної держави. Добре, що це усвідомлює наш Президент Віктор Ющенко, який має намір створити Інститут національної пам’яті.
