Якось, багато років тому, прочитала в районній газеті інформацію про те, як, намагаючись перешкодити вогню, який охопив скирту соломи, трагічно загинув тракторист...
Якось, багато років тому, прочитала в районній газеті інформацію про те, як, намагаючись перешкодити вогню, який охопив скирту соломи, трагічно загинув тракторист.
Стислось серце від жалю. Ім’я, прізвище, місце події не викликало тоді у мене сумнівів: йдеться про мого колишнього однокласника. Постав у пам’яті Іван: невисокий, із чубом кольору житньої соломи, не вельми охочий до премудростей науки, але вдатний до хлоп’ячих витівок, завжди усміхнений... 35 літ минуло, як прозвучав для нас останній дзвінок, тож із хвилюванням їхала на зустріч із юністю. Яким же було моє здивування, коли першим, кого побачила на порозі рідної Затурцівської школи, був... Іван! Тільки тепер зрозуміла: у тій трагічній замітці йшлося про його батька, світлої пам’яті Івана Гися. А Іван Гись-молодший радісно простягав для вітання руки. 28 років пропрацював він, як і батько, в колгоспі трактористом, а нині продовжує трудитися на землі, виростив разом із дружиною четверо синів.
