РОМАН ПРИТУЛЮК: “МОЖЕ, ХЛІБ НЕ ВАРТО ВЖЕ Й ЗБИРАТИ?”

Петро БОЯРЧУК

Минулої суботи нашому власному кореспондентові в Горохові Петрові Боярчуку зателефонував керівник ПОСП “Русь”, що в Мирному Горохівського району, депутат обласної ради, голова ради сільгосппідприємств області Роман Притулюк і, повідомивши, що його підприємство розпочало жнива, дуже захотів поділитися в цьому зв’язку думками, які “так печуть душу, що вже нема сили терпіти”. Нижче публікуємо дещо скорочений запис його розповіді:

— Якось так останніми роками виходить, що “Русь” починає в Горохівському районі жнива першою. Ось і в цьому році дозріла на одній із площ рання пшениця, тому вирішили “прокрутити” на ній техніку. Викосили п’ять гектарів (на прямому комбайнуванні працювали “Дон-1500” та дві “Ниви”, до екіпажів яких увійшли Михайло Шеремета, Віктор Оніга, Володимир Тлумач, Микола Герасим’юк, Олег Лащук та Руслан Гребенюк), намолотили в середньому по 40 центнерів з кожного. Як для цієї площі, то показник чудовий. І якщо торік валовий ужинок ранніх зернових становив у нашому господарстві 44 тисячі центнерів, то в цьому році урожай, хоч поки що він у полі, є не меншим. Тут би радіти й мобілізуватися до масового збирання, але немає поки що місця для радощів.
Укотре складається, а правильніше,— то вже й підтверджується враження, що хліб наш потрібен реально хіба лише тим, хто знову планує скупити його задурно і ще більше нажитися на селянській праці. Державі нашій він не потрібен. Як і політикам, серед яких декотрі багато років уже на словах захищають інтереси села, задовольняючи на ділі насамперед інтереси власні.
Ще вчора вони обертались в оточенні Леоніда Кучми та Віктора Януковича, сьогодні — вже в оточенні Юлії Тимошенко, а подекуди і Віктора Ющенка. Мабуть, за голосами таких-от “захисників” не чують нинішній Президент і прем’єр-міністр голосу села, яке давно волає про хоч трохи більшу до себе увагу. Адже, не одержуючи за свою продукцію належної плати, воно змушене скорочувати виробництво, відтак прирікається на щодалі більший соціально-економічний занепад, відплив робочої сили, обезлюднення, вимирання.
Говорилося про це вже не раз і на всіх рівнях. Тому донедавна думалося (про це теж мова велася на всіх рівнях), що принаймні хліб сьогорічного врожаю селянин зможе продати за достойною ціною. Але й тепер, коли почалися жнива, не тільки не знаємо конкретно закупівельних цін на зерно, але навіть не знаємо, скільки і куди його можна здати на досушування, на доочистку чи, як то було попередніми роками, на зберігання. Я особисто телефонував цими днями в усі в нашій окрузі хлібоприймальні підприємства і в кожному випадку чув у відповідь одне: “Зерна не беремо”.
Тим часом, рідко яке з нинішніх наших господарств має достатні можливості і для дообробки намолоченого зерна, і для його зберігання. Отже, є реальна загроза, що зібраний урожай може пропасти. Відтак мимоволі постає запитання: якщо державі наше зерно не потрібне, то, може, щоб у більші виробничі витрати не входити, хай ліпше пропадає воно на пню? Може, збирати його просто не варто?
Як голова ради сільгосппідприємств у Волинській області, від керівників господарств я постійно чую, що вирощування зернових стає з кожним роком збитковішим. Знаю це і з власної практики. Але тепер уже йдеться про те, що площі, які під зернові відводились, необхідно скорочувати в середньому на 200—300 гектарів по кожному господарству. До подібного скорочування площ (загалом на 500 гектарів) змушена вдатися, якщо не відбудуться зміни на краще, і наша “Русь”. Бо працювати на збитки підприємству, а отже на збитки тим людям, чиє майно та землю воно використовує на правах оренди і чию працю мусить оплачувати належно,— це, погодьтеся, теж є злочин. Тому і згадую мимоволі роки, коли, будучи головою колгоспу, скільки б не відправляв у відомі “засіки” зерна, виконуючи так звану “першу заповідь”, а його все було мало. Що, може, тепер у світі їсти стали менше? Чи спекулянтів нашим зерном ніякі “заповіді” не обходять?
Протягом кількох останніх літ зернопереробні підприємства забирали у нас пшеницю третього класу по 450 гривень за тонну, хоч реально ціна їй повинна бути удвічі вищою. Але хліб від того дешевшим не ставав (окрім показушних кількох копійок). От і сьогодні 500 чи 600-грамовий буханець хліба споживачеві продають за 1,3—1,5 гривні. У своїй міні-пекарні, рентабельність якої від хлібокомбінатівських ліній значно менша, ми випікаємо 850-грамові буханці, а собівартість кожного — до 80 копійок. То які ж надприбутки одержують з нашої праці зернотрейдери та переробники? І хіба не для того закупівельні ціни на зерно щороку зводяться до мінімуму, щоби такі надприбутки забезпечувати собі надалі.
Сьогодні селянам радять не поспішати продавати зерно за безцінь. Але при цьому якось забувають, що вирощений нами урожай є часткою оборотного нашого капіталу. Отже, навіть тимчасово вилучаючи його з обороту, ми будемо терпіти нові збитки. Тим паче, що, не маючи від продажу зерна грошей, не будемо мати і чим заплатити людям, і чим розрахуватися за енергоносії. То як же далі бути селянинові?