ТРИ РОКИ ВДАВАВ ІЗ СЕБЕ ГЛУХОНІМОГО,

щоб вижити у сталінських таборах.

Володимир ЛИС

Українські повстанці з’явилися на обійсті Петрового батька, Семена Олінчука, навесні 1943 року. Садиба їхня, розташована на краю села Жабче, що тепер в Горохівському районі, більше на окремий хутір скидалася. Може, тому «Степанові хлопці», як називали повстанців, обрали його за своєрідний навчальний центр. Петрусь заздрісно дивився, як хлопці — хто в однострої, хто в цивільних піджаках та куфайках — вчаться на їхньому подвір’ї марширувати, а потім падають на моріжок і ціляться на сільську дорогу, начеб там от-от мають з’явитися німці.
Німці таки з’явилися. То був німецький ешелон, який, як доповіла упівська розвідка, віз зброю в напрямку до Луцька. Сотні Макса і Токара (сотенний, сам із сусіднього Боремля, взяв псевдо на прізвище Токарєв) спочатку підірвали паровоз, а потім із засади відкрила вогонь по охороні. Петро, який ув’язався за дорослими, мав можливість і патрони подавати, а потім і рушницю взяти від пораненого повстанця. А після бою з гордістю чув, як повстанський командир диктує комусь, очевидно, в штаб донесення — захопили три 76-міліметрові гармати, чотири міномети, міни в ящиках, ящики з бойовими набоями, два зенітних кулемети і понад триста снарядів. Уже через багато років дізнається, що брав участь в одному з найвдаліших нападів за історію округи УПА—Північ.
А згодом «повстанський Гаврош» брав участь у розгромі фільварку в селі Колодежі, у нападі на ешелон, який віз зерно в Німеччину, на млин в селі Дубова Корчма. Одного разу в розвідці опинився на нейтральній смузі між німцями і повстанцями, лежав, а кулі з обох боків свистіли. Але найбільше йому запам’яталися чомусь не бої ці, а дві поїздки на сусідню Львівщину. Коні у них були чи не найгарніші в селі, а що Петрик вмів хвацько керувати парокінною підводою, то одного разу сотенний сказав:
— Хлопець ти у нас хоч куди, з кіньми справляєшся добре, повезеш наших хлопців трохи далеко звідси.
Їхали справді далеко, аж за Броди. А що інші повстанці зверталися до одного з Петрових пасажирів з підкресленою шанобою: «Друже полковник», «Друже Клим», то зрозумів, що то, певне, і є найголовніший повстанський командир, про якого вже ходили легенди довколишніми волинськими селами.
Іншого ж разу неабияк дивувався — дядько, котрого довірили везти, незавидний, та ще й накульгує добряче, без ноги, видать, а бач, охорону приставили, ніби теж до начальника і ще більше здивувався, коли на лісовій галявині кульгавий дядько дістав з сумки-планшетки аркуш паперу та олівці і заходився вояка, що присів перед ним на пеньок, змальовувати. «Дивина, — подумав Петрусь. — Хто ж він такий та ще й з чудернацьким прізвиськом «Бей-Зот»?» Мине чимало часу, доки прочитає і про Клима Савура, і про повстанського художника Ніла Хасевича.
А незабаром юному повстанцю довелося стати на кілька місяців помічником червоноармійців. Наприкінці зими сорок четвертого перейняли його разом з підводою люди в солдатських шинелях, тепер вже з погонами, і мобілізували на підвезення боєприпасів. Довелося і поранених возити до польового госпіталю під час бою за сусіднє село. Коли ж війна прошуміла далеко на Захід і закінчилася переможними салютами в Берліні, Петро Олінчук, невисокий, але міцний, вже п’ятнадцятирічний підліток, був знову мобілізований — тепер уже до школи ФЗН на військовому заводі в Харкові.
Він не знав, що набуті знання таки згодяться і допоможуть при виборі життєвого шляху. А поки що при першій же нагоді, короткотерміновій відпустці, вирішив до далекого міста не повертатися. Шлях лежав до рідного волинського лісу. Та ще до того випало на долю нове випробування. Хтось з односельчан бачив, як на їхнє подвір’я заходили «лісові хлопці». Миттю каральний загін разом з «стрибками» оточили садибу Олінчуків. Один з них наказав Петрові:
— Слишь, шкет, мигом в сарай и скажи «бандёрам», пускай здаются. Иначе подожжём к едрёной матери.
Що було робити? Петро попрямував до сараю. А там і справді сиділи п’ятеро повстанців. Казати, щоб здавалися? І тут наче блискавка сяйнула. Він справді закричав: «Виходь, тобі кажуть здаватися!». І вийшов... тримаючи за роги їхнього бика. Емгебісти зареготали з селюка і чомусь повірили, що в хліві нікого більше нема. Чи, може, не хотіли наражатися на кулі?
У січні сорок восьмого, якраз напередодні Водохреща, його таки спіймали. Знову хтось «заклав». На щастя, завітавши на третю коляду до батьківської оселі, він передбачливо заховав автомата у клуні. Отож, взяли його в цивільному і без зброї. Вже сидячи в «кепезе» у Сенкевичівці, тодішньому райцентрі, Петро чув, як вранці забамкали, заспівали малиново дзвони, кличучи православний люд до Йордані святити воду. Для нього ж починалася персональна Голгофа.
Спочатку били й допитували сенкевичівські слідчі. Потім привезли (певне, навмисне доручили конвоювання його односельцю, який пішов до них служити) до Луцької тюрми. Аби залякати, відразу, перед тим також побивши, кинули до карцеру, де з стелі текла вода, від чого одяг відразу став намокати. Лягти на мокру холодну підлогу теж не можна було. Отож мусив три доби, зігнувшись під низькою стелею, отак стояти, навіть дрімати.
Після цих мук знову був допит, з побиттям, виламуванням рук і заганянням голок під нігті. Не видав товаришів, не сказав, де сховав зброю, та коли геть побитого вкинули до камери, в якій сиділи повстанці, всі старші за нього, котрийсь з них і порадив:
— Нам уже втрачати нічого, світ побачили і недарма з нього підемо, бо за Україну боролися. А тобі, хлопче, ще жити треба. Борися за життя, як можеш. Спробуй цих собак перехитрити. Раптом пощастить?
Цілу ніч думав Петро і таки надумав. Вранці він «занімів». Не відгукнувся, коли оголосили перекличку. Не звернув увагу на брутальну, погрозливу лайку наглядача. Відтепер майже три довгих роки в’язень Петро Олінчук вдавав глухонімого. Так почався новий етап не лише його особистої боротьби за виживання в тому самому кам’яному мішку, де в сорок першому розстріляли понад дві тисячі в’язнів, а й нерівний, безприкладний герць сімнадцятирічного юнака, озброєного тільки власною волею, з найсильнішим у світі тоталітарним режимом — безжалісним і підступним.
Його не раз перевіряли й випробовували. Несподівано окликали, тихенько підкрадалися і гарчали у вухо, віддавали накази й погрожували, штрикали голками й знову погрожували зробити ще й сліпим, якщо не заговорить. Вкрадливо й лагідно повідомляли, що в зв’язку з «недоведенням вини» його звільняють. Кілька разів незвичайного в’язня оглядали спеціалісти-психіатри й ціла лікарська комісія. Він же не промовив жодного слова. Ніби й справді занімів.
— Найважче було не на допитах, не перед лікарями, хоч це теж мені багато коштувало, — згадує Петро Семенович. — А серед своїх, у камері. Я ж геть усе чув, що говорили до мене, про мене, іноді хотілося когось підбадьорити, порадити чи поспівчувати. Або просто озватися до таких же бідолах, як я сам.
Але він мовчав. І ось одного разу наглядач Льова, якого всі боялися, бо знали, що саме він ставить до стінки засуджених до страти, похмуро сказав: «Ходімо! Прийшов твій час». Він вивів Петра за мур, на берег Стиру і сказав, що за рішенням «особливої трійки» зараз його розстріляє. Він не жартує. Хоча в’язень має право просити помилування. Своїм голосом. Петро вдавав, що його теж не чує, хоч в ті хвилини неймовірно хотілося жити... Просвистіли кулі, раз і вдруге. Стріляв Льова ззаду, потім спереду. Петро й цього разу не здригнувся.
Хоча комісія й винесла свій вирок — психічна травма в результаті важкого катування, що призвела до втрати мови і слуху, його ще не раз перевіряли. Дружина цього ж Льови, що там служила, поливала в лазні серед зими холодною водою з потужного шланга, твердячи, що поливатиме доти, доки цей проклятий зек не заговорить. На кілька місяців перевели до тюрми поблизу Львова, де кинули у камеру до смертників-кримінальників, які кілька діб по-садистськи знущалися. Він мовчав, хоч хотілось плакати від болю й принижень. Одного разу влаштували несподівану очну ставку з односельчанином Владиком Мартинюком. Тоді він вперше, відчуваючи, що от-от не витримає, вдав, що втратив свідомість. Як потім виявилося — таки втратив насправді, така була висока напруга для його молодої психіки.
Зрештою, нічого не добившись (бо як вести слідство і чогось добитися, навіть визнань вини, від глухонімого?), його знову привезли до Сенкевичівки. І... відпустили. Він ніяк не зреагував на зачитану постанову, байдуже вийшов за ворота. Та вийшовши вже за селище, вперше... заговорив сам до себе. Мало не злякався звуків власного голосу, а тоді радісно засміявся, закричав полю, по якому йшов, що він вільний.
У селі він також став говорити — будь-що-буде. Хоча спершу траплялося щось дивне — раптом він починав вимовляти ні з того, ні з сього уголос фрази російською, навіть грузинською чи татарською, які врізалися в пам’ять там, у в’язниці. Як не дивно, про те, що «німий» заговорив, ніхто не доніс. А втім, через півтора року після його повернення не стало Сталіна й настали інші часи, хоча довго ще відчував на собі пильну увагу «органів».
Петру Семеновичу таки згодилися навички, здобуті у Харкові, й він став відомим висококласним спеціалістом з ремонту паливної апаратури, спочатку в Сенкевичівській МТС, а згодом у Луцькій райсільгосптехніці, що в Гіркій Полонці, селі, де зараз мешкає. Де воює з місцевими чиновниками і ніяк не може добитися, щоб відремонтували водогін. Хоча носить в кишені відразу два посвідчення — ветерана Великої Вітчизняної війни (його участь у ній, оте підвезення боєприпасів на передову протягом трьох місяців і участь в евакуації поранених засвідчили навіть троє громадян Чехії, колишніх жителів села, біля якого був бій, і яким запам’ятався «їздовий — Гаврош»), і ветерана ОУН—УПА, яким визнаний недавно.
Кілька років, як втратив Петро Семенович дружину Любу, батько якої, Федір Соломонюк, у червні сорок першого був без суду розстріляний, саме в тій тюрмі, де безстрашно став на поєдинок зі страшним сталінським режимом-монстром сімнадцятирічний волинянин Петро Олінчук. Про знаменитого більшовика Камо, який колись в ув’язненні вдавав божевільного, написані книги й зняті кінофільми. Петро не знав тоді й досі не чув про Камо, але подвиг його, тоді ще такого молодого, гідний, аби про нього хоча б знали. Хоча б знали.