І невимовний біль в душі. Другий рік сім’я Хрупчиків із села Цир Любешівського району добивається об’єктивного розслідування дорожньо-транспортної пригоди, під час якої загинув їх син Віталій...
І невимовний біль в душі. Другий рік сім’я Хрупчиків із села Цир Любешівського району добивається об’єктивного розслідування дорожньо-транспортної пригоди, під час якої загинув їх син Віталій.
Катерина ЗУБЧУК
Батько загиблого писав листа в редакцію і торік — десь через місяців два після трагедії на дорозі в селі В’язівне. Тоді ми його надсилали в обласну прокуратуру. У відповіді з прокуратури, після перевірки, було сказано, що справу направлено на дослідування. Здавалось, через рік була можливість все з’ясувати: звичайно, сина не повернеш, але хоч би справедливість перемогла, чого й добиваються батьки. Та ось знов цей крик душі батьків: «Ми втратили сина назавжди, і це наше горе. Ми не хочемо когось розчулити своєю бідою. Але ми надіємось на справедливість...» Може, тому, що я їхала в сім’ю, яка на собі відчула ту «війну» на дорогах, що забирає сотні, тисячі людських життів, мій погляд особливо часто вихоплював уквітчані хрести на узбіччі. Вони стоять в тих місцях, де обірвалось життя чийогось сина, дочки, батька... У селі В’язівне торік побільшало на одного такого хреста — він стоїть неподалік автобусної зупинки, де сталась трагедія. Перш ніж зустрітись із Хрупчиками, я розмовляла з сільським головою Світланою Губарик. — Діти в цій сім’ї дуже хороші, — говорила сільський голова. — Мати працювала в колгоспі дояркою, то вони були її першими помічниками на фермі. Вітя відслужив в армії, сам на себе заробляв. Його ніколи ніхто п’яним не бачив. А тоді, як сталась біда, може, й випив трохи, бо ж Трійця була. Я затяжних свят боюсь — щоб, бува, не сталось якогось «ЧП». І тоді, на другий день Трійці, приходжу вранці на роботу — слава Богу, все в порядку. А за якийсь час подзвонили з міліції... Мати покійного Віті Любов Феофанівна другий рік не скидає чорної хустки. Від сонця вона вже вигоріла. А очі жінки вицвіли від сліз. — Вітя завжди зі мною, — сказала вона, коли ми зайшли в кімнату, де на столі стоїть портрет сина і квіти біля нього. — Вітя народився після трьох дочок. Як він з’явився на світ, то всі так раділи — не могли ним натішитись. Ніби відчували ту біду, яка спіткає його в молоді літа. Вітя з самого малку дуже добрий був. Як в першому чи другому класі взяли його на курорт, то вчителька Надія Вікторівна, повернувшись додому, говорила: «Я не бачила такої дитини: скажеш спати — спить, покличеш в їдальню — йде в їдальню». Такий слухняний він і в школі був. Він ніколи не обідив нікого. Я і в міліції, як прийшла туди, то казала: «Спитайте в селі будь-кого із зустрічних, який він був. Його ніхто п’яним не бачив». На цьому Любов Феофанівна не випадково наголошує — боляче їй, що, як вона вважає, в ході розслідування, особливо на початках, з її сина хотіли зробити п’яницю. Мовляв, лежав на дорозі, то й сам винуватий в біді... Вітя повернувся з армії в 2003 році. Оскільки на Поліссі для молодих рук не завжди є робота, то торік навесні він поїхав із швагром в Білорусь. Це було десь за місяць до Трійці. Мати й не знала, що на свято він приїхав. Це вже потім з’ясується, що син в перший день свята був у сестри у селі Зарудче, яке прилягає до Любешова. На другий день збирався автобусом їхати в Цир. Але додому так і не потрапив. Сюди привезли його в домовині. — Це вже дочка Наташа розказувала, — пригадує Любов Феофанівна, — що вдень вона з Вітею ходила в парк — в Любешові все-таки веселіш молоді. А ввечері знайомі дівчата покликали його на дискотеку у В’язівне. Про це Наташа дізналась вже після того, як сталась біда. Я ту ніч не могла спати — десь материнське серце чуло, яка втрата мене чекає. Вранці попоралась і думаю, що треба в Любешів поїхати, до дочки. Але дочка Ольга, яка з нами у Цирі живе, покликала мене у молитовний дім. Пішла я з нею. Хтось Ольгу викликав надвір. Так вона першою дізналась, що Вітя загинув. «Ой, мамо, вже Віті нема», — сказала мені, і ніби земля з-під ніг попливла... Казали, що Вітя ще був живий, як його знайшли хлопці на дорозі (вони мали «мобілку», то й подзвонили в міліцію). Любов Феофанівна і її чоловік Василь Якович приїхали в Любешівський райвідділ міліції вже тоді, як більше місяця минуло після дорожньо-транспортної пригоди. Воно й зрозуміло, що за горем не до міліції їм було. І, як стверджують вони сьогодні, до того часу ніхто нічого не розслідував. — Хіба то раз буває, що машина зіб’є людину і втече з місця пригоди, — розмірковує жінка. — Але ж, чуєш (і ваша газета про таке пише), що знаходять її. Навіть у місті великому. А то ж село — скільки тих машин?! Але коли я про це сказала слідчому, який вів справу, то він тільки гонор проявив: «Та що ви мені вказуєте? Та я з вами говорити не буду!» Хоч цей слідчий, якби він був хороший слідчий, мав би на другий день приїхати до нас, батьків, розпитати. Ми ж нікого не бачили. Тоді я й пішла до начальника міліції і сказала, щоб дали другого слідчого. Так кримінальна справа була передана Валентині Парчук. І сьогодні Хрупчики кажуть, що Валентина Антонівна багато зробила. Мовляв, якби їй відразу доручили розслідування, то вона знайшла б винуватця загибелі їх сина. Я зустрілась, звичайно, з Валентиною Парчук, щоб почути від неї, чому вже другий рік пішов, а злочин так і не розкритий. — Кримінальна справа була передана мені торік 12 липня, — розповідає Валентина Антонівна.— Я опитала всіх людей, які були в клубі села В’язівне в той вечір, оскільки біда сталась десь за 200 метрів від клубу. Я розпитувала, хто бачив Вітю. Було встановлено, що близько дванадцятої години ночі після танців він пішов дорогою (був одягнений у світлу сорочку, помітну і в темноті). Мати потерпілого, до речі, заявила відразу, що сина вбили. Але по фотознімках, які були зроблені в морзі, я встановила, що це не вбивство, а все-таки наслідки дорожньо-транспортної пригоди — ушкодження, характерні для ДТП. Через півтора місяця важко було за щось зачепитися. Валентина Парчук, слідчий з досвідом, разом із криміналістом прикинули, хто міг їхати тієї ночі дорогою. Було перевірено транспорт, який був під клубом села В’язівне, чи міг їхати тієї ночі дорогою. Всі іномарки, як кажуть, «відпали», бо якби під таку «низьку» машину потрапив потерпілий, то його б роздавило. Валентина Антонівна зателефонувала в пожежну частину, лікарню. І в лікарні якраз сказали, що двох людей — хворих — тоді доставляли з Цира і Бірок. — Я зацікавилась цими двома машинами, — розповідає Валентина Парчук. — Стало ясно, що одна з них не причетна до ДТП, судячи з характеру тілесних ушкоджень. А ось друга? Щось співпадало. Ми затримали цю машину. Але це було вже в другій половині вересня — автомобіль проходив три з половиною місяці по сільських дорогах. Було призначено вісім експертиз. Але, за словами Валентини Антонівни, вони дуже довго проводились Волинським бюро судмедекспертизи. — Я писала прокурору району, — каже Валентина Антонівна. — Він вносив подання в обласну прокуратуру. І тільки після втручання обласної прокуратури, слідчого управління УМВС України у Волинській області справа зрушила з місця. Це «зрушення» тривало з грудня (а то й з вересня) минулого року до травня нинішнього. Висновків ще однієї — фізико-технічної експертизи — немає й досі. А без них не може далі просуватись розслідування. Пояснюють це тим, що дорожньо-транспортних пригод дуже багато. Відповідно, багато роботи в судмедекспертів. Але ж мусять бути якісь прийнятні строки в інтересах слідства. І батькам загиблого це важко зрозуміти, бо вони втратили сина і хочуть, щоб винуватець був знайдений. — Якщо по гарячих слідах не розкрита дорожньо-транспортна пригода, — говорить Валентина Парчук, — то потім дуже важко щось доводити і встановлювати. Тим більш, коли, як в цьому випадку, немає свідків. Нема прямих доказів. Але є ще надія на одну експертизу, яку я маю можливість призначити після того, як одержала висновки однієї з попередніх експертиз. Якщо буде позитивний результат (в інтересах слідства не можна вести конкретнішу мову на сторінках газети — прим.авт.), то це буде вагомий козир — стовідсотковий доказ того, що саме затримана машина причетна до загибелі хлопця. Ключі від цієї машини, яка поставлена на штрафмайданчик, досі у Валентини Парчук. До речі, коли були призначені експертизи, то Валентина Антонівна сподівалась, що у власника автомобіля заговорить совість і він сам зізнається — прийде і розповість, як все було. Але де там... Видно, на совість розраховувати даремно, коли «пахне» покаранням. Але є ще вищий суд, якого людина не уникне ніколи.
