««Ти обіцяв Соньку хрестити…», - маневицький «Кіборг» про оборону і полеглих побратимів

Вшістьох ми тримали злітну смугу

Про це пише видання «Радіо Свобода».

«Спочатку був Майдан, мене зарахували до 11-ї сотні. Ми охороняли підхід біля арки, а потім перебралися до Будинку профспілок, який у лютому 2014-го на наших очах згорів, - розповідає Ростислав. - Коли «Беркут» почав активно наступати – стримував атаки, носив поранених. 18 лютого на Інститутській поряд зі мною вибухнула граната, я відчув лише – ніби наткнувся на цвях. Коли ми принесли пораненого хлопця без свідомості до медиків, вони подивилися на мою закривавлену ногу і сказали: «там щось є». Це було моє перше бойове поранення. Я приїхав додому, але на Донбасі усе активніше розгорталися бойові дії, і я, не кажучи нікому нічого, пішов у військкомат. За день пройшов медкомісію і отримав повістку на 18 серпня 2014 року. Приходжу до голови райдержадміністрації і кажу: «Іду на фронт». А вона: «Куди йдеш? У тебе ж «броня» – нікого з державних службовців не призивають». Мама дуже плакала, донька теж. Вже коли був у навчальному центрі, вони дізналася, що я пішов добровільно. Загалом, люди по-різному реагували: хтось казав, що «дурний», хтось – виявляв повагу. На Донбасі я був і снайпером, і розвідником, і гранатометником, і кулеметником.

На Донбасі я був і снайпером, і розвідником, і гранатометником, і кулеметником.

«Щойно приїхали в аеропорт – одразу повантажили «двохсотих» хлопців з «Правого сектору», - продовжує боєць. - Вони загинули через «рапіру» – протитанкову гармату, яка почала кошмарити аеропорт напередодні нашого заїзду. Обох – одразу на смерть: одного – порвало навпіл, іншому – вирвало ліву лопатку. Наша група потрапила на вежу: Віталій Немиренко, Олександр «Дєд» Мосулега, Олег Удудяк, і двоє прикомандированих – Сергій «Сєдой» Назаров і вже покійний Євген «Поляк» Поляков. Всі ці шість бійців – бійці від Бога. Та й хлопці, що потрапили на старий та новий термінали, – теж задню не включали, таких, що десь ховалися по підвалах, – в аеропорту не було. Вшістьох ми тримали злітну смугу. А за 400 метрів – у старій спостережній вежі – сиділи сепаратисти. Свій день народження, 16 листопада, я зустрів на вежі. І чесно скажу, що такого феєрверку в житті ніколи не бачив! Починаючи з п’ятої ранку.

«Планували з товаришем, що буду хресним для його донечки…»

Найбільш «нарваний» серед нас був десантник Женька Поляков. Він служив у вертолітному полку 79-ї бригади. Він таке робив, він залазив усюди, куди тільки можна. А потім він стояв на шахті «Бутівка», і йому осколок влучив у саме серце. Хлопцю лише 22 мало бути. У нього щойно народилася донечка, ми з ним планували, що я буду її хресним. Ніхто з нас не наважувався сказати про це дружині… А потім вже після похорону, така «вбита» була, каже: «Ти обіцяв Соньку хрестити…».

Нас взагалі ніхто не прикривав. Виїхали танки, але заплуталися в тих дротових огородженнях. Частина хлопців потрапила в полон, решту спалили «сєпари» – наші танкісти згоріли заживо. А командир сказав: «В жодному разі не відстрілюватися, тільки якщо будуть лізти». Однак ми не «мовчали», якщо бачили, що стріляють, – відповідали. Правда, потім нам кричали: «Хто стріляє, хто давав команду»? А ми рацію відключимо і робимо свою справу. Як? Їм можна стріляти, а нам ні? Так не піде. Чесно сказати, на власний розсуд доводилося діяти кожного дня.

10 січня я був поранений. Ми разом Віталієм Немиренком о десятій ранку мали заступати на пост. Тому спеціально завів собі будильник на 9.45, але прокинувся чомусь на п’ятнадцять хвилин раніше. Треба було розпалити буржуйку – рубаю ящики від боєприпасів, і тут лунає вибух! Граната влучає саме в те місце, де ми спали. На стіні ми лишали свої автографи. У хлопців було написано: «Здесь спят ежики, место не занимать», а я біля свого місця над головою написав: «А тут Бобровисько, місце не займати». Так от від того всього напису лишилися тільки літери «к» і «о». Тобто мені дуже тоді пощастило.

Як «свої свіжі» бійці тікали з аеропорту

Коли аеропорт підірвали і хлопці почали відходити, «Борода» сказав, що 93-ій бригаді команди відходити не було, і лишився там… Навіть коли був поранений, сказав: «Як я сяду на броню, коли купа тяжко поранених? Я ще нормальний, якщо можу тримати в руках автомат і стріляти». 6 січня зайшла підтримка – 74-а бригада десантників. Ми зраділи – «свіжі сили» – 14 чоловік. Але їхнє командування втиху дало їм пораду: «приїде техніка, забирайтеся відтіля всі». І коли під’їхав МЛТБ, вони пішли ніби з автоматами розвантажувати машину, пожитки розвантажили, самі – на машини і втекли. Я вважаю, це підступно. 18 січня ми з «Дєдом» Мосулегою передзвонили Сашці «Бороді», він сказав, що їх труять газами, що Андрюха Купріянов з позивним «Якут» лежить весь опухлий і, скоріш за все, у нього внутрішня кровотеча, він потім загинув. «Борода» тоді сказав: «Нас звідси вже ніхто не забере, нам тут капєц», і після цих слів зник зв’язок. А потім я дізнався, що аеропорт підірвали і наші бійці лишилися під завалами. Довгий час я нічого не чув про Сашку «Бороду», а коли нас відвели на другу лінію оборони, подзвонили, щоб приїхали на впізнання, Сашка знайшли…

Відмовився підписувати контракт через ставлення командира

Я повернувся додому. Хоч за мною зберігалося робоче місце, але я планував повернутися на контракт в нашу 93-ю бригаду. До останнього дня служби я не жалкував, що пішов на фронт.

Але коли прийшов час підписувати контракт – змінив наміри. Через ставлення командування до тих, хто захищає країну на Сході, і ставлення до нашої бригади. Нас два рази подавали на нагородження, але потім відмовляли. Орденами в 93-й бригаді нагородили лише посмертно, інші, мабуть, не заслуговують. От уявіть ситуацію: 11 бійців з роти демобілізуються, восьмеро – пройшли аеропорт. Всі обстріляні, майже рік пробули в зоні АТО. І не десь там ховалися по блокпостах – а пройшли «Зеніт», Водяне, Опитне, Піски, Донецький аеропорт, шахту «Бутівка», Авдіївку – всі наші об’єкти, лінія вогню. І ось батальйон вже стоїть біля штабу, комбат знає всіх, і що? Він стояв за п’ять метрів від нас, скурив цигарку і навіть не підійшов, нікому руки не потиснув, не попрощався, не подякував. Це таке ставлення до своїх солдатів?

«Аеропорт – це розруха, обморожені кінцівки і купа друзів»

З точки зору стратегії, найціннішою була злітна смуга. Наскільки мені відомо, товщина бетону там сім метрів – дуже багато. Її розбити нереально. Міна влучає і лишає лише маленьку щербину. І якби ми не тримали аеропорт, якби не знищили «злітку», щоб не сідали літаки, там міг би бути другий «котел».

Для мене аеропорт – це, з одного боку, розруха, обморожені руки й ноги, а з іншого – купа друзів. Виходить, що на цій війні я більше знайшов. У мене з’явилося дуже-дуже багато справжніх друзів – по всій Україні. Тільки на похорони вже просто не можу ходити…