Прочитав статтю Андрія Бондарчука у «Волині» за 14 липня ц.р. «І досі топчемось по людських кістках» і вирішив висловити свої думки...
Василь КУШНІР
Прочитав статтю Андрія Бондарчука у «Волині» за 14 липня ц.р. «І досі топчемось по людських кістках» і вирішив висловити свої думки.
Що ж найбільше «пече» шановного журналіста і «члена ініціативної групи по перенесенню монумента жертвам московсько-кегебістських катів»? А те, що знайшлися люди, які перестали займатися пустопорожньою балаканиною про необхідність вшанування пам’яті розстріляних під мурами Луцької тюрми у червні 1941 року і організували будівництво величного монумента жертвам московсько-кегебістських катів. Замість того, щоб подякувати ініціаторам і будівничим, пан Андрій Бондарчук ображається, що «все вирішувалось у вузькому колі». У статті названо лише трьох членів «ініціативної групи», але коли пригадати виступи, то таких «ініціаторів» значно більше, і серед них своєю категоричністю особливо виділявся пан Банада. То ж хочу нагадати, що автор аж чотири роки був депутатом Верховної Ради України, а пан Банада — постійно працював на керівних посадах. То що ж ви, панове, зробили у цьому питанні із 1989 року? Ви ратуєте за «громадську експертизу, обговорення, як це прийнято в нормальному суспільстві». Ми також. Якщо редакція «Волині» матиме змогу і бажання розміщувати на своїх сторінках різні думки з цього питання, то, вважайте, обговорення почалося. Пан Бондарчук у статті підтверджує факт існування чотирьох братських могил. То на котру із них планують перенести меморіал висотою 7 метрів і вагою понад 50 тонн?! І чому пан Бондарчук не обурювався, що пам’ятник десяти тисячам розстріляних у Померанії дівчат побудовано тим же О. Добком у Луцьку, а не в Шталлюпенському лісі під Калінінградом (Кенігсбергом), і чому у кожному селі стоять пам’ятники загиблим односельчанам у Другій світовій війні, хоча могили їх розкидані по всій Європі? А тепер по суті. Хто ж вам заважає перенести пам’ятник П. Савельєвій на інше місце? Хто заважає проводити ексгумацію і перезахоронення останків розстріляних і замордованих у Луцькій тюрмі і захоронити їх по-християнськи, а не зібрати кістки у саркофаг на зразок «Козацьких могил», чи, можливо, мавзолею Ілліча? Не по-божому мертвих виставляти на оглядини. Розумною видається думка щодо того, щоб останки жертв захоронити в одній братській могилі й відповідно пошанувати їх, встановивши (а не перенісши) пам’ятник чи величний хрест. А щодо того, що монумент жертвам московсько-кегебістських катів стоїть все-таки «на своєму місці», то скажу таке: це не є надгробок, а пам’ятний знак для наступних поколінь про жертви нашого народу у боротьбі за українську державність і незалежність. І стоїть він на краю майдану, де збиралися перші мітинги у 80—90-х роках минулого століття, на перетині шляхів у Луцький замок, храм науки і до стін колишньої тюрми-катівні. Цією дорогою пройшли всі жертви кривавої розправи і хто б куди не йшов, а монументу цьому поклониться. То що ж так обурює п. Бондарчука та інших членів «ініціативної групи по перенесенню монумента»? А те, що «при всій повазі до «незалежних письменників» авторство ініціативи спорудження пам’ятника належить не їм”. Ось де собака зарита. Що ж, хай «авторство ініціативи спорудження пам’ятника» належить п. п. Бондарчуку і Банаді, хоча про це говорили ще в сорок першому році. І друге: «Загадкою є те, завдяки чому одержала помітну перевагу невелика за кількістю асоціація над вимогами і просьбами тих, хто приходив під мури тюрми з 1989 року». А все просто. Для того, щоб щось було зроблено, то треба робити, а не лише говорити.
